Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 17
- Предыдущая
- 17/36
- Следующая
— Ти вже тут, Ерліс? — пролунав із порога схвильований голос Крейона. — Чудово, просто чудово! Я дещо тямлю в живописі, але це зовсім не схоже на те, що мені доводилось зустрічати. Хто б міг подумати, що Ратас… Я сам сьогодні вперше побачив. Справжнє диво!
— Там, на стіні, ще не диво, — перервав його Ратас. — Придивись-но пильніше до Ерліс, друже. Нема на світі такої грози, щоб змусила б її відступити, ані блискавиці такої, що спопелила б їй душу. Ось де справжнє, живе диво!
При останніх його словах Ерліс спалахнула — і кинулася геть із кімнати, геть із дому, туди, між скелі, де знала кожну шпаринку й де хотіла заховатися зараз від усього світу.
Чого ж вона плакала? Ратас не сказав нічого такого, що могло б її вразити, навпаки, так гарно про неї ще ніхто не говорив… Хіба що тітонька Йєла… Чому ж вона не зраділа, а знітилася, чому їй захотілось утекти?
— Ось ти куди забігла, — почулося за її спиною, і дівчина впізнала голос Ратаса. — Я знав, де тебе шукати.
Ерліс похапцем витерла сльози. Вдруге за цей день вона відчула гострий, пронизливий біль у щоці, немовби знову її краяв кинджал. Дівчина щосили притислась обличчям до скелі, ніби хотіла знищити, стерти рубець…
— Знав, де шукати… — глухо повторила вона, а тоді враз стрепенулася і палко заговорила, ковтаючи слова: — Ти все знаєш і все вмієш… Поможи мені! Я так більше не можу… Що зі мною сталося?..
Ратас поклав плащ на виступ скелі й сів. Завмираючи, вона чекала, що ж він відповість.
— Нічого страшного, Ерліс, повір мені. Просто ти °тала дорослою. Ти народжуєшся вдруге. А це завжди болісно. Нема в тебе ні матері, ні сестри, ні навіть подруги — вони краще за мене все тобі пояснили б, розрадили… Я ж більше звик до меча, ніж до подібних розмов. Єдине, що я зміг зробити для тебе, — ота картина. Я назвав її “Позначена блискавицею”. Мені давно хотілося, щоб ти побачила себе очима інших, щоб ти сама склала собі ціну, Ерліс. Мишатник, з-під руїн якого тебе колись витягли, встиг накласти на тебе свій відбиток. Він не зумів приглушити ні твого розуму, ні твоїх почуттів, але чому ти боїшся повірити у власну силу? От ніби розбіжишся — і раптом зупиняєшся, чимось налякана. Те крихітне сіре мишеня, що сховалось у тобі, час від часу підводить голову й починає нашіптувати, що ти не здатна ні на що велике і гарне. Ерліс, не вір мишеняті! Коли воно знову озветься, поглянь на “Позначену блискавицею”. Там ти — справжня, запам’ятай.
— Я хотіла б себе побачити зараз не лише на малюнку. Востаннє я заглядала в дзеркало ще в Гресторі…
— Я знав і про це.
Ратас мовчки простягнув їй маленьке люстерко, і дівчина довго із якимось гірким здивуванням роздивлялася своє відображення, то одсуваючи руку зі скельцем далі, то наближаючи мало не до самих очей.
Врешті Ратас не витримав.
— Та годі вже! Це просто скло — воно всього показати не в змозі.
Ерліс зітхнула й повернула йому люстерко.
— Зараз у Гресторі час ненависті, дівчинко, але ненавистю ми ніколи не перетворимо світ. Ненависть лише руйнує. Щоб творити, потрібна любов. Іще в той день, коли я вперше тебе побачив, здалося мені, що не лише відданість Крейонові повела тебе за ним і штовхнула на кинджал Турса. То було інше почуття. Здогадалась, як воно зветься?
Дівчина мовчала.
— Ніхто з нас не знає, що чекає на нього завтра. Я хотів би, щоб ти і Крейон були щасливими, доки ще є час. Сподіваюсь, моя картина допоможе вам краще зрозуміти одне одного. А тепер — ходімо назад. Крейон, напевне, хвилюється…
— Ходімо, — втомлено погодилася Ерліс.
Так, “Позначена блискавицею” справді щось у ній змінила. Вона відчувала в собі незбагненну лагідність до всього світу. Сонце ніколи ще не було таким щедрим, а трави — такими буйними, і навіть холодні сірі скелі стали привітнішими. Дівчині хотілося обійняти весь цей широкий світ, знайти найніжніші слова для кожної пташки, деревця, хмаринки… Вона заховала подалі лук та стріли: все ж таки жінці не личить полювати.
Ратас знову вирушив у місто, і Крейон уперше дозволив собі після напруженої праці кілька днів відпочинку.
Таким Ерліс його ще не бачила. Було щось майже дитяче в тому, як він радів кришталево чистій воді гірського джерела, метелику, що кружляв над квіткою, чи дивній скелі, обриси якої нагадували кінську голову.
— Досі в мене не було часу навіть роззирнутися навкруги. Дивно, як це я ще не втратив здатність дивуватися красі… — сказав він їй.
І Ерліс подумала, що, відколи вони разом, не пригадає жодного дня, ба навіть години, коли б лікар сидів склавши руки. Він спочивав лише уві сні. Скільки ж років Крейон працював отак? А тепер він мало не весь день пролежав у траві, дивився в небо й дослухався до чогось ледь чутного, зрозумілого лише йому.
Наступного дня він розбудив її ні світ ні зоря.
— Хочеш зустріти схід сонця, Ерліс?
Вони сиділи на порозі будиночка і мовчки спостерігали, як темрява ночі змінюється яскравими й чистими барвами світанку.
— Яка краса… — задумливо мовив Крейон. — От і народився новий день. Але що він нам принесе?.. — лікар замовк. Ерліс похилила голову, охоплена тривогою: невже так швидко випарувався його вчорашній безтурботний настрій?
— Що сталося, Крейон?
— Все це дуже складно, дівчинко, — зітхнув він. — Убивчі голки, вибухові пристрої… так, усе це зараз нам потрібно, без цього не обійтися в війні проти Грізного бога. Але ж хіба це вихід?.. Одні воліють умерти, щоб не зрадити друзів, другі тікають, рятуючи себе та своїх дітей від його влади, треті вдягають на себе золоті шоломи і несуть смерть та горе своїм співвітчизникам, четверті — четверті втрачають волю й розум і поповнюють отару Бісехо… Чотири шляхи, та жоден із них не виводить із глухого кута, в який ми зайшли. Невже ми настільки ослабли, отупіли, звиродніли, що не можемо чинити опору сваволі і маємо лише коритися або гинути? Здається мені, що повинен бути іще один шлях — хай довгий та тернистий, — що приведе до перемоги: знайти в самому собі сили для захисту й опору. Ми навчимося так гартувати свою думку, свою волю, щоб жоден загарбник, подібний Сутару, не міг їх зламати. Мені навряд чи доведеться вийти на цей шлях… Та хоча б стежку я мушу протоптати. Для тебе, для дітей, яких виводять із Грестора Ратас і його друзі… Нехай ніколи вже не буде знайдено способу повернути розум і почуття тим, кого скалічив Бісехо. Але наших дітей, наше майбутнє ми мусимо не просто сховати від нього — рано чи пізно він може на них натрапити, — а навчити їх перемагати Грізного бога в своїх душах… Навчити їх не просто тікати — протистояти йому, дати їм зброю для боротьби з ним… Здається, я вже бачу початок цього шляху…
Ерліс не все зрозуміла із сказаного, та надія прокинулася в її серці. Крейон і Ратас знайдуть цей шлях!
Надвечір наступного дня дівчина попросила Крейона допомогти їй перенести на горище хмиз, який зібрала в ближньому гайочку — погода зіпсувалася, насунули хмари, а вона хотіла встигнути до дощу. Проте дощ таки застав їх по дорозі додому. Крейон скинув хмиз на землю і вкрив її своїм плащем. Ерліс стояла, поклавши голову йому на груди, і думала: от якби цей дощ не кінчався ніколи!
Але дощ скінчився, залишивши після себе холод. Вони затопили в хаті і сіли біля вогню.
— Отак колись вечорами коло домашнього вогнища мати розповідала мені казки… — сказав Крейон.
— Казки! — задумливо мовила Ерліс. — Востаннє я їх чула ще в тітоньки Йєли…
— Хочеш, я розповім? — несподівано спитав Крейон.
— А ти хіба їх знаєш?
— Дещо пам’ятаю. Тільки казки мої, дівчинко, здебільшого невеселі…
Ерліс слухала уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. Спочатку вона й справді сприймала це як казку, та потім у неї виникла несмілива думка, яка дедалі міцніла й міцніла: ніяка це не казка! Крейон розповідає про своє життя… Ніколи раніше не згадував він, де жив до того, як перебрався в Грестор. І зараз він ніби бачив перед собою ті далекі роки.
Починалося все і справді по-казковому: жили собі чоловік та жінка й не мали вони дітей… Тобто діти в них народжувались, але всі вони прийшли на світ передчасно і померли малими. Коли ж поховали Й четверту дитину, то наважились піти до старого чародія, що жив високо в горах… І сказав чародій, що народиться в них син і виросте він міцним та здоровим, якщо віддадуть вони хлопця йому в науку. Народився п’ятий син, і старий забрав його у гори… От виріс той хлопець і сам почав зціляти людей від хвороб. Пішла про нього слава поміж людьми. Дружиною його стала дівчина-красуня. Доля, здавалося, була до нього ласкавою. А потім — потім усе в один рік змінилось. Помер батько молодого лікаря — загинув під час повені. Невдовзі помер і старий, який навчав його лікарського мистецтва і якого вважав другим батьком. А далі зрозумів він, що вродлива його дружина кохає іншого, бо одружувалася не з ним — із його славою. І тоді кинув усе — рідне місто, гори, де пройшло його дитинство, дружину свою, дорогі серцю могили обох батьків — рідного й названого — і пішов світ за очі разом із старенькою матінкою, яка одна ще любила його. А люди потім казали, що не було йому добра, бо змалечку обдурив свою долю, бо врятовано його з допомогою чаклунства, от доля йому й помстилася…
- Предыдущая
- 17/36
- Следующая
