Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич - Страница 33

• Предыдущая
• 33/91
• Следующая

За хащами Крестовського острова, у нічній синяві, розливався весняний світанок.

Потім ці двоє нахилилися над човном, вогник сірника осяяв їхні обличчя. Вони вийняли з човна згортки, і той, хто мовчав, узяв їх і зник у лісі, а той, хто говорив, стрибнув у човен, відштовхнувся од берега і хапливо зарипів кочетами. Обриси людини, що гребла, пропливли через світанкову смугу води і розтанули в тіні протилежного берега. Невелика хвиля хлюпнула на бони.

Спартаківець Тарашкін, “загребний” на гоночній двійчастій гічці, чергував цієї ночі в клубі. Через молодість ліг і весняний час, замість того, щоб бездумно витрачати на сон швидкоплинні години життя, Тарашкін сидів над сонною водою на бонах, обхопивши коліна.

У нічній тиші було про що подумати. Два літа підряд москвичі, котрі не розуміються навіть на запаху справжньої води, били Гребну школу на одиночках, на четвірках і на вісімках. Це було прикро.

Але спортсмен знає, що поразка веде до перемоги. Це одно, та ще, можливо, чарівність весняного світанку, що пах гострою травичкою і мокрим деревом, підтримували в Тарашкіна цілковите самовладання, необхідне для тренування перед великими червневими гонками.

Сидячи на бонах, Тарашкін бачив, як пришвартувався і потім одплив двовесловий човен. Тарашкін ставився спокійно до життєвих явищ. Але тут видалася йому дивною одна обставина: двоє, що висадилися на берег, були схожі один на одного, як двоє весел. Однакові на зріст, зодягнені в однакові широкі пальта, в обох м’які капелюхи, насунуті на лоба, і однаковісінькі гострі борідки.

Але, зрештою, у республіці не забороняється вештатися ночами суходолом і водою зі своїм двійником. Тарашкін, певно, одразу забув би про постаті з гострими борідками, якби не дивна пригода, що сталася того ж ранку поблизу Гребної школи у березовому гайочку, в напівзруйнованій дачці із забитими вікнами.

Коли з рожевої зірниці над заростями островів зійшло сонце, Тарашкін хруснув м’язами і подався на подвір’я клубу збирати тріски. Час був шоста година на початку. Грюкнула хвіртка, і вологою доріжкою, ведучи велосипеда, ввійшов Василь Віталійович Шельга.

Шельга був добре тренований спортсмен, м’язистий і легкий, середній на зріст, з міцними в’язами, швидкий, спокійний і обережний. Він працював у карному розшуку й спорту віддавався для загального тренування.

— Ну, як справи, товаришу Тарашкін? Усе гаразд? — спитав він, ставлячи велосипеда край ґанку. — Приїхав повеслувати трохи… Диви — сміття, ай-ай.

Він зняв гімнастерку, засукав рукава на худих, м’язистих руках і заходився прибирати клубне подвір’я, ще захаращене матеріалами, що лишилися від ремонту бонів.

— Сьогодні прийдуть хлопці з заводу — за одну ніч наведемо порядок, — сказав Тарашкін. — То як же, Василю Віталійовичу, записуєтесь у команду на шістку?

— Не знаю, як бути, — сказав Шельга, відкочуючи смоляну діжечку. — Москвичів, з одного боку, бити треба, з другого, боюся, не зможу бути акуратним… Смішне діло у нас закручується.

— Знову з приводу бандитів щось?

— Ні, бери вище- кримінальщина у міжнародному масштабі.

— Шкода, — мовив Тарашкін, — а то б погребли.

Зійшовши на бони і дивлячись, як по всій річці виграють сонячні зайчики, Шельга стукнув держалном мітли і напівголосно покликав Тарашкіна:

— Ви добре знаєте, хто тут живе поблизу на дачах?

— Живуть подекуди волоцюги.

— А ніхто не переїжджав на одну з оцих дач в середині березня?

Тарашкін скосив оком на сонячну річку, почухав нігтями ноги другу ногу.

— Он у тому гайочку — забита дача, — сказав він. — Тижнів чотири тому, це я пам’ятаю, дивлюся — з комина дим. Ми так і подумали — чи то там безпритульні, чи бандити.

— Бачили кого-небудь з тієї дачі?

— Стривайте, Василю Віталійовичу. Саме їх я, певно, бачив сьогодні.

І Тарашкін розказав про двох людей, що причалили вдосвіта до багнистого берега.

Шельга підтакував: “Так, так”, — гострі очі його стали мов щілинки.

— Ходімо, покажеш дачу, — мовив він і торкнув кобуру револьвера, що висіла ззаду на ремені.

Дача в чахлому березовому гайочку видавалася нежилою — ґанок згнив, вікна позабивані дошками поверх віконниць. У мезоніні вибиті шибки, роги в будинку під рештками ринв заросли мохом, до підвіконня вигналася лобода.

— Ваша правда — там живуть, — сказав Шельга, оглянувши дачу з-за дерев, потім обережно обійшов її навколо. — Сьогодні тут були… Але на якого дідька їм треба лазити у вікно? Тарашкін, ходіть-но сюди, тут щось негаразд.

Вони хутко підійшли до ґанку. На ньому виднїлися сліди ніг. Ліворуч од ґанку на вікні висіла боком віконниця-щойно зірвана. Вікно одчинено всередину. Під вікном на вологому піску — знову відбитки ніг. Сліди великі, видно, важкої людини, і другі — трохи менші, вузькі, носками всередину.

— На ґанку сліди іншого взуття, — зауважив Шельга.

Він зазирнув у вікно, тихенько свиснув, гукнув:

— Гей, дядьку, у вас вікно одчинене, як би чого не поцупили.

Ніхто не озвався. З напівтемної кімнати тягнуло солодкуватим неприємним запахом.

Шельга погукав голосніше, виліз на підвіконня, вийняв револьвер і м’яко стрибнув у кімнату. За ним поліз і Тарашкін.

Перша кімната була порожня, під ногами валялися бита цегла, штукатурка, клапті газет. Напівлрочин-епі двері вели до кухні. Тут на плиті під іржавим ковпаком, на столах і табуретах стояли примуси, фарфорові тиглі, скл’яні, металеві реторти, банки й цинкові ящики. Один лрадиус ще шипів згасаючи.

Шельга гукнув знову: “Гей, дядьку!” Похитав головою і обережно прочинив двері у напівтемргу кімнату, прорізану пласким, крізь щілини віконниць, промінням сонця.

— Ось він! — сказав Шельга.

У глибині кімнати на залізному ліжку горілиць лежав одягнутий чоловік. Руки його були закинуті за голову і прикручені до билець ліжка. Ноги обмотані мотузкою. Піджак і сорочка на грудях розірвані. Голова неприродно відкинута назад, гостро стирчала борідка.

— Ага, ось вони як його, — сказав Шельга, оглядаючи під соском убитого до рукоятки встромлений фінський ніж. — Мордували… Дивіться…

— Василю Віталійовичу, це той самий, хто на човні пришшв. Його не більше як години півтори тому вбили.

— Будьте тут, караульте, нічого не чіпати, нікого не пускати, — чуєте, Тарашкін?

За кілька хвилин Шельга говорив по телефону з клубу:

— Наряд на вокзали… Перевіряти всіх пасажирів… Наряди по всіх готелях. Перевірити кожного, хто повернувся між шостою і восьмою ранку. Агента і собаку в моє розпорядження.

До того, як пришлють собаку-шукача, Шельга заходився пильно оглядати дачу, починаючи з горища.

Скрізь валялося сміття, бите скло, клапті шпалерів, іржаві банки з-під консервів. Вікна засновано павутинням, по кутках — пліснява, гриби. Дачу, мабуть, покинули ще з 1918 року. Жилими виявилися тільки кухня й кімната із залізним ліжком. Ніякого затишку, ніяких решток їжі, опріч знайденої в кишені вбитого французької булки та шматка чайной ковбаси.

Тут не жили, сюди приїжджали щось робити, з чим доводилось ховатися. Такий був перший висновок, який зробив Шельга, все оглянувши. Обстеження кухні свідчило, що тут працювали над якимись хімічними препаратами. Досліджуючи купки попелу на плиті під ковпаком, де, певно, брали хімічні проби, перегорнувши декілька брошур із загнутими рїжками сторінок, він встановив друге: вбитий чоловік цікавився всього-на-всього звичайнісінькою піротехнікою.[13]

Такий висновок завів Шельгу в безвихідь. Він ще раз обшукав одяг убитого, — нового нічого не виявив. Тоді він підійшов до питання з іншого боку.

Сліди ніг біля вікна свідчили, що вбивць було двоє, що вони пролізли через вікно, неминуче ризикуючи зустріти опір, оскільки чоловік на дачі не міг не почути тріску виламуваної віконниці.

Це означало, що вбивці хотіли за будь-яких обставин або добути щось надзвичайно важливе, або умертвити чоловіка на дачі.

• Предыдущая
• 33/91
• Следующая