Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 42
- Предыдущая
- 42/70
- Следующая
“Е ні, старий, будь справедливий до інших. За що ображаєш Іва? Він теж прекрасний друг і мудрий порадник. Виходить, справа не тільки в тому, щоб збагнути іншого. Що ще вміє Коперник таке, чого не вміє інший? Думай, думай, Бене. Тут тобі ніхто нічого не підкаже, не пояснить. Для Коперника немає незаперечних авторитетів і залізних істин. Він завжди готовий переглянути будь-яке твердження. Прикриє свої повіки, як штори, і за лічені секунди промоделює у своєму мозку сотні ситуацій, які тобі й не снилися. Він зважить усі, перш ніж вибере одну-єдину. Можливо, справа в тому, що він уміє думати краще за мене, за Іва, за Кіра… Та й це ще не все… Він уміє нас позлити… І насамперед тим, що іноді навмисне загострює стосунки з людьми. От тільки дивно: Коперник інколи помиляється у дрібницях, але завжди має слушність в основному. Однак поки це основне утверджується, минають роки. І всі забувають, хто вперше виступив з новою гіпотезою. Він же лишається наодинці із своїми ґулями й синцями. Загальновизнаний упертюх, вільнодумець, бунтівник, забіяка, порушник спокою, одне слово, — Коперник. І ми теж ставимося до нього насторожено, підозріливо. Він дратує нас своєю відлюдкуватістю, що здається зверхністю. Ми сприймаємо за самовпевненість його виступи проти цілого колективу, проти корифеїв, можливо, тому, що самі ніколи не наважуємося на таке. А ми ж не боягузи. І кожен у думці не вважає себе гіршим за інших. Він повинен розуміти це і оберігати нас. Але він нікого не жаліє. І, мабуть, якщо говорити щиро, ми б його не обрали ні в Президію Академії космічних польотів, ні в Раду.
Ми змінили ставлення до нього перед польотами на нові планети, де нас чекало незвідане, де не можна було цілком покластися на підручники, архіви. Від того, хто командуватиме кораблем, залежить життя всього екіпажу. Тому ми і обрали командиром саме Коперника…”
Міркуючи так, Бен шукав і знаходив нові сліди Петра, поки не дійшов до м’якого грунту. Тут було видно відбитки рубчастих підошов. Бен усміхнувся: він не помилився у своїх припущеннях. Коли почався ураган, рація Коперника не працювала.
“Командир змушений був шукати схованку, — подумав Бен. — Але ураган давно минув. Можна припустити, що Петро знайшов щось дуже цікаве…”
Бен був певен, що невдовзі побачить свого командира і матиме привід заслужено висварити його. Він скаже: “Хоч ти й командир, а все одно не мав права ходити сам”.
Настрій у Бена трохи покращав, але неспокій не полишав його. Він намагався думати про всякі дрібниці, але думки поверталися до одного: “Краще б я пішов. Краще б Коперник організував пошуки, якби захотів витрачати час на такого буркуна, як я”.
Сліди привели Бена до печери. Космонавт якийсь час стежив за чорним прямокутником отвору, потім викликав по радіо корабель і розмовляв з Кіром. Не вимикаючи зв’язку, він почав підходити до печери.
Йому здалося, ніби там, у темряві, щось ворушиться. Це міг бути командир або той, хто взяв його в полон. Бен не хотів думати: убив. Однак на всякий випадок приготував зброю.
Із печери вилізла синьо-зелена потвора. З її голови і плечей звисала товста й довга шерсть. За нею, прирослі до ніг, тяглися тонкі ліани. Потвора тягла їх за собою, ніби ланцюги, другий кінець яких був прив’язаний за щось у печері. Бен згадав: “Аборигени ховаються в печерах”. Виявляється, повідомлення було прийнято і розшифровано правильно!
Потвора стрибнула до нього. Бен відступив і сховався за кам’яною брилою. Потвора загарчала, зупинилась. Вона стояла на двох задніх кінцівках, а в передній тримала коротку палицю. Повіки потвори були прикриті, і Бен не міг визначити: бачить вона його чи ні.
Ось потвора підняла палицю, і зовсім близько від радіоштурмана вдарив промінь, задиміло каміння, дихнуло вогнем. Якби на місці Бена був Кір, він тієї ж миті вистрілив би. Петро й їв подумали б, перш ніж вистрілити. Але, чи є час думати?
“У цієї потвори Петрів променемет. Що ж сталося з Коперником? Тільки б лишився живий! Як же потвора навчилася користуватися променеметом? Петро показав? Нащо?”
У Бена запаморочилась голова. Він почув тихе скавучання.
“Якщо потвора навчилася користуватися променеметом, то, напевне, має й розум. Спробую порозумітися”.
Бен поставив на камінні маяк-мигавку з набором програм і швидко відповз убік.
Маяк працював недовго. Потвора спалила його променем. Вона гарчала й біснувалася, з її рота летіла слина. Потвора шукала ворога, але живі канати, що приросли до лап, не давали їй змоги вільно рухатися.
Бен глянув на обрій. Небо було ясне й чисте. Ніщо не віщувало небезпеки. Може, на кораблі помилилися?
Вищання стало тихше, потім перейшло в шепіт. Уже можна було розібрати: “Не бійся, не бійся…”
“А що як воно в такий спосіб розмовляє зі мною?” — думав Бен. У нього вже визрів план дій.
Потвора підійшла до того місця, де щойно стояв маяк. Вона вертіла головою, намагаючись знайти ворога.
У цей час Бен, звиваючись, немов ящірка, проповз між камінням і зник у відкритому отворі печери. І зразу ж почув знайомий голос Коперника:
— Ось ти й повернувся! Нарешті ти повернувся в свій Дім…
— Петре! — покликав Бен.
— Відпочинь, — лунало у відповідь. — Тут є все, що тобі потрібно. Раніше ти старався для інших. Одержуй нагороду. Тут тебе ждуть.
— Що це за жарти? — закричав Бен. — Іди сюди!
— Алло, Бене, ти знайшов командира? — запитувало радіо.
— А хіба ви не чуєте його голосу? — різко відповів Бен.
— Ми чуємо тільки тебе. Де ти?
Бен увімкнув ліхтарик. У печері, крім нього, нікого не було. Але він уже знав, що ніхто більше йому й не потрібен. Погасив ліхтарик і покірно сів на каміння. Спочатку сів, потім ліг. Він знав, що робить правильно.
— Алло, Бене, чому не відповідаєш? Де ти? Насувається ураган! — застерігало радіо.
Бен вимкнув його. “Ураган мене не лякає. Я прийшов у свій Дім, у свою фортецю. Тут я в повній безпеці”.
Він був певен, що нарешті знайшов своє щастя. Він шукав його все життя, справно ніс службу, підкоряючись командирам. Він допомагав незнайомим людям. Спочатку це були мандрівники, яких спіткало в дорозі нещастя. Вгледівши тих, що потребували допомоги, він ніколи не відмовляв їм. І не чекав на вдячність. Просто він робив те, що міг, і це давало йому задоволення. Але він ніколи не уявляв, що можна мати таке задоволення, такий спокій, повернувшись у свій Дім. Якби ще не проривалося щемливе почуття якоїсь тривоги. Звідки воно?..
Бен знав: ворог наближається до його домівки. Схопився. Підняв променемет і кинувся до виходу. Побачив низьке фіолетове небо, посмуговане кривавими спалахами. Звивалися чорні смерчі. Йшов ураган.
Але не це було найстрашніше. До його Дому наближався ворог. Оглядався туди, де кружляли смерчі. Поспішав. Бен прицілився. Він знав, що треба робити. Тут його Дім — затишок, тепло, спокій. Там, надворі, шаленіла стихія. Ворог хоче захопити Дім і вигнати його, Бена, на той ураган.
Бен уже готовий був натиснути на спуск, але щось утримало його. Крихітний вогник від колишнього Доброго Бена ще жеврів у ньому. І космонавт помітив, що шерсть потвори — зовсім не шерсть, а рослини, мох, які наросли на шкіру. Штурман застережливо крикнув і чиркнув променем по камінню. Промінь зачепив ліани. Бризнула зелена рідина. Потвора загарчала.
— Геть! — закричав Бен. — Геть, хто б ти не був, я знищу тебе! Геть від мого Дому!
Промінь висмалив ще одну смугу. Потвора перестала гарчати, підняла голову, прислухалася. Невже вона щось розуміє? її рухи, поворот голови здалися Бену знайомими. Штурман не хотів її смерті, він навіть урятував би її від урагану, пустив би в свій Дім, якби в ньому було місце для двох.
Ураган присунувся майже впритул до потвори. Тепер вогняні спалахи спопелять її — і всьому кінець. Бен повіз променеметом, чекаючи, що потвора кинеться в печеру.
“Бідна тварина. Вогонь ззаду, вогонь спереду”, — подумав він.
І тут сталося непередбачене. Потвора повернулася до нього спиною і пішла назустріч урагану…
- Предыдущая
- 42/70
- Следующая
