Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/70
• Следующая

— Жінку, яку ви згадали, звати Галина Іванівна, а Костирського — Михайло Дмитрович, — допомагає сигом людині, йому приємно називати ці імена, хоч він і не сподівається почути про них щось нове.

Проте людина відказує:

— Ні, особисто я їх не знав. Давно помер академік Костирський, та й Галина Іванівна, гадаю…

Він замовкає, відчуваючи недоречність своїх слів.

Уперше сигом відчув безповоротність утрати: мовби знову опинився в чорній дірці нуль—простору, тільки за нею не було й промінця, а в нього — жодної надії. Вже нічого не можна повернути, нічого… Він — безсмертний і могутній — не розрахував, не встиг, не дотримав слова. Двоє найдорожчих для нього людей на нього вже не чекають, і він з ними ніколи не зустрінеться. Бо там, у сузір’ї Близнят, він лише на мить забув про них. Забути на мить — втратити назавжди. Отже, є і такий закон пам’яті? Ні, сигом не визнає його. Він протестує. Він не згоден з тим, що сталося. І відчай його стає таким глибоким, що він каже людині, ніби та заперечує йому:

— Вони померли для тебе, але не для мене. Вони живуть — у мені.

— Так, так, звичайно, — зрозумівши його стан, погоджується людина. — Дорогі серцю люди не помирають, а залишаються жити у нашій пам’яті. Хіба це не найбільше диво, яким ми володіємо?

“Він хоче втішити мене, — думає сигом. — Жаліє мене, вболіває. Помиляюсь, — не вболіває. Колись я знав назву цього почуття, знав слово, дивувався його багатозначності й глибині, його місткості… Як же багато знань сховав я у найдальші чарунки своєї пам’яті, яку велику частину свого єства!.. Згадав! Це слово — співчуття!..”

Думка блиснула й обірвала всі інші думки. Вона вразила його своєю простотою й глибиною. І ще чимось, що йшло за нею, що готово було — він відчував це — ось-ось народитися осяянням, відкриттям. У ці хвилини він чітко уявив собі складність буття для всіх істот, народжених природою, їхню безпорадність перед землетрусами, спалахами зірок, космосом, неминучою смертю, яку вони носять у собі з дня свого народження, їхній біль і відчай перед неминучістю. Але він бачить — силою уяви — єдиний щит, яким усі вони можуть захиститися. Кожен із них носить у собі цей щит, — це почуття, як відшкодування страждань і надію на порятунок.

“…Людина спитала мене: що є спільним і обов’язковим для всіх живих істот? Я відповів: “Прагнення пізнати світ, у якому вони живуть”. Та, можливо, є щось важливіше. Тому що воно не тільки спільне для всіх, а й здатне об’єднувати різні істоти: великі й малі, слабкі й сильні, енергійні й мляві… Воно — невід’ємна якість людини, в ній воно проявилось найяскравіше. Тепер я згадав, чому заради людей вирішив здійснити те, що здавалося неможливим — пройти через Горловину”.

В уяві постав Михайло Дмитрович з його лагідною усмішкою. Сигом знову почув його слова: “У нас немає вибору. Ми повинні дізнатись, що лежить за бар’єром невідомості. Це подвиг, якого ще не знало людство. І його належить здійснити тобі”.

Ні, він не міг зрадити людину, яку називав батьком. Інакше люди не довідаються, задля чого живуть, мучаться, вмирають. Він не міг діяти проти своєї суті.

Сигом знову кинувся до Горловини, знову опинився в її полі, що буквально розчиняло захисну капсулу; боровся з останніх сил і майже досяг отвору, в якому з’єднувались і зникали спіралі світла, його підхопила стихія і робила з ним усе, на що була здатна. Він ніби став часткою неживої природи, скручений у пекучий клубок, напівпритомний і безвладний.

Із пекельних хвиль болю, які накочувались на нього, випливла Галина — так ясно, що він відчув її теплий подих. “Любий, — сказала вона, — який же ти змучений”. Її руки ніби пестили його голову, ніжно торкалися волосся. “Тікай, любий, рятуйся. Я хочу, щоб ти жив, навіть якщо в мене, у всіх нас не буде майбуття. Ти маєш цілковите право розпорядитися власним життям. Хай же воно буде вічним. Тікай з цього страшного місця. Я не докорятиму тобі. Живи!”

Він дуже виразно сприймав її почуття. Виявляється, там, на Землі, вона живе його болями, сприймає його муки. Це і є співчуття — воно притаманне всім людям, незалежно від їхньої вдачі. І тоді в нього з новою силою спалахнуло відповідне почуття до неї, до всіх землян, які створили його для подвигу.

Зібравши всю волю, заряджений енергією до краю, схожий на гігантську кульову блискавку, він витягнувся, набув форму ракети і кинувся на останній штурм у страшну вирву, де зникали світло, простір і час…

“…Так ось у чому суть запитання, яке поставила ця людина: “А для кого ти пірнав у Горловину, добував істину?”

Йому хотілося, щоб я неодмінно це згадав. Може, тим самим він рятував мене від самого себе, як не раз рятував свого сина. І не заради жалю, а заради співчуття…

Сигом переповнений почуттями вдячності, він хоче так багато сказати цій людині, а водночас і тим, котрі лишилися жити тільки в його пам’яті. Він каже космонавтові:

— Тебе вилікують на Землі.

Людина розуміє, що сигом готовий негайно відбути на планету, і відповідає:

— Спершу ми зробимо так, як велить Кодекс космонавтів: законсервуємо корабель. Бортовий журнал я візьму з собою, а на кораблі лишимо записку.

— Навіщо? Для кого? — дивується сигом.

— Якщо хто-небудь висадиться на цій планеті й натрапить на корабель, йому знадобиться моє послання.

— Але ж ти про все розповіси на Землі й люди довідаються, що тут сталося.

— А якщо це будуть інші космонавти? Не земляни, не люди?

Сигом піднімає людину і несе до “Омеги”. Він думає; “Ні, не логіка керує зараз моїми вчинками. Землянин не може зарадити моїй справі. Просто мені хочеться, щоб він — хоча і слабкий, майже безпомічний — був поряд зі мною, щоб розвіялася самотність. Певно, сильному необхідно, щоб поруч була слабка істота — лише тоді він відчуває свою міць. А без слабкої істоти він ніби й не сильний, не міцний. Він — слабкий. Певно, люди зрозуміли це давно. Можливо, зрозумів це і його син…”

Людина щось говорить, але сигом її не чує: локатори зафіксували нове випромінювання, характеристика ритму якого доповнила рівняння, точно заповнивши прогалини.

“Невже нарешті знайшлася втрачена ланка?” — питає себе сигом, вмикаючи аналізатори і кутоміри, щоб з’ясувати, звідки йде випромінювання. І досить швидко визначає: його джерело — не в космосі. Воно ближче, набагато ближче… Де ж? На цій пустельній планеті, у горах, у надрах?

Сигом знову й знову перевіряє. Йому здається, що зіпсувалися прилади. Він вмикає Систему вищого контролю і пересвідчується: всі органи функціонують нормально. І все ж ніяк не може повірити, що джерело випромінювання — в ньому самому і в цій врятованій ним людині…

Самоскид виїхав з воріт бази і помчав по шосе, розбризкуючи воду в калюжах. Пішоходи квапливо переходили на другий бік тротуару, ближче до будинків. А веселий шофер вишкірював жовті прокурені зуби…

За спиною Віктора Миколайовича глухо грюкнули двері парадного. Він ступив шість повільних кроків згори вниз, зійшов на тротуар. Повз нього, перестрибуючи зразу через троє східців, пробіг молодий лаборант. Віктор Миколайович усміхнувся: колись і він не задумувався над тим, скільки східців веде до дверей лабораторії. Тоді він подавав надії. Минули роки, він уже літній чоловік, а й досі всього-на-всього науковий співробітник, що не захистив кандидатської дисертації.

Віктор Миколайович повільно попрямував алеєю, думаючи про закінчену серію дослідів, над якими працював їхній відділ.

“Михайлову несолодко, — думав він. — Скільки часу, зусиль, а результат зовсім не той, який передрікала його теорія. Може, настав час висловити свої міркування?”

З голови ніяк не йшов той день, коли з’ясувалося, що подразнення групи нейронів, названих “вузлом К”, призводить до гарячкового збудження всього організму, причому сили його в десять разів збільшуються. Піддослідні собаки й мавпи гнули й ламали товсті грати кліток, ніби вони були зроблені з дерева.

• Предыдущая
• 16/70
• Следующая