Суддя та його кат - Дюрренматт Фридрих - Страница 9
- Предыдущая
- 9/18
- Следующая
Національний радник також підвівся, і тепер обидва чоловіки стояли один навпроти одного. Фон Швенді поплескав Лютца по плечі.
— Отже, вирішено, — мовив він. — Ти залишиш Ґастманна у спокої, Люціусику, ловлю тебе на слові. Список я залишу тут, він дуже точний і повний. Я впродовж ночі всіх обдзвонював, і тепер усі страшенно хвилюються. Хто знає, чи відома всім іноземна держава не втратить інтересу до переговорів, довідавшись про справу Шміда. Гра ведеться на мільйони, докторе, на мільйони! Я бажаю тобі удачі в розслідуванні. Вона тобі знадобиться.
Після цих слів він вийшов.
У Лютца залишалося ще трохи часу, його вистачило, аби переглянути список, скривитися з приводу того, що вказані в ньому прізвища аж такі відомі, і знову покласти аркуш на стіл. Він саме думав про те, що вклепався в дуже неприємну історію, коли до нього в кабінет зайшов Берлах, ясна річ, не постукавши. Старий комісар збирався вимагати від начальника офіційного дозволу на допит Ґастманна в Ламбуені, але Лютц переніс їхню розмову на пообідній час, сказавши, що зараз час іти на похорон.
Берлах не заперечував і вийшов із кімнати разом із Лютцом, якому обіцянка не чіпати Ґастманна з кожною хвилиною видавалася все більш необережною і який побоювався різкого тиску з боку Берлаха. Вони мовчки стояли посеред вулиці, обидва в чорних пальтах з піднятими комірами. Ішов дощ, але вони не відкривали парасолів задля кількох кроків до машини. їх повіз Блаттер. Дощ лив як із відра, косо стукаючи в лобове скло. Вони сиділи нерухомо, кожен на своєму місці. Лютц подумав, що мусить все розповісти Берлахові, і подивився на його спокійний профіль та долоню, що, як це тепер часто траплялося, лежала на животі.
— Болить? — запитав Лютц.
— Постійно, — відповів Берлах.
І вони знову замовкли, а Лютц вирішив, що розкаже все після обіду. Блаттер їхав поволі. Усе ніби сховалося за білою стіною, таким сильним був дощ. Трамваї та автомобілі плавали десь далеко у хвилях цього потужного водоспаду. Лютц не знав, куди вони приїхали, крізь шиби вже нічого не було видно. У машині ставало все темніше. Лютц запалив цигарку, видихнув дим і подумав, що не вступатиме із Берлахом у жодні дискусії стосовно справи Ґастманна. Потім сказав:
— Газети напишуть про вбивство, не змогли зробити з цього таємницю.
— В тому більше немає ніякого сенсу, — відповів Берлах. — Ми натрапили на слід.
Лютц загасив цигарку.
— Це з самого початку не мало ніякого сенсу.
Берлах промовчав, і Лютц, який мав бажання посперечатися, змушений був знову втупитися у скло. Дощ став слабшати. Вони вже доїхали до алеї. Кладовище Шльосгальден, оточене сірим, мокрим від дощу муром, розташувалося поміж двома рядами дерев. Блаттер заїхав за ворота і зупинився. Вони вийшли з машини, відкрили парасолі і закрокували поміж могилами. Шукати довелося недовго. Надгробки і хрести залишилися позаду, а вони вийшли на місце, яке більше нагадувало будівельний майданчик, ніж кладовище. Земля була вкрита свіжо викопаними могилами, прикритими дошками. Волога мокрої трави проникала крізь взуття, до підошов прилипала земля. Посередині цього майданчика з багатьма ще не заселеними могилами, що довкола них збирався у брудні калюжі дощ, поміж тимчасово встановленими дерев'яними хрестами та земляними горбиками, на яких згромадилися швидков'янучі квіти та вінки, довкола однієї із могил зібралися люди. Труну ще не опустили, священик читав із Біблії, а поряд із ним, тримаючи парасоля над собою і над священиком, стояв гробар у смішному, фракоподібному робочому костюмі, він змерз і переступав з ноги на ногу. Берлах і Лютц зупинилися біля могили. Комісар почув плач. Плакала фрау Шьонлер, безформна і товста посеред цього нескінченного дощу, а поряд із нею стояв Чанц. Без парасоля, у плащі із піднятим коміром, кінець пояса звисав донизу, у твердому чорному капелюсі на голові. Поряд із ним стояла дівчина, бліда, без капелюшка, із білявими мокрими пасмами волосся. Берлах подумав, що це Анна. Чанц вклонився, Лютц кивнув, обличчя комісара залишилося незворушним. Він подивився на решту людей біля могили: самі поліцейські, всі в цивільному, усі в однакових чорних плащах із піднятими комірами, в однакових твердих чорних капелюхах, в руках парасолі, схожі на шаблі, фантастична сторожа мертвого, яку ніби принесло звідкись вітром, несправжня у своїй надмірній правильності. А за ними стрункими рядами музиканти із поспіхом зібраного різношерстого оркестру у червоно-чорній уніформі марно намагаються захистити жовті інструменти від дощу, ховають їх під полами пальт. Вони оточили труну, — дерев'яний ящик без вінка, без квітів, але навіть попри це — єдиний теплий знайомий предмет у цьому нескінченному дощі. А дощ продовжував ритмічно лопотіти об землю, все сильніше, все нескінченніше. Священик давно замовк, але ніхто цього не помітив. Тільки дощ не давав про себе забути, тільки дощ було чутно. Тоді священик кашлянув, потім ще раз і закашлявся. Заскавуліли баси, тромбони, валторни, корнети, фаготи, гордо і святково, жовті зблиски посеред дощових потоків, але потім і вони зупинилися, звуки здуло вітром, усе затихло. Люди зіщулилися під парасолями, закуталися у плащі. Дощ ставав усе сильнішим. Ноги загрузали в болоті, вода цівками струменіла в порожню могилу. Лютц вклонився і зробив крок уперед. Подивився на мокру труну і ще раз вклонився.
— Хлопці, — сказав він кудись у дощ, майже нечутно крізь водяні потоки. — Хлопці, нашого друга Шміда більше немає серед нас.
А потім його перервав голосний незлагоджений спів:
Двоє чоловіків у чорних фраках, хитаючись, брели по церковному подвір'ю. Вони були цілковито віддані на поталу дощу, ішли без парасолів і плащів. Одяг поприлипав до їхніх тіл. На головах вони мали циліндри, вода з яких стікала на їхні обличчя. Вони несли великий зелений лавровий вінок, з якого звисала і волочилася по землі траурна стрічка. Це були двоє масивних грубих чоловіків, різники у фраках, обоє п'яні, вони щомиті ризикували впасти, але завдяки тому, що хилилися то в один, то в інший бік, могли триматися за лавровий вінок посередині, який гойдався, неначе корабель під час шторму. Вони затягли нову пісню:
Вони продерлися крізь траурний почет, змішалися з ним, опинившись десь поміж фрау Шьонлер і Чанцом, і ніхто їх не зупинив, бо всі немов закам'яніли, а потім ця парочка, хитаючись, пішла далі, по мокрій траві, спираючись одне на одного, в тісних обіймах, наштовхуючись на надгробки, перевертаючи хрести, у своїй непомірній сп'янілості. Їхній спів долинав з-за дощу все слабше і врешті затих зовсім.
Це було останнє, що від них було чути. Залишився тільки вінок, який вони кинули на труну, із написом на брудній стрічці: «Нашому любому докторові Прантлеві». Але коли люди довкола могили отямилися від свого заціпеніння і збиралися обуритися з приводу щойно побаченого, а музиканти від розгубленості не змогли вигадати нічого іншого для виправлення ситуації, аніж затято і голосно дмухати у свої інструменти, тоді дощ знову посилився і перетворився на страшну зливу, почав шмагати по деревах із такою силою, що всі повтікали від могили, залишилися тільки гробарі. Схожі на чорні опудала, вони намагалися опустити труну в могилу посеред завивань вітру і гуркоту зливи.
Коли Берлах із Лютцом знову сиділи в машині, а Блаттер віз їх назад до алеї крізь натовп поліцейських та музикантів, що розбігалися врізнобіч від дощу, доктор врешті дав вихід своєму гніву:
- Предыдущая
- 9/18
- Следующая
