Выбери любимый жанр

Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 10


Изменить размер шрифта:

10

ВТРАЧЕНА ЛАНКА

1

Крізь примружені повіки я побачив таке неприродне і жахливе видовище, що поспішив визнати його нереальним, породженим хворобливою уявою. Кажу собі: “Не дивина, старий, у твоєму становищі ще й не таке примариться. Пригадай-но терміново тести для заспокоєння, адже фіасол давно скінчився…”

Пробую підвестися, щоб вивільнити отерплу руку. Та сил не вистачає. Рухальні механізми скафандра зіпсувались, система регенерації зовсім вийшла з ладу. Добре, що вцілів запасний ранець. А що продовжує нормально діяти в моєму організмі?

Ліву ногу пронизує різкий біль — значить вона ще жива, а от права оніміла і, можливо, перетворилася в непотрібний додаток, немовби сухе гілля чи коріння. Пальцями рук можу ворушити, але зігнути руки в ліктях не вдається. Та понад усе лякає оніміння, що починається від правої ноги. Воно вже охопило обручем поперек і починає повзти по хребту. А те, що могло б якраз допомогти, залишилося в кораблі. Он він — височить непотрібним громаддям за якихось кілька десятків кроків.

Як же мені вдалося вибратись із нього?

Пам’ятаю лише уривки того, що сталося. Пульт ніби рухався на мене, погрозливо блимаючи зеленими та червоними індикаторами. Червоних ставало все більше, допоки вони не злилися в суцільну смугу. Водночас наростав гул, вібрував, піднімався від басовитих тонів до пронизливого вереску. Аж потім почулося оглушливе клацання.

Більше нічого не чув. Очевидно, знепритомнів, і ось лише хвилина-друга, як опам’ятався. Але як же тоді мені вдалося відстебнути ремені й вилізти з амортизаційного крісла? Як опинився в коридорі, поминув чотири каюти і добрався до шлюзової камери?

Думки плутаються. Ніяк не можу збагнути: насправді сталася катастрофа чи все це просто примарилося? Голова йде обертом, нудить. Розумію: струс мозку, його жарти. Але ж неодмінно треба пригадати. Напружую пам’ять. Починає несамовито пульсувати жилка на скроні. Здається, ще одне зусилля — і череп лусне.

Знову ж таки переді мною — “Омега”. Безпомічна, як і я. Ні, я певно, ще більш безпомічний. Виходить, мені не просто здається — аварія таки сталася!

…В уяві повільно спливає синювато-бліде обличчя Роланда, його зігнутий тулуб, оперезаний ременями. Голова звисає майже на підлогу. З неї падають червоні в’язкі краплини…

Пам’ятаю стогін Бориса, з яким ми разом училися в Харкові. Я потягнувся до нього, але якась непереборна сила відкинула мене вбік, вдавила в пластикову перегородку. Лопалася пластмаса, скручувало, як паперові стрічки, метал. Хрустіли кістки, і я розумів, що це мої власні. Але й тоді — пам’ятаю чітко — встиг потішитися, що в кріслі цього разу не було другого бортінженера — Гліба. Відтоді як він почав літати на “Омезі”, вперше не потрапив зі мною в екіпаж.

Звичайно, мені пощастило, хоча й соромно за такий егоїзм. Здається, ніби хтось може підслухати мої думки. Хто? Борис? Він був моїм вірним другом, іншого такого вже не буде…

Але чому я думаю про нього в минулому?

І знову разом із солодко-нудотним туманом, що охоплює мозок, повертається примарна надія: аварія, смерть друзів напевно ж мені привиділися. Єдина незаперечна реальність — це корабель… Якщо очі не зраджують…

Лячно стає за свій розум. Адже дійшло до того, що не довіряю власним очам. А світлофільтри скафандра? Вони ж не можуть марити…

Стиснувши кулаки, кажу собі: “Сталася аварія… Ти, Подільський Матвій, бортінженер, космонавт першого класу, перебуваєш поряд з “Омегою”, в якій залишився увесь екіпаж. Крім тебе, решта мертві”.

Тепер збагнув: у кораблі акумулятори, ліки, установки для приготування їжі — все, що потрібне людині. Мене лихоманить од відчуття близької смерті, і, жахаючись її, я одночасно радію своєму жаху, адже він свідчить: можу передбачати, думки не плутаються, значить, у здоровому глузді. Намагаюся розрахувати, на скільки вистачить повітряної суміші, енергії для підігріву скафандра. А що потім? Потім я лишуся сам на сам із неосяжним крижаним космосом. Він розчавить мене й не помітить…

Подібні безпорадність і відчай я пережив у дитинстві, коли перевернувся човен. Тоді я грався в безстрашного Колумба, та як тільки шубовснув у воду, став безпомічним, немов кошеня, бив по ній руками й ногами, відштовхував її від себе, пробував ухопитися за плоске днище, кричав. Добре, що було кого кликати — на березі батьки, друзі, просто знайомі. Знав і те, що води, якої проти волі напився, можна позбутися, а течію перебороти… Як я мріяв тоді швидше вирости, стати дорослим і нічого не боятися…

А тепер, коли став досвідченим, зустрівся з обстановкою, де почуваюся беззахисним, наче немовля. Великі колючі зорі дивляться повз мене. Хто я для них? Далекі зорі на темному тлі — немов на картині абстракціоніста. Що їм до мене? Та здається, промені однієї витягуються. Мимоволі втягую голову в плечі, ніби зірковий викид зможе дотягтися до мене.

Небо світлішає, з одного краю підсвічується темно-червоними багрянцями — сходить світило. Прилади корабля показували: його корпускулярне випромінювання в сім разів жорсткіше від сонячного. Тут немає атмосфери, і я знаю: воно проникає в мене навіть через тришарову оболонку скафандра. Години через три-чотири воно досягне вбивчої сили…

Сховатися в корабель не можу: після аварії радіація в ньому втричі перевищує допустиму. Обличчя вкривається вологою, наче зрошене дощем. Важко дихати. Зараз рине злива. Але я опам’ятався: який дощ, хіба він проб’є пластмасу шолома? Це піт — рясний, солонуватий…

Підтягую ліву ногу і намагаюсь відштовхнутися від горбка. Якби вдалося доповзти он до тієї скелі, певне, сховався б у її затінку від палючих променів, які почали стрибати по камінцях довгими багряно-синіми язиками. Скеля тут же змінила колір — була чорною, стала синьою, ба навіть набрала дещо іншого відтінку. Сусідня скеля також набула синього кольору. Мені здається, що змінилася і їх форма, розташування. Вони ніби повернулися одна до одної, щоб попрощатися або ж знову познайомитися на світанку. Зовсім недавно небо було чорним, а тепер — наче розплавлене олово. Прямі промені ріжуть скелі на частини, немов прожектори.

Дивна картина. Мушу весь час доводити собі, що це реальність. Така ж сама, як і той незаперечний факт, що з усього екіпажу “Омеги” лишився живим тільки я. Наодинці з чужою планетою.

Колись давно, після якогось програного змагання, Борис утішав мене: “Дарма, за всі невдачі доля в майбутньому одразу віддячить тобі одним великим виграшем”. І ось маємо — не загинув з екіпажем, якимось дивом зумів вилізти з корабля. Як кажуть, доля таки вберегла мене. Тільки для чого? Чи не доведеться невдовзі заздрити мертвим?

Взагалі-то мене не вважали щасливцем. Нічого в житті не давалося легко. І з вигляду був негарним — приземкуватим, з великою головою на короткій шиї. Кругле обличчя, товсті губи, плескатий на кінчику ніс, капловухий. Словом, такий собі сірячок, хіба що мав чіпку пам’ять. За постійний страх кепкування і коротку стрижку друзі нарекли мене “їжачком”. Я мусив завжди і в усьому самоутверджуватися, щось доводив собі і навколишнім. Може, саме тому добре вчився, інколи перемагав на математичних олімпіадах. Щоправда, посісти перше чи друге місце сил не вистачало, та в десяток найсильніших математиків школи потрапив. Ще учнем став майстром із шахів і з планерного-спорту.

Потім — факультет електромеханіки політехнічного інституту, робота на космодромі, училище космонавтів, знайомство й дружба з Борисом Корніловим, перші польоти в межах Сонячної системи, визнання. Юні вже дивилися на мене із захопленням, і я цим пишався. Згодом одружився на Олі — симпатичній, стрункій і швидкій, мов блискавка, дівчині. А через рік у нас народився син Гліб. То були щасливі, сповнені приємних турбот дні. Знову тимчасово влаштувався на космодром. Борис усе кликав у рейси, та я утримувався. Лише через чотири роки здався — полетів одразу на півтора року. Та повернувшись додому, не впізнав Гліба — він так виріс! Цілими годинами розпитував мене про космос, про кораблі. Мені було так добре й затишно дома, з дружиною та сином, що виникали побоювання: більше взагалі не захочу в космос. Тоді я ще не знав, як іще потрібні будуть мені польоти, зустрічі з небезпекою, випробування мужності й волі…

10
Перейти на страницу:
Мир литературы