Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич - Страница 10

• Предыдущая
• 10/91
• Следующая

— Зброю, стерво, як жінки тримають, — буркнув він.

Лось стояв, склавши на грудях руки, всміхався. Останнім з корабля зійшов марсіанин, одягнений у чорний халат, що спадав великими складками. Відкрита голова його була лиса, в ґулях. Безбороде вузьке обличчя голубуватого кольору.

Грузнучи в пухкому грунті, він пройшов біля подвійного ряду солдатів. Випуклі, світлі, крижані очі його спинилися на Гусєві. Потому він дивився тільки на Лося. Підійшов до людей, підняв маленьку руку в широкому рукаві і мовив тонким, скляним, повільним голосом пташине слово:

— Талцетл.

його очі ще більше розширились, освітилися холодним збудженням. Він повторив пташине слово і владно вказав на небо. Лось мовив:

— Земля.

— Земля, — насилу повторив марсіанин і наморщив лоба. Гулі його потемніли. Гусєв виставив ногу, кашлянув і сказав сердито:

- Із Радянської Росії, ми — росіяни. Ми, значить, до вас, добридень, — він торкнувся козирка, — ми вас не кривдимо, ви нас не кривдіть… Він, Мстиславе Сергійовичу, ні бе ні ме по-нашому не розуміє.

Голубувате, розумне обличчя марсіанина було непорушне, тільки на його спадистому лобі, між бровами, почала набрякати від напруги червонувата пляма. Легким рухом він указав на сонце і вимовив знайомий звук, що лролунав так дивно:

— Соацр.

Він указав на грунт, розвів руками, ніби обнімаючи кулю:

— Тума.

Показав на одного з солдатів, що стояли півколом позад нього, вказав на Гусєва, на себе, на Лося:

— Шохо.

Так він назвав словами кілька предметів і вислухав назви їх мовою Землі. Підійшов до Лося і поважно торкнувся безіменним пальцем його лоба, западини між бровами. Лось нахилив голову на знак вітання.

Гусєв, після того як його торкнулися, насунув на лоб козирок.

— Як з дикунами поводяться.

Марсіанин підійшов до апарата і довго, стримуючи подив, а потім, — мабуть, зрозумівши його принцип, — захоплено розглядав величезне стальне яйце, вкрите кіркою нагару. Раптом сплеснув руками, повернувся до солдатів і почав говорити їм швидко-швидко, піднявши до неба стиснуті руки.

— Аіу, — відповіли солдати завиваючи.

А він поклав долоню на лоба, глибоко зітхнув, опанував хвилювання і, обернувшись до Лося, уже не так холодно, потемнілими, вологими очима глянув йому в очі.

— Аіу, — сказав він, — аіу утора шохо, даціа Тума ра гео Талцетл.

А тоді рукою затулив очі і низько вклонився. Випростався, гукнув солдата, взяв у нього вузький ніж і почав дряпати по обшивці апарата: накреслив яйце, над ним кришку, збоку — постать солдата. Гусєв, дивлячись йому через плече, мовив:

— Пропонує довкола апарата поставити охорону і палатку, тільки боюся, Мстиславе Сергійовичу, щоб у нас речі не поцупили, люки ж без замків.

— Перестаньте дурня клеїти, Олексію Івановичу.

— Так там же інструменти, одежа… А я з одним, ось із цим солдатиком, переглянувся, — пика у нього дуже ненадійна.

Марсіанин слухав цю розмову уважно і шанобливо. Лось на мигах показав йому, що згоден лишити апарат під охороною. Марсіанин підніс до великого тонкого рота свисток. З корабля відповіли таким самим пронизливим свистом. Тоді марсіанин почав висвистувати якісь сигнали. На вершечку середньої, вищої щогли піднялися, ніби волосся, кінці тонкого дроту, вчулося потріскування іскор.[4]

Марсіанин указав Лосю і Гусєву на корабель. Солдати присунулися, стали колом. Гусєв озирнувся на них, посміхнувся криво, пішов до апарата, вийняв з нього два мішки з білизною і дріб’язком, міцно засунув люк і, вказуючи на нього солдатам, ляснув по маузеру, посварив пальцем, загрозливо скосоротився. Марсіани здивовано спостерігали ці рухи.

— Ну, Олексію Івановичу, бранці ми чи гості — діватися нам нікуди, — сказав Лось, засміявся, взяв мішок на плече, і вони пішли до корабля.

На його щоглах закрутилися, ревучи, вертикальні гвинти. Крила опустилися. Завили пропелери. Гості, а може, бранці, зійшли благенькою драбинкою на борт.

Корабель летів невисоко над Марсом у північно-західному напрямку. Лось і лисий марсіанин лишилися на палубі. Гусєв пішов усередину корабля до солдатів.

У світлій рубці солом’яного кольору він сів у плетене крісло і деякий час дивився на гостроносих щуплих солдатиків, що блимали, мов птахи, рудими очима. Потім вийняв бляшаний заповітний портсигар, — з ним він сім років не розлучався на фронтах, — ударив по кришці, “закуримо, товариші”, — і запропонував цигарки.

Марсіани злякано захитали головами. Один таки взяв цигарку, роздивився, понюхав і сховав у кишеню білих штанів. Коли ж Гусєв закурив, солдати, геть перелякавшись, позадкували від нього, зашепотіли:

— Шохо, тао тавра, шохо-ом.

їхні червонуваті гостренькі обличчя з жахом стежили, як “шохо” ковтає дим. Але потроху вони принюхались, заспокоїлись і знову підсіли до людини.

Гусєв, не дуже збентежений тим, що не знає марсіанської мови, почав розповідати новим приятелям про Росію, про війну, революцію, про свої подвиги.

— Гусєв — це моє прізвище. Гусєв — од гусей: величезні такі птахи на Землі, ви таких зроду й не бачили. Звуть мене — Олексій Іванович. Я не тільки полком — кінною дивізією командував. Страх який герой, просто жах. У мене тактика: кулемети — не кулемети — шаблі наголо: “Давай, сучий сину, позицію!” — і ну рубати. Я й сам весь порубаний, мені начхати. У нас у Військовій академії навіть курс читають: “Рубка Олексія Гусєва”, — не вірите? Корпус мені пропонували. — Гусєв нігтем зсунув картуз, почухав за вухом. — Ні, вибачайте, набридло. Сім років воював, хоч кому остогидне. А тут Мстислав Сергійович мене кличе, благає: “Олексію Івановичу, без вас хоч на Марс не лети”. От, значить, яке діло.

Марсіани слухали, дивувалися. Один приніс фляжку з коричневою рідиною мускатного запаху. Гусєв вийняв з мішка півпляшки спирту, яку прихопив із Землі. Марсіани випили і зашварготіли. Гусєв поплескував їх по спинах, галасував. Потім почав витягати з кишень різний мотлох — пропонував мінятися. Марсіани з радістю віддавали йому золоті дрібнички за складаний ножик, за огризок олівця, за дивовижну, зроблену із патрона запальничку.

Тим часом Лось, обіпершись ліктями на ґратчастий борт корабля, дивився на сумну горбкувату рівнину, що, віддаляючись, пливла внизу, під ними. Він упізнав будинок, де побував учора. Скрізь лежали такі сумні руїни, острівці дерев, тяглися висохлі канали.

Вказуючи на цю пустелю, Лось здивовано поцікавився, чого цілий край лежить покинутий і мертвий. Булькаті очі лисого марсіанина враз стали злі. Він подав знак, і корабель піднявся, окреслив дугу й летів тепер до вершин зубчастих гір.

Сонце зійшло високо, хмари зникли. Ревіли пропелери, на поворотах і підйомах поскрипували, рухалися гнучкі крила, гули вертикальні гвинти. Лось помітив, що, крім реву гвинтів і посвистування вітру в крилах та прорізних щоглах, не було чути інших звуків: машини працювали безшумно. Не було видно і самих машин. Тільки на осі кожного гвинта крутилася кругла коробка, схожа на кожух динамо, та на вершечках передньої і задньої щогли потріскували дві еліптичні корзини із сріблястого дроту.

Лось питав у марсіанина назви предметів і записував їх. Потім вийняв із кишені свою книжку з кресленнями, прохаючи вимовити звуки геометричних букв. Марсіанин з подивом дивився иа цю книжку, його очі знову стали холодні, тонкі губи гидливо скривилися. Він обережно взяв книжку із рук Лося і жбурнув за борт.

Од висоти, розрідженого повітря у Лося почало боліти в грудях, сльозами застилало очі. Помітивши це, марсіанин знаком руки велів знизитися. Корабель летів тепер над криваво-червоними пустельними скелями. Звивистий і широкий гірський хребет тягнувся з південного сходу на північний захід. Тінь од корабля летіла вниз по рваних урвищах, що іскрилися жилами руд і металів, по крутих схилах, порослих лишаями, зривалася в туманні провалля, вкривала хмаркою сяючі крижані шпилі, дзеркальні глетчери. Край був дикий і безлюдний.

• Предыдущая
• 10/91
• Следующая