Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/70
• Следующая

І земляни побачили на тлі дерев знайомий силует “сигнальника”.

— Емблема планети, — тихо промовив Павло, неначе боявся, що видиво раптово зникне. — Зараз “сигнальник” перетвориться на “велетня”…

— Він стане всемогутнім! — сказав Арнольд, розпроставши плечі, і став ніби ще виший на зріст.

— Він буде безсмертний, — прошепотіла Тамара й обернулася до Марка: — А ти тоді мав рацію. Це не п’явки й не каміння.

Марко мовчав. Він думав про Землю…

У великому космічному архіві про цю планету майже не було відомостей. Хіба що уривки повідомлення, яке прийняли на штучному супутнику Юпітера: “…треба остерігатись… аборигени… печерах… особливу небезпеку… урагани…”

Корабель, з якого надіслали повідомлення, на Землю не повернувся.

Вивчаючи текст, довжину хвилі й умови, за яких було прийнято передачу, вчені висловили припущення про такий зміст повідомлення: “Треба остерігатися місцевих жителів. Аборигени мешкають у печерах. Особливу небезпеку становлять урагани”.

На планету послали другий корабель. Командиром корабля було обрано ветерана зоряного флоту Петра Колесова.

Ураган наближався. У фіолетовому небі хиталися чорні стовпи. Коли їх освітлювали блискавки, вони скидалися на земні домни, наповнені розплавленим металом. Та от стовпи почали звиватись як гігантська гусінь, ламатися, розсипатись…

Криваве й чорне. Спочатку більше чорного, потім — кривавого. З висоти тяглися пожадливі вогненні язики. Волохата гусінь танцювала у світлі блискавиць. Шум урагану переходив у нестерпне однотонне виття. Здавалося, барабанні перетинки не витримають.

Петро вже розумів, що він не встигне добратися до корабля. Треба шукати рятунок тут, у кам’яній пустелі, де ростуть тільки жалюгідні кущі антибузку — так назвали цю рослину космонавти за дрібні п’ятипелюсткові квіточки з неприємним запахом.

Напевне, не варто було йти так далеко одному, але тепер уже пізно про це говорити. Він побіг, вдивляючись у розщелини між скелями, у нагромадження великого каміння, сподіваючись найти печеру.

Чому він зупинився саме біля цієї скелі? Адже вона нічим не відрізняється під інших. Проте йти від неї не хотілось. У чому річ? Петро придивився уважніше й побачив отвір. Космонавт попрямував до нього, приготувавши на всякий випадок променемет.

Цей захід був своєчасний. З темного отвору скелі визирнула люта вишкірена морда урава. Земляни вже бачили цих невеликих тварин, схожих на ангорських котів. Помітивши людей, урави, розпустивши хвости, як вітрила, завжди поспішали зникнути. Але цей печерний звір відрізнявся від своїх родичів. Він був утричі більший, його шерсть не блищала, а тьмяно вилискувала синьо-зеленим кольором. Звір загарчав і звівся на задні лапи. Петро почув смердюче дихання і подумав: “Новий вид урава? Печерний?”

Звір гарчав і поволі підходив до людини. Петро позадкував. Дивлячись у вузькі очі тварини, він миролюбно мовив:

— Тікай, дурненький, не будемо сваритись.

Урав клацнув зубами, загарчав і продовжував наступати.

Петро все ще не стріляв. Він замахнувся променеметом, як палицею, і вдарив звіра по голові. Урав завищав, упав на каміння, але й тепер не втік. Підхопившись, він стрибнув на космонавта.

Петро ледве встиг відхилитися. Зуби звіра клацнули зовсім близько від його шиї.

А ураган дужчав, гуркотіння і виття наростало. Єдиний рятунок — печера.

Ударом ноги Петро відкинув звіра з дороги. Напевно, удар був сильний, бо урав завив і поповз, тягнучи задні ноги. Але поповз не вбік, а слідом за ним. Його очі округлились і люто горіли. Він пирхав і гарчав.

“Скажений”, — подумав Петро і автоматично натиснув кнопку променемета. Спалах. Легкий димок розтанув у повітрі на тому місці, де тільки-но був звір.

Петро ввімкнув ліхтар. Промінь пройшов по голій кам’яній стіні, потім наткнувся на зелену масну плісняву.

Космонавт прислухався. Тихо…

“Урав-самітник? Такого різновиду ми ще не бачили… — здивувався він. І заспокоївся: — З уравами я впораюсь”. Увімкнув апарат інфразору.

Кілька кроків — і Петро опинився в печері. Побачив стіни, вкриті пліснявою, мохом, кучерявими рослинами, подумав: “Слово “аборигени” могло означати не лише тварин, а й рослини”.

У глибині печери був виступ, схожий на лежанку. Петро сів на нього й тільки тепер по-справжньому відчув утому. Боліла права нога. Він забив її, коли впав між камінням.

“Скільки ж я відмахав кілометрів?” — Петро глянув на годинник. Він біг хвилин п’ятдесят.

Виття урагану стало тонше, пронизливіше. Петро подумав, що сталося б із ним, якби він не знайшов схованки. Уявив крихітну постать людини на стовпах смерчів. А тоді його всмоктала б у себе гігантська атмосферна гусінь, щоб через секунду виплюнути, перетворивши на порох…

Йому стало холодно. Зіщулився, потім несподівано всміхнувся. Обперся рукою об стіну, і йому здалося, ніби каміння м’яке. Печера була на диво затишна, наче кімната батьківської хати. Він навіть почув материн шепіт: “Спочивай, дитино. Тут тобі буде добре”. Шепіт звучав так виразно, мовби й справді поряд була мати. “Дурниці, — подумав Петро. — Пам’ять жартує…”

Він дістав із пакета НЗ тюбик із їстівною пастою, підкріпився. Ковтнув із фляги трохи води. Поклав променемет під ліву руку (Петро був лівша), прихилився до стіни, намагаючись розслабитися. Півгодини повного відпочинку — і він буде готовий до будь-яких несподіванок. Петро розслаблявся дуже старанно, за системою: спочатку м’язи лівої ноги, потім — правої руки, лівої руки, шиї… Повіки майже зімкнулись. Апарат інфразору він вимкнув: треба було економити енергію. Очі звикли до темряви, і навіть крізь вузьку щілину між повіками Петро бачив світлу пляму там, де був вхід у печеру. Звичайно, він не почує шерехів через виття урагану, але якщо в світлій плямі з’явиться тінь, очі надішлють у мозок сигнал небезпеки.

Хвилини тяглися довго. Петро подумав, що товариші в кораблі, певне, вже непокояться. Передавач вийшов з ладу, коли космонавт упав у розщелину: зіпсувався стабілітрон, а запасного не було. Коли б на місці Петра був Бен, він би щось придумав… Петро уявив вузьке обличчя доброго Бена. Бен, на прізвисько Антена, любив буркотіти, міг повчати, як треба діяти в тій чи іншій ситуації. При цьому він не забував нагадати, як зробив би сам.

Петро всміхнувся. Яких тільки гуртків не відвідував він у школі, а радіосправи так до пуття і не опанував. Найбільше Петро любив мріяти. Затишно вмостившись у кріслі, грав у всесвіт. Створював в уяві безконечну кількість зоряних систем і всесвітів, а потім вибирав найкращий варіант. А ще він любив мандрувати. Бачити нові країни, нові планети, нових тварин… І роздумувати над побаченим, відбирати з нього деталі для своїх всесвітів. А от чого він не любив — то це бути командиром, удавати, що знає, як треба діяти, коли інші цього не знають. А проте комусь же треба бути командиром і відповідати за життя інших. Бен та Кір гарні, сміливі, розумні хлопці, але й вони хотіли, щоб командиром був він.

Петро пригадав посадку на Арс. Корабель втратив управління, атмосферна течія несла його на скелі. Всі космонавти, немов у лихоманці, шукали вихід, щось робили. А він роздумував. Він примусив себе роздумувати, адже саме так за короткий час можна перебрати немало варіантів. І він знайшов єдиний варіант—зробити посадку на болоті, варіант, який категорично забороняли інструкції. Саме він їх і врятував. А сьогодні Петро сам собі не подобався; він мало думав. Звичайно, ураган не давав часу для роздумів. І урав — теж. Тому він пішов на найпримітивніший з варіантів — променемет. Виправдання — брак часу. І все-таки… Він роздумував навіть у ту мить, коли вмикав АС — аналізатор середовища.

Петро насупився. Він не любив згадувати той день, відчуття, яких не можна зрівняти ні з чим; жах, якого не позбувся й досі; біль, якого не відчував навіть у ту мить, коли зубчасті колеса передачі трощили його пальці. Але не згадувати не міг. Якась незбагненна сила примушувала його згадувати, а він, упертий Коперник, опирався, намагався обдурити пам’ять, шукав у ній інші спогади. Так, краще він згадає той день, коли втратив пальці правої руки. Тоді помилився механік, увімкнув машину запуску на чотири секунди раніше. Треба було негайно зупинити її. Від цього залежало життя шістьох чоловік. Петро зумів визначити потрібний момент і важіль, під який треба сунути руку. Колеса зубчастої передачі розмололи його пальці й зупинились. Це забрало дві секунди. Життя шістьох чоловік було врятовано ціною його пальців. Не така вже й велика ціна за життя шістьох. Та ще таких людей…

• Предыдущая
• 38/70
• Следующая