Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич - Страница 31
- Предыдущая
- 31/91
- Следующая
— Рідна, рідна, рідна!..
Крізь туман свідомості Лось усе-таки зрозумів, що апарат повернувся і летить горлом уперед, підхоплений тяжінням Землі. Він поповз до реостатів і повернув їх, — яйце затремтіло, загуркотіло. Він нахилився до вічка.
У пітьмі висіла величезна водяна куля, залита сонцем. Голубими видавалися океани, зеленуватими — обриси островів, хмарні поля застилали якийсь материк. Волога куля поволі оберталася. Сльози заважали дивитися. Душа, плачучи з любові, летіла назустріч голубувато-вологому стовпу світла. Батьківщина людства! Плоть життя! Серце світу!
Куля Землі затуляла півнеба. Лось до краю повернув реостати. Проте політ був стрімкий, — оболонка розжарилася, закипів гумовий кожух, диміла шкіряна обшивка. Останнім зусиллям Гусєв повернув кришку люка. В щілину, виючи, ввірвався крижаний вітер. Земля розкривала обійми, приймала своїх синів.
Сильний удар. Обшивка лопнула. Яйце глибоко ввійшло горлом у трав’янистий пагорок.
Був полудень, неділя, третього червня. На великій відстані од місця падіння, — на березі озера Мічіган, — ті, що каталися на човнах, сиділи на відкритих терасах ресторанів і кав’ярень, і ті, хто грав в теніс, гольф, футбол, запускали паперові змії в безхмарне небо — вся ця сила-си-ленна людей, які виїхали в день недільного відпочинку втішатися чарівністю зелених берегів, шумом липневого листу, чула протягом п’яти хвилин дивний виючий звук.
Люди, які пам’ятали часи світової війни, казали, оглядаючи небо, що так завжди ревли снаряди важких гармат. Потім багатьом пощастило побачити яйцеподібну тінь, яка швидко ковзнула на Землю.
Не минуло й години, як великий натовп зібрався біля місця падіння апарата. Допитливі бігли звідусіль, перелазили через огорожі, мчали на автомобілях, на човнах по синьому озеру. Яйце, вкрите шаром нагару, пом’яте і тріснуте, стояло, нахилившись, на пагорку. Було висловлено безліч припущень, безглуздіших одне від одного. Особливо ж у натовпі почалося хвилювання, коли прочитали вибитий зубилом на прочиненій кришці люка напис: “РРФСР. Вилетіли з Петрограда 18 серпня 192… року”. Це було ще дивніше, бо сьогодні було третє червня тисяча дев’ятсот… Одно слово, позначку на апараті було зроблено три з половиною роки тому.
А коли з таємничого апарата почувся слабкий стогін, натовп з жахом відступив і затих. Приїхав загін поліції, лікар і дванадцять кореспондентів з фотографічними апаратами. Відкрили люк і надзвичайно обережно витягли з яйця двох напівголих людей: один, худий, як скелет, старий, з білим волоссям, був непритомний, другий, з розбитим обличчям і поламаними руками, жалібно стогнав. У натовпі пролунали співчуття, жіночий плач. Небесних мандрівників поклали в автомобіль і повезли в лікарню.
Кришталевим од щастя голосом співала пташка за відчиненим вікном. Співала про сонячний промінь, про синє небо. Лось нерухомо лежав на подушках — слухав. Сльози текли по зморшкуватому обличчю. Він десь уже чув цей кришталевий голос. Але де, коли?
За вікном з напіввідкинутою, ледь надутою вранішнім вітром шторою на траві блищала сиза роса. Вблоге листя ворушилося тінями на шторі. Співала пташка. Вдалині з-за лісу піднімалася біла густа хмара.
Чиєсь серце сумувало за цією землею, за хмарами, за шумливими зливами і сяючими росами, за велетнями, які бродять серед зелених пагорбів… Він пригадав — так сонячного ранку не на Землі співала пташка про сни Аеліти… Аеліта… А чи була вона? Чи тільки примарилась? Ні. Пташка бурмоче скляним язичком про те, що колись жінка, голубувата, як сутінки, з сумним худеньким обличчям, сидячи вночі коло багаття, співала стародавню пісню кохання. Ось чому текли сльози по зморшкуватих щоках Лося. Пташка співала про ту, що лишилася за зірками, і про сивого зморшкуватого, старого мрійника, який облетів небеса.
Вітер дужче надув штору, нижній край її м’яко хлюпнув, — кімната сповнилася запахом меду, землі, вологи.
Одного такого ранку в лікарні з’явився Скайльс. Він міцно потис Лосеві руку, — “поздоровляю, любий друже”, — сів на табуретку біля ліжка, зсунув капелюха на потилицю.
— Ви дуже подалися за час подорожі, друже, — сказав він. — Щойно був у Гусєва, той молодець: руки в гіпсі, зламана щелепа, але весь час сміється, — дуже задоволений, що вернувся. Я надіслав до Петрограда його дружині телеграму і п’ять тисяч доларів. Про вас телеграфував у мою газету, — одержите величезну суму за “Дорожні нотатки”. Але вам доведеться вдосконалити апарат — ви погано сіли. Хай йому чорт! Подумати — минуло майже чотири роки від того божевільного вечора у Петрограді! Раджу вам, друже, випити чарку доброго коньяку, це поверне вас до життя.
Скайльс базікав, весело і дбайливо поглядаючи на співрозмовника, обличчя його було засмагле, безтурботне, очі сповнені жагою допитливості. Лось подав йому руку:
— Я радий, що ви прийшли, Скайльсе.
Хмари снігу летіли по Ждановській набережній, повзли поземкою по тротуарах, лапатий сніг несамовито кружляв навколо розгойданих ліхтарів. Засипало під’їзди й вікна, за річкою хуртовина бушувала, в парку аж гуло.
Набережною ішов Лось, піднявши комір і зігнувшись назустріч вітру. Теплий шарф метлявся за його спиною, ноги ковзали, обличчя сікло снігом. Він, як звичайно, вертався з заводу додому, в самітню квартиру. Мешканці набережної звикли до його крислатого капелюха, до шарфа, що затуляв низ обличчя, до сутулих плечей, і навіть коли він уклонявся й вітер розвівав його біле волосся, нікого вже не дивував незвичний погляд його очей, які бачили одного разу те, чого ще ніхто не бачив.
За інших часів якийсь юний поет неодмінно надихнувся б його недоладною постаттю з шарфом, яка бреде серед снігових хмар. Але часи тепер були не ті: поетів захоплювали не снігові бурі, не зірки, не надхмарні країни, а стук молотів по всій країні, шипіння пилок, шурхіт серпів, свист кіс, — веселі земні пісні.
Минуло півроку від того дня, коли Лось повернувся на Землю. Вщухла цікавість, що охопила весь світ, коли з’явилась перша телеграма про прибуття з Марса двох людей.
Лось і Гусєв з’їли належну кількість страв на ста п’ятдесяти бенкетах, вечерях і вчених зборах. Гусєв виписав з Петрограда Машу, вбрав гарно, як ляльку, дав кількасот інтерв’ю, завів мотоцикл, почав носити круглі окуляри, півроку роз’їжджав по Америці та Європі, розповідаючи про бійки з марсіанами, про павуків і про комети, про те, як вони з Лосем мало не полетіли на Велику Ведмедицю, — і, повернувшись у Радянську Росію, заснував “Товариство для перекинення бойового загону на планету Марс з метою врятування решти його трудящого населення”.
Лось у Петрограді на одному механічному заводі будував універсальний двигун марсіанського типу.
О шостій годині вечора він звичайно повертався додому. Вечеряв сам. Перед сном розкривав книгу, — дитячим белькотінням видавалися йому рядки поета, дитячим базіканням вигадки романіста. Погасивши світло, він довго лежав, дивився в темрву, — текли, текли самотні думки.
Як і завжди в цей час, Лось ішов сьогодні набережною. Хмари снігу звивалися догори в бурхливу хурделицю. Курились карнизи, дахи. Хиталися ліхтарі. Забивало дух.
Лось зупинився і підвів голову. Вітер розірвав хуртовинні хмари. В бездонно-чорному небі переливалася зірка. Лось дивився на неї несамовитим поглядом, — промінь її ввійшов у серце… “Тумо, Тумо, зірко печалі…” Рухливі кінці хмар знову затулили безодню, сховали зірку. В ту коротку мить у пам’яті Лося з жахною ясністю майнуло видіння, яке він досі ніколи не міг втримати…
Крізь сон почувся шум — наче сердите дзижчання бджіл. Пролунали різкі удари — стук. Аеліта у сні здригнулася, зітхнула, прокидаючись, і затремтіла. Він не бачив її в темряві печерки, тільки відчував, як калатає її серце. Стукіт у двері повторився. Знадвору пролунав голос Тускуба: “Візьміть їх”. Лось схопив Аеліту за плечі. Вона ледь чутно сказала:
— Муже мій, Сину Неба, прощай.
Її пальці швидко ковзнули по його обличчю. Тоді Лось навпомацки почав шукати її руку і забрав у неї флакончик з отрутою. Вона швидко, швидко — одним подихом — забурмотіла йому на вухо:
- Предыдущая
- 31/91
- Следующая
