Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 26
- Предыдущая
- 26/36
- Следующая
Туман зник зовсім, і згори все було видно як на долоні: зелений острівець, що мав овальну форму, яснів посеред застиглого склянистого моря. Яким дивом він вберігся? Чорне скло тяглося скільки сягало око.
Рем жадібно вп’явся очима в смужку пшеничного поля, що перетнула йому шлях. Далі підвели жовтаві голови соняшники, в долині блищав ставок, а біля нього серед дерев прозирав червоний дах. Там люди!
Спускатись’було легше, ніж іти нагору, але Рем втрачав сили. Відлічував спершу по п’ятдесят, далі по сорок, по тридцять кроків — і сідав просто в пухнастий дорожній порох. Двадцять п’ять, менше не можна. Він повинен щоразу проходити двадцять п’ять кроків…
Рем збільшив паузи між переходами. Та коли сидів або лежав на землі, коли не треба було рахувати кроки, тривожні думки обступали його. Звідки це чорне скло? Що могло скоїтись? Як далеко простяглася пустеля? Учора ввечері він приїхав погостювати до матері. Дружина й донька лишились у місті. Що коли скло доповзло й туди? Дружина ізнов не схотіла з ним поїхати, мовляв, удома справ достобіса, і взагалі, що вона там забула, не пустила й малу, а та ж так просилася! Зараз вони принаймні були б усі разом. Чому він не наполіг? А мати… Що з нею? Нічого невідомо! І тому треба встати, треба йти вперед, знайти людей, довідатись, яке лихо впало в а них, чому цей живий острівець оточила мертва пустеля…
Вузька стежина, плутаючись поміж соняшників, вела через город. Уже близько, навпрошки ходу кілька хвилин… Та ноги все дужче тремтіли, голова йшла обертом, і лише злість додавала йому сил — він ненавидів власну слабкість. Ганьба просити допомоги, коли ще сам здатен рухатися. Ось уже біліє попереду стіна будинку. Він бачить сині віконниці і вазони з квітами, що стоять на підвіконнях. Дійшов!
Рем торкнувся стіни рукою і на мить заплющив очі. Було тихо. Невже нікого немає? Та ні, це неможливо, це просто неймовірно, щоб усі зусилля виявилися марними… Раптом у дворі почувся качиний крякіт і жіночий голос.
Те, що він побачив з-за рогу будинку, вразило його своєю буденністю: жінка на подвір’ї годувала качок, а собака брязнув ланцюгом і загавкав на нього. Здоровенний рябий пес справно ніс службу, немовби світ не полетів шкереберть…
Жінка зачула гавкіт і озирнулася. її очі злякано дивились на Рема. Вона видихнула: “О-о-ох…” — і нерішуче наблизилась до нього, на ходу витираючи руки об квітчастий фартух. Він повільно сповз по стіні на землю.
— Ти забув, як уперше потрапив до цього дому? Забув, який ти був тоді? Як я потім тебе доглядала? Ночами коло тебе сиділа? Це я тебе виходила, я тебе врятувала. А ти… ти…
Марта знову захлипала, і до Рема долітало лише уривчасте:
— Гадаєш, легко… а де ж мої… ніхто не скаже…
Рем дивився у вікно. Він уже не намагався заспокоїти Марту і заговорив лише тоді, коли вона втомилась і стихла.
— У нас горе спільне, Марто. Ми не лише втратили своїх рідних — таке бувало з людьми й раніше. Ми втратили ще й світ, у якому жили. Та й те, що врятувалися, — випадковість. Ми не повинні були врятуватися. Можемо лише гадати, чому так сталося. Мертві не воскреснуть, Марто. Треба дбати про живих. Тільки тепер, після цього страхіття, починаєш розуміти, як же мало, сміховинно мало потрібно, щоб знищити все живе…
— Усе це так, — Марта зітхнула. — Авжеж, нам пощастило. І не лише тому, що ми залишилися живими. Нам є з чого жити, розумієш? Згадай-но, як ти казав мені: ми перейшли до натурального господарства, як наші далекі предки, ще й підсміювався з мене, мовляв, погано я вчила історію й забула, що це таке.
— Здається, казав.
— Так от, нам є де жити і є що їсти. Поки що є. Але ж треба дивитися далі. Ніхто не знає, що буде згодом. Чи зможемо ми себе прогодувати наступного року? Наші запаси не безмежні, і тільки дурень не зрозуміє, що на трьох іде менше, ніж на чотирьох…
— Хочеш сказати, що це дівча тебе об’їдає? Он воно чому Ліна за столом так мало кладе собі на тарілку. Дзьобає, як пташеня… Ви дивитесь на неї, як на злодюжку, і вона це відчуває!
— Ну й добре, що відчуває. Не може ж так тривати без кінця! Тепер вона вже при силі…
— І через це треба вказати їй на двері? Марто, ти ж мати!
— Була! — відрубала Марта.
— А ти уяви собі, що це твого сина виганяють у мертву пустелю…
— Мого сина більше нема. Ми не вернемо наших рідних тим, що будемо клопотатися чужою дитиною! Нехай шукає собі іншого притулку.
— А якщо наш острівець — останній притулок у світі? Ми обходили всі околиці, Марто, підіймалися на всі пагорби! Скрізь лише це кляте чорне скло й анінайменшого просвітку. Радіо мовчить, світла нема й не буде, ми самі, Марто! Нам нема на кого сподіватись.
— Навіщо ж ми тоді попхалися в ту пустелю, чого шукали? Навіщо ти повів мене туди? Ми б ніколи не побачили Ліну, не притягли б її сюди, додому, не морочились би з нею! Чому вона не лишилась там? Вона ж хотіла добратись до міста, от нехай і добиралась би! Ми нічого не знали б про неї! Чому ми пішли в той бік, чому ми знайшли її?! — Марта знову захлиналася криком і сльозами.
Рем лежав горілиць у траві й дивився в небо. Уперше за всі ці дні воно було таке ясне. Він насолоджувався теплом і спокоєм, ні про що не думав — точніше, намагався ні про що не думати. Мозок відмовлявся сприймати страшну реальність, боронився від неї, даючи тілу можливість одужати. Сили поверталися з кожним днем, однак разом з ними поверталася й тривога.
— Забери в мене кошик, — почув він Мартин голос. Вона сиділа на дереві і рвала вишні. Коли Рем підійшов, простягла йому жменьку ягід. — Куштуй! Смачнющі.
Рем устиг поставити кошик додолу й підхопити під лікті Марту, що саме зібралася стрибати з дерева. Сукня її підсмикнулася вгору, відкривши круглі коліна, і Марта, опинившись на землі, заходилася обсмикувати та обтрушувати її.
— Бачу, ти зовсім одужав, — несподівано підморгнула вона йому, і Рем збагнув, що вперше бачить її усмішку.
— Взагалі-то я хворіти не звик, — ніби вибачаючись, відказав він. — А тут — звалився як сніп, завдав тобі клопоту… Ну тепер це нарешті скінчилося. Якщо треба щось, Марто, ти лише скажи…
— Не поспішай, робота завжди знайдеться. Встигнеш іще.
— Спішити й справді нема куди. Доведеться, видно, звикати до розміреного ритму життя наших пращурів. Для більшої подібності відпущу бороду. Лез обмаль, а електробритва твого батька уже ні до чого…
— Добре, хоч не в печері маємо жити. Що б ми тільки їли зараз, коли б не оце все, — Марта обвела рукою подвір’я. — Сад… город… а ще ж є ставок. Ти вмієш ловити рибу?
— Якби навіть не вмів, мусив би тепер навчитися. А там, біля лісу, знаєш, вцілів клапоть пшеничного поля. Ти вмієш пекти хліб?
— Якби навіть не вміла, мусила б тепер навчитися, — Марта знову всміхнулася, потім зітхнула, помовчала І якось нерішуче спитала: — Ти вже справді добре себе почуваєш?..
— Справді добре. А що?
— Я гадаю… можна було б сходити… подивитися… Як там у селищі… — вона затнулася, опустила очі й почала зосереджено віддирати потріскану кору зі стовбура вишні. Та Рем добре зрозумів, чого вона не доказала. Що коли в селищі хтось лишився?.. Треба було побачити все на власні очі.
…Те, що лишилось від селища, не можна було навіть назвати руїнами. Ні, все було ціле, але закуте в чорний лискучий панцир, під яким угадувалися обриси малих і великих будівель, автомашин, опор електромережі, дерев, що зараз нагадували велетенські надгробки та страхітливі обеліски.
Рем і Марта скам’яніли перед цим небаченим кладовищем. Не могли не здогадуватись, що побачать тут, та вигляд мертвого селища приголомшив обох. Марта не наважувалась порушити зловісну тишу, кусала губи, але врешті-решт відчай її прорвався глухим стогоном, і це повернуло Рема до дійсності. Він був не сам — та, що стояла поруч, мала надію лише на нього. Рука його важко лягла на плече жінки: мовляв, тримайся, ми вдвох… Марта так і кинулася до нього. В очах її стояли сльози й жах.
- Предыдущая
- 26/36
- Следующая
