Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 35
- Предыдущая
- 35/70
- Следующая
Напередодні походу він востаннє прийшов до озера. З води на нього дивився гарний чоловік з рішучим поглядом і масивним підборіддям — обличчя великого юхе.
Та раптом він помітив щось незвичне. На обличчі проступали великі плями. Може, привиділося?
Юхе спробував заспокоїтися. Походив навколо озера, намагаючись ні про що не думати, вслухався в шум лісу, дивився на хмари. Ліс шепотів: “Могутній… Могутній…”
Юхе знову підійшов до озера. Ні, плями не зникли.
Він повільно пішов назад до хатини, заклопотаний думками про наступний похід. Вірні охоронці, що чекали неподалік, ішли за ним безшумно, щоб не заважати думати великому юхе.
Біля стійбища він зустрів верховного жерця. Низько вклонившись, той сказав:
— Нехай твій шлях завжди буде всипаний перемогами!
Пильно подивившись на його лице, жрець квапливо відвів очі.
— У чім річ? — запитав юхе.
Верховний жрець подивився на нього круглими від страху очима:
— О великий юхе! Якщо тебе не вбила отрута танча, то для тебе, можливо, не страшна і скрамія. Але для нас заразитися скрамією — певна й страшна смерть.
— Якою скрамією? — спитав юхе, згадавши про плями на обличчі й намагаючись не виказати свого хвилювання.
— У тебе страшна хвороба. Від неї немає рятунку ні для людини, ні для тварини. Гниють кістки, і за два дні хворий у муках відходить у Долину Мовчання, проклинаючи годину свого народження. Тому пробач нам, великий юхе. Ти — син божества, а ми тільки комашки біля твоїх ніг. Пробач нам…
Липкий піт зросив тіло юхе: якщо підозра жреця має під собою грунт, то він захворів чимось схожим на проказу.
Вночі він не міг заснути навіть на хвилинку — ломило суглоби, набрякли ноги. На світанку він вийшов з хатини й поплентав до лісу. Воїни-вартові кидалися врозтіч, коли він наближався до них.
“Ось вона — відданість володареві, — думав юхе. — Ціна відданості… А хіба у всі часи вона була не такою?..”
Він проминув хатину верховного жерця і встиг помітити за опущеним пологом злякане обличчя й вістря списа. Пригадалося: “О коханий юхе! Я віддам за тебе життя”.
Ось і озеро. З води на нього дивилося розпухле, спотворене обличчя зі сльозавими очима. “Що зі мною скоїлося? — подумав він. — Невже це я був якимсь юхе і хотів стати володарем Птеемми? Навіщо? — Він докірливо похитав головою, і відображення в озері відповіло йому тим же. — Володар Птеемми… Жалюгідні плани… Як я міг дійти до цього?..”
Тепер перед лицем смертельної небезпеки він знову став сам собою, знову подумав про нещасних дикунів, безсилих перед хворобами, голодом і холодом, спекою і спрагою.
“…Я все одно здійсню свій задум. Я не можу врятувати їх від ворожої їм природи, але я захищу їх хоча б від куаплафрів. Як сказав жрець: “Від скрамії немає рятунку ні для птеемманина, ні для тварини”. Отже, для куаплафрів його не буде теж! Я принесу їм цю хворобу!”
Тепер Арнольд думав тільки про одне: як знайти велетнів-убивць? Оскільки жоден з птеемман нічого не знав про них, то їх поблизу немає. А в нього залишилося так мало сил. Велику відстань він не зможе подолати.
На світанку Арнольд виповз із печери, куди його загнала гроза. Кусаючи від болю губи, ледве звівся на ноги. Біль не тільки гриз тіло — він висотував із нього силу. Перемагаючи слабість, Арнольд ступив кілька кроків. Праворуч захрускотіло галуззя. Арнольд наготував пістолет. Він не хотів умирати в пазурах звіра — перед смертю він мусить здійснити свій задум. Але це був не звір. До Арнольда прямував один із тих, кого він шукав, — куаплафр.
Зустріч була несподіваною. Арнольд інстинктивно підняв руку з пістолетом і натиснув на пусковий гачок.
Тієї ж миті вогняна голка впилася йому в живіт, і землянин упав, з жахом дивлячись на куаплафра. Той був цілий і неушкоджений. В руках у нього не було ніякої зброї. “Зброя в мене всередині”, — почув Арнольд куаплаф-рові слова й спробував відповзти убік. Але тіло вже не слухалося його. Він побачив, як куаплафр схилився над ним, поклав йому на груди руку. Слова куаплафра лунали спокійно й навіть лагідно: “Ти помреш — і це для тебе велике щастя. Ти відродишся вже зовсім іншим, без недуг, які шматують твоє тіло й душу”.
Арнольд майже не слухав його. Він і сам знав, що чомре.
І раптом він побачив Марка…
Місто розкинулося на дев’яти горбах, милуючись своїм біло-рожевим відображенням у навколишніх річках та озерах. Вгору здіймалися круглі, схожі на аеростати, будинки. Стрімко пролягли вулиці, які, здавалося, були зіткані з невловного руху тіні й світла.
Павло повертався з роботи, як звичайно, пішки, щоб помилуватися містом, що росте день у день. Це птеемманське місто стало для нього другою батьківщиною. Тут він зустрів революцію, бився на барикадах, потім разом з тисячами птеемман захищав місто від загарбників.
Вдома на нього чекають дружина й двоє дітей. Він одружився недавно — і діти в нього ще маленькі, старшому — три роки.
“Що ж мене тривожить? — думає він. — Відчуття таке, наче от-от має скоїтися щось лихе”.
Раптом Павло відчув легкий поштовх під ногами.
“Мабуть, здалося?”
Ще кілька поштовхів, потім один — сильний, від якого він мало не впав. Почулися розпачливі крики, дитячий плач.
Він кинувся бігти, але сильний поштовх звалив його з ніг. Почувся лиховісний тріск, і величезна розколина перетнула всю вулицю. Захиталися будинки, в усі боки полетіли шматки цегли, брязнуло скло.
“Пізно. Нема куди поспішати. Якщо Асунда з дітьми не сховалася…”
Твердий грунт під ногами став схожий на рідину: він здіймався хвилями, які напливали одна на одну й розходились, утворюючи прірви. В них падали стіни будинків, автомашини, люди. Краї прірв змикалися…
“Нема куди поспішати. Нічим уже не можна зарадити”, — подумав Павло, випльовуючи червону од крові слину, але спробував іти далі. Він мало не плакав від безпорадності й відчаю.
— Нехай ти будеш проклята! — крикнув Павло й підніс руки, стиснуті в кулаки. — Нехай ти будеш тричі проклята!
Ненависть спалила в його свідомості всі інші думки, залишивши тільки одну. За кілька секунд він склав страшний рахунок, який усі живі істоти могли б пред’явити природі. Він сказав би їй: “Я звинувачую тебе за жорстокість хижака й беззахисність травоїдного, за жахливий егоїзм, що його ти заклала в кожну живу істоту, за все погане й підле, що є в нас, за те, що ти намагаєшся не дати нам стати іншими, за те, що нам так важко видряпатися з твоєї темної утроби”.
І раптом він побачив Марка…
Тамара залюбки ходила по крамницях. А тут іще відкрили нову дванадцятиповерхову спеціалізовану “Все для жінок”.
Ескалатор підняв Тамару на п’ятий поверх у відділ головних уборів. Від безлічі капелюшків різних фасонів розбігалися очі. Примірюючи один з них, вона побачила в дзеркалі чоловіче обличчя.
— Цей капелюшок вам дуже пасує, — сказав незнайомець.
Голос його був густий, слова він вимовляв чітко й голосно.
— Дуже вдячна вам. Ви допоможете мені вибрати?
— Ну, звичайно!
Він простяг руку, щоб узяти її сумочку. їхні долоні на мить зустрілись, і по Тамариній руці ніби пробіг струм.
— Як вас звати?
— Епронтіс.
— А мене Тамара.
— Гарне ім’я, — співуче мовив він.
— Ви вмієте говорити компліменти.
— Це не моя заслуга, — відповів Епронтіс якось аж надто серйозно.
Тамарі здалося, що вона знає Епронтіса давно, знає, як він усміхнеться, як ніжно й схвильовано забринить його голос, як він покладе руки їй на плечі…
“Ця банальна історія називається коханням з першого погляду”, — подумала вона іронічно. їй хотілося вгамувати, стримати своє почуття, але зробити це було важко.
— Ви купите цей капелюшок? — спитав Епронтіс, подаючи їй сумочку.
В його словах Тамарі вчувся підтекст: “На пам’ять про зустріч. І ви завжди надіватимете його для мене, сотні й тисячі разів”.
— Так, так, — сказала вона, беручи сумочку.
І знову від дотику його руки її вдарив струм.
Вона заплатила за капелюшок і попростувала до виходу. Епронтіс провів її до ескалатора й зупинився. Тамара скоса стежила за його обличчям. Помітивши, що він вагається, вона здогадувалася, про що він хоче попросити.
- Предыдущая
- 35/70
- Следующая
