Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 56
- Предыдущая
- 56/70
- Следующая
Вузькими сходнями ми піднялися на корму супертанкера. Коротун вітався з матросами як свій; він уже встиг з багатьма познайомитися. Легко торкаючись надраєних мідних поручнів, по-молодецькому збіг на палубу, відрекомендував мене сухорлявому старпому.
Старпом зацікавлено й привітно подивився на мене, поставив кілька запитань і повів до капітана, худорлявого чоловіка з випнутими твердими губами, великими залисинами й уважними очима. Під очима вже намічались мішки. Цього разу вони свідчили не стільки про втому, скільки про хворі нирки. Я відзначив, що нефрит у капітана швидко прогресує, і сказав йому про необхідність дієти. Він невдоволено поморщився, приклав палець до губів. Згодом, коли старпом пішов, вибачливо усміхнувся:
— Ви точно підмітили, док. Це є кращою рекомендацією.
— Але ще кращою рекомендацією буде ваше одужання.
Він відвів погляд:
— Це — спадковий “подарунок”. Від діда — батькові, від батька — мені.
— Знаю. Вперше ви відчули себе недобре років вісім тому. В тропіках.
Він з острахом зазирнув мені в очі.
— Всі лікарі говорили про невиліковність.
— А я цього не кажу. Ви вважаєте це великою вадою для судового лікаря?
Він скупо усміхнувся.
— Більше того, я стверджую прямо протилежне, — додав я.
— Щоб завоювати мою прихильність і… вселити незбутню надію? — Його губи здригнулись, і я помітив це. Краплини поту виступили на його високому лобі.
Я підійшов до нього впритул, поклав руки на поперек, натиснув на нервові закінчення.
— Ну як?
Він розгубився, прислухаючись до свого тіла. Минуло кілька секунд, і його обличчя прояснилось, воно стало по-хлоп’ячому відкритим.
— Мабуть, з таким доком неможливо вмерти. Отже, будемо вважати, що ви вже виконуєте свої обов’язки.
На палубі мене чекав Коротун, щоб відвести в каюту. Він нетерпляче позирав на годинник, його короткі товсті пальці чомусь швидко ворушилися. На мить мені привиділись вогонь і дим, почувся гуркіт вибуху. Що це? Наслідки пригоди в джунглях?
— Док, нам треба поспішати, хай йому чорт!
— Чому?
— Хіба наш Кеп не сказав вам? За двадцять хвилин необхідно залишити танкер, побий мене грім!
— Але чому?
І знову мені привиділись вогонь і дим.
— Кеп чекає нас рівно о дев’ятнадцятій. Ходімо швидше до вашої каюти!
— Але в такому разі ми заглянемо до неї згодом, після побачення з Кепом.
Його зіниці заметушилися, мов дві блискучі дробинки.
— Гаразд, давайте ваш чемоданчик, я закину його в каюту.
Він вихопив у мене чемоданчик, злетів по трапу. Повернувся за дві хвилини.
— Ходімо мерщій. Кеп уже нервує, хай йому чорт!
Я почув те, що він промовив подумки:
“Вибух через п’ятнадцять хвилин”.
— Який вибух?
Він аж присів з несподіванки:
— Хіба я казав про вибух, стонадцять чортів?!
Його зіниці-намистинки забігали ще швидше. А я знову побачив огонь і дим.
— Авжеж.
— Вибух… (я відчував його напруження). Вибух обурення. Адже Кеп нервується, хай йому чорт!
Вперше за час нашого знайомства я бачив його таким збентеженим.
Ми зійшли на пірс. З верхньої палуби нам помахав рукою капітан. Від Коротуна мені передалося почуття тривоги. Я мимоволі прискорив ходу.
За рогом найближчої вулиці на нас чекав автомобіль, його двигун працював. За кермом сидів Нік, на задньому сидінні — Кеп. Побачивши нас, Нік опустив руку на важіль передач. Коротун, відчинивши переді мною дверцята, доповів:
— Усе гаразд, Кеп!
Його кругле обличчя було незвично заклопотаним. Він до чогось прислухався.
Ми від’їхали за кілька кварталів, коли за нами спалахнуло небо. Почувся глухий вибух. Цього разу все відбувалося не в моїй уяві, а в реальному світі. Кеп озирнувся, поблажливо поклав руку мені на плече:
— Ви молодець, док.
Я скинув його руку:
— Не розумію…
— Зараз зрозумієте.
Нік зробив крутий віраж і через вузький звивистий провулок виїхав на невелику площу. Внизу відкривалась панорама порту. Там, де недавно стояв “Сан Пауло”, здіймався вогненно-чорний фонтан. Густим димом затягло ліву частину порту, їдучий запах відчувався і тут, де ми були. Тривожно вили сирени. Судна поспішали відійти від небезпечного місця, якийсь буксир зіткнувся з військовим катером.
Годі було й думати відбуксирувати охоплений полум’ям супертанкер від пристані. Машини з пожежниками і солдатами мчали до порту, але навряд чи вони могли чимось зарадити.
— Ми розрахувалися сповна, — крізь зуби процідив Кеп. На його щоці сіпався якийсь мускул.
Коротун зареготав, підводячи очі. Він став схожим на п’яного і крізь вибухи сміху, стримати який уже йому було несила, вигукував:
— Маленька міна в чемоданчику, хай йому чорт! Маленька міна — і ве-е-лика пре-е-евелика пожежа! Спасибі, док, благодійнику ви наш!
Я вже почав розуміти причину того, що сталося, і свою роль у цьому.
— Міна була в моєму чемоданчику?
Мовчання Кепа підтвердило мою підозру.
— Але ж ви казали про нафту, яка так необхідна. Ви ж шукали її, щоб принести користь людям. А тепер самі підпалили? — Це було настільки ірраціонально, що логічні системи мозку відмовлялись працювати.
— Це не та нафта, хай йому чорт, це погана нафта! — стогнав від істеричного реготу Коротун.
— Замовкни! — гримнув Кеп, і він осікся, затис рот рукою, давився беззвучним сміхом.
— Док, пам’ятаєте пожежу в джунглях? — спитав Кеп.
— Пам’ятаю…
Мій бідолашний мозок усе ще відмовлявся вірити в реальність подій. Абсурдність перевищувала допустимий коефіцієнт. Мої страждання посилювалися спогадами про високочолого капітана супертанкера. Я обіцяв його вилікувати. Тепер він позбувся всіх своїх хвороб.
— Вий мене втягли в це… — я не знаходив потрібного слова.
— Іншого виходу не було. Це так само точно, як і те, що тепер у вас, док, нема шляху назад. Ми всі пов’язані одним мотузочком.
— Поясніть.
— Уже пояснював. Помста за пожежу в джунглях. Карна акція з дальнім прицілом. Око за око, містер святоша. Хіба не так наказує біблія?
— Отже, тепер черга мстити — за вашими конкурентами. А потім знову за вами. І так без кінця?
— Доки хтось не переможе. Остаточно.
— Остаточно — це коли не залишиться нафти? Або тих, хто її добуває?
Він знизав плечима:
— Дивна ви людина, док. Та хоч як би там було, ми вдячні вам. Одержите свою частку сповна.
Я пішов би від них одразу, якби вже міг обчислити їхні вчинки. Але мені не вистачало головного елемента в цій серії рівнянь.
— Що ви збираєтесь робити?
— Відбудуємо бурову. Ось тільки…
Він у задумі дивився на мене, насупивши брови. Я ждав.
— Ось тільки доведеться залучити до цього ваших підопічних… У нас не вистачить людей для такого обсягу робіт…
— Вони не зуміють працювати з устаткуванням…
— Навчимо, Заради їхнього ж блага. Непогано зароблять, прилучаться до цивілізації. — Він говорив про те, що збирався зробити, як про щось уже здійснене. — Дикуни навчаються швидко, адже пам’ять у них чиста, вбирає все, що в неї кидають. Отак між ділом проведемо й психологічний експеримент.
Він глянув на мене поверх окулярів, і мені здалося, начебто в перенісся ткнули чимось гострим і холодним…
Минуло всього вісім днів, а нова бурова вже готова. Неподалік будується друга. На першу бурову тимчасово призначили майстром Вівсяну Кашу. У нього працювало з десяток людей з племені імпунів. Другу бурову ставили імпуни під керівництвом Ніка. Коротуна Кеп призначив начальником охорони, яка складалася з двадцяти воїнів. Заступником собі Коротун узяв — не без моєї поради — Касіта, сина вождя. Адже він був досить тямущий. До того ж мені здалося, що той, хто зазнав несправедливості й переслідування, буде більше співчувати іншим. Я не міг тоді знати, як глибоко помиляюся…
Мене дивувало, як швидко змінювались імпуни. Вони дуже вподобали барвисте ганчір’я, яке випрошували, вимінювали, а то й просто крали у білих. Один красувався в армійських штанях, другий — у шортах. Третьому не вдалося поки що дістати штанів, зате на шиї у нього теліпався шарф, а на руці —ремінець від годинника.
- Предыдущая
- 56/70
- Следующая
