Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 5
- Предыдущая
- 5/53
- Следующая
— Вам підігріти? — почувся за моєю спиною привітний голос. Я обернувся. Не було нікого, тільки овальний столик крокував на смішно зігнутих ніжках: наближався до мене. Дзенькали чарки з пінистим напоєм, вишикувані на тацях, розташованих колом. Одна рука підсувала мені люб’язно той напій, друга — вже сягала по тарілку з отвором для пальця, подібним до малої ввігнутої палітри, — це був автомат, я бачив за центральною шибкою тліючий жар його транзисторного серця. Я відхилився від так послужливо простягнутих до мене рук, повних ласощів, якими я знехтував, і, зціпивши зуби, наче ображений кимось, швидко вийшов із штучного гроту.
Перейшов широку терасу, поминув скупчення столиків, алеї лампіонів, притрушених легким пилом чорних і золотих світляків, що розсипалися догоряючи. Біля самого берега, викладеного старим камінням з пожовклим мохом, овіяв мене нарешті справжній вітер, чистий, холодний. Поруч стояв вільний столик. Я сів незручно, спиною до людей, вдивляючись у ніч. Внизу простяглася безформна темрява, тільки далеко, дуже далеко, на її закраїнах, мерехтіли тонкі, хисткі вогники — дивні, наче й не електричні; а ще далі здіймалися у небо шпаги світла, холодні, тонкі, схожі чи то на будинки, чи то на дивовижні стовпи. Я прийняв би їх за промені прожекторів, коли б не те, що їх мітила тоненька сіточка — вони скоріше являли собою вбиті в землю скляні циліндри, що були зроблені впереміж із ввігнутих і випуклих лінз і сягали аж до хмар. Вони, мабуть, були надзвичайно високими, а навколо них мерехтіли пульсуючі вогні, які випромінювали то апельсинове, то майже біле сяйво. Такий вигляд мало місто: я намагався знайти очима вулиці, уявити Тх, але цей темний і ніби мертвий простір унизу, що простягався на всі боки, не освітлювався жодною іскрою.
— Коль?… — почув я, мабуть, уже не вперше сказане слово, але не відразу зрозумів, що звертаються до мене. Тільки-но я зібрався обернутися, як це зробило за мене крісло. Переді мною стояла дівчина років двадцяти в блакитному вбранні, яке наче приросло до неї, її плечі й груди тонули в темно-синьому пуху, що донизу ставав усе прозорішим, її підтягнутий живіт — наче вирізьблений з дихаючого металу. Блискучі прикраси у вухах були такі великі, аж закривали вушні раковини. Маленькі губи, на яких блукала непевна усмішка, — густо нафарбовані, ніздрі були теж червоними. (Я помітив, що саме так ходить більшість жінок). Дівчина сперлася обома руками на спинку крісла навпроти мене, говорячи:
— Що з тобою, коль!
Сіла.
Мені здалося, що вона трохи п’яна.
— Нудно тут, — промовила за мить. — Правда? Може, підемо кудись, коль?
— Я не Коль… — почав я. Дівчина сперлася ліктями на столик і водила рукою над налитою до половини чаркою так, що кінець золотого ланцюжка, обкрученого навколо пальців, купався в рідині. При цьому вона нахилялася щораз дужче. Я чув її подих. Якщо й була п’яна, то не від алкоголю.
— Чому? — сказала. — Ти коль. Мусиш ним бути. Кожен є колем. То підемо?
Хоч би я, принаймні, знав, що це означає.
— Добре, — сказав я.
Вона встала. Підвівся і я з цього страшенно низького крісла.
Вона запитала:
— Як ти це робиш?
— Що?
Вона глянула на мої ноги.
— Я думала, що ти стоїш навшпиньках… — Я мовчки посміхнувся. Вона підійшла до мене, взяла під руку й знову здивувалася.
— Що в тебе тут?
— Де — тут? Нічого.
— Співаєш, — сказала й злегка потягла мене за собою. Ми пішли поміж столиками, а я все міркував над тим, що могло означати оте «співаєш» — може, «дуриш»?
Вона підвела мене до темно-зеленої стіни, туди, де на ній світився знак, трохи подібний до скрипичного ключа. Коли ми наблизилися, стіна розсунулася. Я відчув подих гарячого повітря.
Вузький срібний ескалатор плив униз. Ми стояли поруч. Вона ледве досягала до мого плеча. Вона мала круглу голову, чорне з блакитним полиском волосся, профіль, може, трохи загострий, але загалом була гарна. Тільки оці пурпурові ніздрі… Вона міцно трималася за мене тонкою рукою, зелені нігті чіплялися за крупну в’язку светра. Я посміхнувся мимоволі, самими куточками уст, згадавши, де встиг побувати цей светр і як мало спільного мав він досі з жіночими пальцями. Попід округлим склепінням, що виблискувало вогнями — від рожевого до кармінового і від кармінового до рожевого — ми вийшли на вулицю. Тобто, я думав, що це вулиця. Темрява навколо нас щомиті танула, і це було схоже на прискорений у багато разів світанок. Вдалині пропливали довгі низькі силуети, ніби автомашин, але тепер я знав, що автомобілів уже нема. Це мусило бути щось інше. Якби я був сам, пішов би тією широкою артерією, на якій здалеку світилися літери: ДО ЦЕНТРУ. Але, напевне, це зовсім не означало центру міста. Зрештою, мене вели. Якось же повинна була скінчитися ця пригода; я знайшов собі провідницю і подумав — тепер уже без гніву — про нещасного представника Адапту, який зараз, по трьох годинах після мого. приїзду, шукав мене вже, певне, через усі інфори цього вокзалу-міста.
Ми проминули кілька порожніх приміщень і вітрин, у яких групи манекенів без упину виконували одну й ту ж сцену. Я б охоче зупинився, щоб подивитися, як вони це роблять, але дівчина йшла швидко, вистукуючи каблучками. Аж ось, побачивши пульсуюче рум’янцями неонове обличчя, що весь час кумедно облизувалося висолопленим язиком, вигукнула:
— О, бонси! Хочеш бонса?
— А ти? — запитав я.
— Здається, хочу.
Ми ввійшли до невеликого яскраво освітленого залу. Замість стелі в ньому були довгі ряди палаючих вогників, схожих на газові; згори віяло теплом, можливо, це й справді був газ. У стінах темніли невеликі ніші із столиками; коли ми підійшли до однієї з них, по обидва її боки із стіни висунулися сидіння, наче виросли з неї.
Спочатку згорнуті, як пуп’янки, вони розкрилися в повітрі і, вгнувшись, завмерли. Ми посідали одне проти одного; дівчина стукнула двома пальцями об металеву поверхню столика, і зі стіни вискочила нікельована лапка, яка кинула перед кожного з нас по маленькій тарілочці і двома блискавичними рухами поклала на кожну по порції білуватої маси. Нараз маса запінилася, зарум’яніла й застигла, а одночасно потемніла й сама тарілочка. Дівчина відразу ж згорнула її — це була зовсім не тарілочка, а щось на зразок налисника — й почала їсти.
— Ой, — сказала вона з повним ротом, — я навіть не знала, що така голодна!
Я зробив так само, як вона. Мені ще ніколи не доводилося їсти чогось, подібного на смак до бонса. Хрумтів на зубах, як свіжоспечена булка, але разом з тим розсипався і танув у роті; коричнева начинка була з гострою приправою. Я подумав, що любитиму бонси.
— Ще? — запитав я, коли дівчина з’їла свою порцію. Вона посміхнулася і заперечливо похитала головою. Виходячи, всунула на мить обидві руки в маленьку нішу, викладену кахлями — в ній щось шуміло. Я зробив те саме. Лоскотливий вихор обвіяв мені пальці; колії я їх вийняв, вони були сухі й чисті. Потім ми поїхали широким ескалатором догори. Я не знав, чи це ще вокзал, але питати не хотів. Вона завела мене до невеличкої напівтемної кабіни в стіні; здавалося, що десь угорі пробігають поїзди, бо підлога двигтіла. На якусь мить зробилося зовсім темно, потім щось глибоко зітхнуло під нами, ніби металева потвора випустила з легенів повітря. Коли посвітлішало, дівчина штовхнула двері. Тепер це, мабуть, уже й справді була вулиця. Крім нас тут не було нікого. Невисокі підстрижені кущі росли обабіч тротуару; трохи далі скупчилися плоскі чорні машини; якийсь чоловік вийшов із затінку і зник в одній з них — я не бачив, щоб відчинялися дверцята, він просто зник — і машина рушила з місця, як вихор: я подумав, чи не сплющило його на сидінні. Будинків ніде не було видно, лише рівне, як стіл, шосе, вкрите пасами матового металу; на перехрестях на певній відстані над бруківкою було підвішано щось на зразок макетів військових прожекторів; з їхніх вертикальних щілин випромінювалося поперемінне апельсинове й червоне світло.
— Куди підемо? — запитала дівчина. Все ще тримаючи мене під руку, вона уповільнила кроки. Червона смуга майнула по її обличчю.
- Предыдущая
- 5/53
- Следующая
