Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 13
- Предыдущая
- 13/128
- Следующая
— Слухай, — шепотів він. — Ми вважаємо старість патологією. А чому не вважаємо патологією дитинство, адже наша психіка в дитинстві чимось подібна до психіки старості. А період статевого визрівання, коли наша психіка нестійка? О, ми великі хитруни. Але я нарешті обманув усіх. Я став дурником і схопив за хвіст жар-птицю.
Він застрибав на одній нозі й забурмотів:
— До біса, до біса всі лабораторії, всі досліди. Мені нічого цього не потрібно. Ні Місячного філіалу, ні “копійки”. Тільки хліб і повітря. Поверни кубик іншим боком — і ти побачиш другу частину малюнка. Але ти не побачиш усього малюнка. Це неможливо. Я не хочу бути ні розумним, ні безсмертним.
Його обличчя хитро скривилося:
— Мені набридла наука. Це вона згубила мене. І вона стішить усе живе. Знаєш, в чому полягає велика істина, яку я відкрив? Нікому по розповідав — тобі скажу. Людина не повинна ні про що дізнаватися за допомогою приладів. Тільки те, що принесуть органи почуттів, — її надбання. Хай вона краще дивиться в себе, прислухається до бурчання свого голодного черева, а коли воно наповнене, хай став ще чутливішою і відшукає в собі душу. Це дасть їй заспокоєння. А якщо вона не зможе наповнити черево без допомоги приладів, нехай вб’є сусіда і забере в нього їжу. Але вб’є його без зброї, тільки руками і зубами. Розумієш?
Він зробив крок до мене, і я квапливо ступив два кроки назад. А він схопився за голову і заволав:
— Я хочу бути твариною і ні про що не думати! Хочу тільки відчувати! А якщо не можна твариною, то хоча б поверніть мене в дитинство, щоб я міг почати все спочатку. Я б ніколи більше не розкрив книги, повбивав би вчителів, підпалив школу. Я б жив одним життям з природою — істина в цьому!
Він задер голову і подивився на небо. Його великий кадик заплигав, з рота тоненькою цівкою потекла слина.
Я зрозумів: він збожеволів.
Степ-Степанович зірвав з дерева листок і почав розглядати його на світло. Потім розтер і понюхав. Я почув його бурмотіння:
— Цікаво знати, як він влаштований?
І раптом вмить все змінилося. Широка посмішка сяйнула на його обличчі. Але ось вона зникла, поступившись стурбованості.
— Що з тобою, брате? — запитав він. — Чому ти так дивно поводишся?
Я не міг витиснути з себе жодного слова.
— Перевтомився, певно? — лагідно запитав він. — Відпочивати треба більше. Хочеш, махнемо з тобою до місячних заповідників? Ти кілька тижнів не будеш ні про що думати — тільки дивитися і дивуватися. Гаразд?
Його м’яка сильна долоня була відкрита, наче посадочний майданчик. А я мовчки дивився йому в вічі і думав: так хто ж із нас — я чи він? Я чи він?
Вже біля самого Наукового центру мене зустрів похмурий з вигляду юнак. Риси його обличчя були геометричні і різкі, ніби їх вирізьбили на скелі.
— Унар, — назвався він.
Це був один з найталановитіших моїх учнів, про якого я чув, а бачив оце вперше.
— Ми змінили ДНК за твоєю формулою, вчитель, — сказав він. — Протоплазма, що утворилася, цілковито відповідає твоїм передбаченням.
Ми одягнули апарати махаючих крил — всі інші види транспорту на території Першого Наукового центру були заборонені — і, пролетівши понад двісті кілометрів, приземлилися на ромбічному майданчику. Посеред нього височів будинок лабораторії, до якого вели чотири стежки. На майданчику не було жодного деревця, замість них по краях стежок вишикувалися прозорі стовпи. У них мінилися блакиттю спіралі, спалахували і згасали іскри, звивався дим, поступово заповнюючи порожнину всередині стовпа, вириваючись тоненькими цівками з кількох отворів. Повітря на території центру було стерильним, щоб жоден сторонній фактор не міг перешкодити точності дослідів.
Ми йшли дуже повільно, доки я не здогадався, що Унар, пам’ятаючи про мій вік, боїться стомити мене швидкою ходою. Я всміхнувся і пішов так, що він ледве встигав за мною.
Двері лабораторії піднялися з нашим наближенням. Ми вступили в коридор, і доки йшли ним, автомати встигали обробити нас ультрафіолетом і розпиленими препаратами. Коли екран показав, що ми вже достатньо стерильні, відчинилися другі двері — і ми ввійшли в демонстраційний зал.
Почулися привітання. Я обернувся, але не встиг розгледіти того, хто стояв за пультом. На стіні-екрані попливли кадри, і моя увага переключилася на них.
— Ти бачиш коротко хід досліду, — із запізненням сказав Унар.
З’явилися формули. Цифри були написані моєю рукою, вони ніби підстрибували від нетерпіння, від непереборного бажання прискорити події. Потім на стіні одна по одній виникли кілька карт розташування нуклеотидів у ланках ДНК.
— Ми йшли визначеним тобою шляхом, але вносили і свої зміни, — сказав Унар. — Ти помилився, визначаючи роль тридцять шостого і сто дев’яносто другого… (Він сказав це дуже суворо, і я відчув свою провину). Але в цілому ти був правий. Ми синтезували ДНК за цією формулою, ввели в розчин. І одержали ось такі нагромадження клітин.
Стіна освітилася зсередини. В ній, наче в акваріумі, плавало кілька драглистих клубочків.
— Збільшую температуру розчину до кипіння, — сказав Унар. З’явилися пухирці, вони лопалися, рідина в стіні завирувала, скаламутилася…
— До п’ятисот градусів…
Розчин став жовтогарячим. Такого ж кольору набули і клубочки.
— А тепер обробимо ці утворення потужними енергетичними зарядами, — сказав Унар. — Вмикаю рентгенівські установки, електричні поля, прискорювачі протонів…
Жодна жива тканина не змогла б витримати таких ударів. Але драглисті клубочки відповіли на потоки енергії утворенням захисних енергетичних оболонок і всередині них почувалися добре.
Я подумав про те, якими могли б бути тканини наших організмів, якби в “первісному бульйоні”, де зародилося життя, було трохи більше заліза і менше азоту. А якби ланцюжки ДНК випадково розташувалися ось так…
— Я покажу вам гігантську бактерію, синтезовану на основі нової ДНК, — мовив Унар.
В стіні з’явилися створіння, схожі на гусінь. Я наблизився, намагаючись краще їх розгледіти. Тіла цих експериментальних моделей були створені так, щоб бачити процеси, які в них відбуваються.
— Ці моделі можна вбити лише променями Кейля…
Я поглянув на Унара. Він не знав того, що пам’ятав я, тому не вбачав у цьому досліді нічого протиприродного. А ось я думаю, що, мабуть, добре, коли розвиток науки не обганяє соціальних відносин. Бо мене лихоманить на саму думку про те, що сталося б із людством, якби вчені створили такі бактерії в ті часи, коли точилися війни між державами…
Голос Унара повернув мене до реальності:
— А тепер подивіться на синтезовану тканину для заміни шкіри…
Вона мінилася райдугою кольорів — могутня захисна оболонка. Якби природа мала розум і створила шкіру людини із таких тканин…
Ніби хтось повернув вимикач у моєму мозкові, і думка згасла. Я розгублено дивився на людину, яка стояла поруч, і ніяк не міг пригадати, про що тільки-но думав. Лише через кілька хвилин зітхнув з полегшенням, згадавши: я думав про те, що було б з нами, якби природа мала людський розум.
— Можеш поздоровити, — сказав Юрко. — Завершуємо досліди. Нарешті доповіси про результати, і на нас більше не вішатимуть собак…
“Ну й живучі оті старовинні прислів’я!” — думав я.
— Як ввічлива людина, міг би хоча б як-небудь висловити радість, — роздратовано сказав Юрко, і його відстовбурчені вуха ворухнулися і почервоніли. — Ти стаєш відлюдкуватим і незворушним, як…
“Як що? — подумав я. — Як наскельне зображення… Або як оцей мій стіл… Але чому саме стіл?”
— Ти мене не слухаєш, думаєш про щось своє, — обурився Юрко. — Чуєш, ми завершуємо досліди!
— Так, так, — мовив я, не в змозі виборсатися з хаосу власних думок.
Він промовисто махнув рукою, мовляв: хай йому біс!
— Унар розповідав про свої досліди? Як вони змінили формули?
Нарешті вдалося зосередитися на його словах. Я з готовністю ввімкнув проектор, щоб записати для нього змінені формули. Перо самописця креслило якісь кола й трикутники — зовсім не те, що було потрібно і що я намагався вгадати.
- Предыдущая
- 13/128
- Следующая
