Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович - Страница 46

• Предыдущая
• 46/112
• Следующая

— Я все-таки наполягаю…

— І даремно. Я припускаю, що ви — геній. Але публіка повірить у геніальність тільки тоді, коли я прикрашу шлях генія райдугою банкових білетів, а вони мені нелегко дістаються. Бажаю вам успіху на якомусь іншому поприщі. Можливо, вам пощастить поступити до адвоката клерком чи в банк рахівником. Це дасть вам небагато, але хто ж винен? Ви самі вигнали себе з раю, якщо ви справді були Тоніо Престо. — Пітч подзвонив і наказав лакеєві провести юнака.

Гра була програна.

— Хто цей молодий чоловік? Божевільний чи пройдисвіт? — запитав юрисконсульт містера Пітча, коли двері зачинилися за Тоніо. — Ви говорили з ним так, ніби наполовину вірили тому, що він справді Тоніо Престо.

— Не наполовину, а майже на всі сто процентів. Справа в тому, що Гедда Люкс дзвонила мені по телефону. Вона запевняла, що бачила фотографії і різні документи, які безперечно підтверджують, що Тоніо Престо змінив свій зовнішній вигляд після якогось лікування. І тільки коли він почав говорити про випробування його як кіноартиста, я, признаюсь, трохи усумнився в тому, що він колишній Тоніо Престо. Осел! Він сам погубив себе. Він пропаща людина. Він занадто розпещений грішми і успіхом, щоб перейти на скромніше амплуа в житті. Маючи звичку широко жити, він швидко розтринькає своє майно, рухоме і нерухоме. Ось чому я поспішаю пред’явити позов.

— Ви передбачливі, як завжди! — полестив Олкотт своєму патронові.

Містер Пітч закурив нову сигару, пустив струминку диму вгору і, коли дим розійшовся, сказав глибокодумно:

— Отак і слава. Коли немає грошей на сигари, зникає і дим слави.

Олкотт шанобливо вислухав цей невдалий афоризм як перлину мудрості.

Тоніо засмутила невдача. Вийшовши од Пітча, він відчув слабість в ногах, його мучила спрага. А йому ще треба було пройти довгу і томливу путь назад. Тепер Тоніо йшов прекрасною широкою дорогою кіно-містечка, повз надземні будови, де містилися лабораторії, майстерні, будинки і готелі артистів та службовців.

З правого боку дороги, біля громіздкої будови — складу декорацій — містився невеликий ресторан, — його охоче відвідували в дні зйомок статисти, які проводили тут довгі години чекання. Тоніо машинально опустив руку в кишеню, сподіваючись знайти дрібні гроші. Але, крім пом’ятої носової хусточки, в кишені нічого не було. Престо зітхнув і хотів пройти мимо ресторана, але спокуса була така велика, що Тоніо нерішуче уповільнив ходу і, нарешті, ввійшов у ресторан.

За мармуровим столиком сиділи два початкуючі кіноартисти, блондин і брюнет. Брюнет недавно висунувся із статистів у буквальному і переносному розумінні: він ще грав у натовпі, але режисер висував його вперед так, що глядачі могли виділити його з маси статистів. Ще трохи, і йому дадуть маленьку епізодичну роль. Тоді він стане справжнім кіноартистом. А режисером, який висунув юнака, був сам Тоніо. Цей юнак, — як його прізвище? Сміт. Один із мільйонів Смітів… Заради Престо він кинувся б у вогонь і в воду. Та ба! Тоніо не був схожий на самого себе. І Сміт, звичайно, не повірить Тоніо… Молоді люди пили фруктову воду. Нестерпно! Престо немовби випадково зупинився біля столика двох юнаків.

— Здається, містер Сміт? — запитав Тоніо брюнета, трохи піднімаючи капелюх. — Не впізнаєте? Я Джонсон. Знімався в натовпі у фільмі «Любов і смерть».

Сміт сухо вклонився. Він не може знати прізвища всіх тих, хто складає безлику юрбу.

— А я привіз вам привіт від Тоніо Престо, вчора я бачив його, — вів далі Тоніо.

Ця звістка справила надзвичайне враження. Молоді люди пожвавішали. Сміт люб’язно поставив стілець і покликав лакея.

— Невже? Де вам пощастило бачити його? Що ви питимете? Коктейль?

— Оранжад. Два, три оранжади!.. Страшенна спека, — сказав Престо. — Так, я бачив його вчора.

— І він справді пам’ятає про мене? — цікавився Сміт.

— Аякже, він сказав, що з вас вийдуть люди. А якщо Престо сказав… Уф… Чудовий напій!

— Але де ж він? Що з ним?

— Лікується. Я їздив до своєї сестри і випадково побачив його в лікарні доктора Цорна.

— Престо хворий? Сподіваюсь, нічого серйозного? Я читав, що він поїхав лікуватись. А на що він хворий?

— Престо міняє амплуа. З коміків переходить у трагіки. І для цього він вирішив змінити зовнішність. Цорн творить чудеса. З Престо він зробив юнака… мов дві краплі води схожого на мене.

Сміт навіть рот роззявив з подиву.

— Божевільний! — нарешті переконано промовив він.

— Безумець! — підтвердив його товариш.

— А чому ж? — запитав Престо.

— Тому, що йому тепер ціна така сама, як… нам з вами.

Утоливши спрагу, Престо вирушив пішки в місто, мимо своєї вілли і білої вілли Гедди Люкс.

«Одначе як швидко і низько я падаю! — думав він, ідучи по шосе. — Я починаю жити за рахунок колишньої слави, жебраю в трактирах, мов останній бродяга, викликаючи прихильність до себе тим, що я знайомий сам із собою… Ні, далі так жити неможливо… Але що ж робити?.. Як хочеться їсти… Людина, що втратила своє обличчя…»

Підходячи до готелю, Престо опорядив, наскільки міг, запилений костюм, щоб не привернути до себе підозріливої уваги готельної прислуги. Він непомітно прослизнув у свій номер, вимився і переодягнувся. На щастя, в його чемодані був запасний костюм і чиста білизна.

Він замовив обід, як і колись, багатий, витончений, дорогий. Добре пообідавши, Антоніо ліг спати, попросивши не турбувати його, і прокинувся тільки о десятій годині вечора. Ще перед сном у нього визрів план дальших дій. Він не барився, швидко одягнувся і, передавши ключі від номера коридорному, вийшов з готелю.

Вогні міста лишилися позаду. Престо мусив ще раз виміряти відстань од готелю до свого будинку. Але тепер іти було легше. Вечірня прохолода освіжала. Престо бадьоро крокував по шосе. Час від часу йому зустрічалися прохожі — погано одягнуті люди, бродяча, бездомна Америка.

Осторонь від шосе, на пагорку, в тіні евкаліптів стояла красива вілла. Його вілла! Скільки спогадів зв’язано з нею! Колись йому здавалося, що мати власну віллу — вершина життєвих успіхів. З яким захопленням він будував цю віллу спочатку в мріях, а потім і насправді! Скільки винахідливості і смаку проявив, обдумуючи загальний план і кожну дрібницю! В його віллі не повинно бути пошлої недоладної розкоші. Все мусить бути просто, строго і разом з тим красиво. І це йому вдалося, його віллою захоплювались. Про неї писали. їй наслідували.

Особливо багато дотепності він вклав у те, щоб пристосувати обстановку до свого маленького зросту. Дивлячись на меблі, ніхто не сказав би, що вони створені для дітей і карликів. І разом з тим це не були-звичайні меблі. Одні крісла і стільці мали сидіння, розташовані нижче, ніж звичайно, а інші — заховані приступки і лавочки, які висувалися, коли натиснути кнопку.

Так, чудова вілла була у Престо! Скільки разів ось на цьому самому повороті автомобіль круто повертав, і через кілька хвилин Престо під’їжджав до будинку. За сотню метрів шофер сигналом сирени попереджав, що приїхав хазяїн. Вірний слуга, старий Себастьян, незмінно зустрічав Престо біля широко розчинених дверей. І ось тепер… Престо зітхнув і попрямував до будинку, повільно піднімаючись вгору.

Було близько одинадцятої години вечора. В боковому вікні світився вогник. Себастьян ще не спав. Тоніо обережно пройшов біля садових ґрат до групи молодих кипарисів і ліг у теплий пісок. Зорі яскраво світили над головою. Пахло евкаліптом. Час від часу на шосе виднілися вогні автомобілів і звучали гудки.

Дванадцять… Вогник у крайньому вікні все ще світився. Невже Себастьян цілу ніч стереже? Від нього всього можна чекати.

Дедалі рідше пролітали, мов жуки-світляки, сяючи фарами, автомобілі. Престо не терпілося. Він підвівся й почав повільно і обережно перелазити через високу залізну огорожу. Тоніо знав, що ворота на ніч замикаються. Добре, що у дворі немає собак. Престо не любив їх, бо собак дратували його метушливі рухи, і вони завжди гавкали на нього. І тому, незважаючи на всі умовляння Себастьяна, Престо заборонив держати дворових собак. Тепер Тоніо був дуже радий цьому: він міг, не наражаючись на небезпеку, підійти до будинку. Престо приваблювало вікно, в якому ще світилося. Тоніо обережно піднявся до нього. Штора була спущена. Спить чи не спить Себастьян? Може, освітлене вікно — тільки воєнна хитрість: світло горить, щоб злочинці боялися підійти до будинку? Тоніо почекав ще півгодини.

• Предыдущая
• 46/112
• Следующая