Тамдевін - Вдовиченко Галина - Страница 12
- Предыдущая
- 12/37
- Следующая
Чим далi вiд Львова, тим гiршою ставала дорога та мальовничiшими краєвиди. Пiсля чергової петлi дорога вперлася за небокраєм у двi гори, подiбнi на жiночi груди. Одна — Монастирська, друга — Замкова. Або ж Чернеча та Слiпа. «Для чого по двi назви?» — запитала Марiю вчора. — «Для захисту, — вiдповiла вона. — У нас i людям дають подвiйнi iмена, аби подвоїти захист».
На Замкову гору, казала Марiя, веде дорога. Зараз перевiримо.
Зблизька гори здавалися не такими й високими. Крайнi добромильськi хати залишилися позаду — повернула на монастир, на банi його церковцi та стiни, що бiлiли попереду. З монастирської прибудови при самiй дорозi вийшов чоловiк, трiпонув з ґанку запилючений коцик, з цiкавiстю провiв поглядом незнайому автомашину. Хотiла пригальмувати, запитати дорогу на Замкову гору, але гора височiла лiворуч, а дорога була одна…
Вартувало їхати сюди лише за тим, аби подихати цим осiннiм повiтрям. Воно було дзвiнким та чистим, пахло смереками, опеньками i ще чимось гiркуватим. А дорога, звичайна сiльська ґрунтiвка, йшла вбiк, довкола Монастирської гори. Треба роздивитися, зорiєнтуватися, куди їхати. «Жабка» пискнула сигналiзацiєю, вiдпустивши мене подивитись на другу гору. Ось вона. Лише поле перейти. Тут «Жабкою» не проїдеш, застрягну — без коней не виберусь. Уявляла собi тутешнi мiсця трохи iншими. Думала, поблизу люди є, картоплю копають. Або яблука збирають. А тут нiкого…
Ворухнувся сумнiв: може, не варто самiй пертися? Пiдемо завтра, удвох з Марiйкою. Але ефект вже буде не той…
Та й близько ж — за пiвгодини у зручних кросiвках скочу туди й назад.
Довкола гори серпантином вилася вгору стара дорога. Лiс золотисто-срiбний, казковий: золото дерев та рудого шару листя пiд ногами, срiбло букових стовбурiв та летючої павутини в повiтрi.
…Замок постав серед високих дерев раптово, дорога повернула — i ось вона, стара вежа, кам'янi мури. Кiльканадцять бiйниць, темний отвiр вхiдної брами. Озирнулася назад, туди, де залишила «Жабку», — i забило дух вiд краси. Добромиль лежав перед очима в оточеннi пагорбiв та далеких гiр. Вiд нього розходилися дороги, якi було видно далеко-далеко, скiльки око сягало.
Груба пухка ковдра опалого листя вистелила вхiд до замку. Вiтер шумiв у високих кронах, i два птахи, орли чи яструби, кружляли у небi, розкинувши крила. Над брамою, в неглибокiй нiшi, залишився слiд вiд герба, залишки напису — обриси чогось втраченого. Кортiло зайти мiж руїни, але неприємний неспокiй, що почав наростати в душi, не пускав. Немов вiдчувала на собi чийсь погляд. Жодної живої душi навколо, лише вiтер куйовдить волосся. Й по спинi холодок.
Скрикнув птах — i немов хтось штовхнув у плечi: присiла бiля кам'яного муру, вiдшукала очима отвiр, перстень — туди, закрила камiнчиком iз землi, вiдрахувала три каменi убiк, другий перстень — у шпарину, замаскувала жмутиком сухої трави. Поруч притулила скручену записку.
Все.
Розвернулася, майже побiгла.
Анi сонечко, анi краєвид, анi лiсовi пахощi — нiщо тепер мене не займало у цьому безлюдному мiсцi. Рвонула серпантиновою дорогою донизу, вiдчуваючи за спиною дихання холодного провалля брами.
Що за панiка? Чого перелякалась? Зараз дiстануся до своєї вiрної «Жабки», виїду за монастир, ближче до хат, i перш за все вип'ю кави з термоса, який менi приготувала мама. Зараз все буде гаразд.
Дорога закручувалася в протилежний вiд Монастирської гори бiк. Так спускатися занадто довго. Пiду навпростець.
Нi, таки трохи схибила, бо звiдки ж узявся тут яр зi струмком?… Пiвгодини тому його тут не було. Спустилася, загрузаючи в пiщаному ґрунтi, напилася води зi струмка. Чiпляючись за гiлки кущiв, вибралась на схил. Звiдси не було вже видно не лише мурiв замку, а й самої гори.
Де вона подiлася?
Лише стовбури букiв та поваленi буревiєм сухi смереки довкола. Треба взяти трохи праворуч. Там зараз має бути поле. А тодi вже тримати курс на бiлi стiни монастиря, вiд однiєї гори до другої, туди, де залишила машину.
…Поля не було.
I гiр не було.
Нi однiєї, нi другої. Нi Монастирської-Чернечої, нi Замкової-Слiпої.
Чому її назвали Слiпою? Чому я її не бачу? Вона ж має бути за спиною…
Голосно трiснула суха гiлка пiд ногою — серце закалатало, як у дитинствi пiсля несподiваного вигуку «Вiддай моє серце!». Нiби хтось iз ровесникiв стишеним голосом розповiдав страшну iсторiю «У темному-темному домi, у темнiй-темнiй кiмнатi стояла темна-темна шафа…», а тодi зненацька, розчепiривши пальцi обох рук та виставивши їх перед собою, кидався до слухачiв: «Вiддай моє серце!»
Якась маячня. Ти ж бо доросла людина! Негайно заспокоїтися — i визначитися, у якому напрямку йти.
Легко сказати — заспокоїтися i визначитися. Нiчого з того не виходило.
Лiс зробився густiшим й темнiшим. Чи то вже сутiнки? Але якi можуть бути сутiнки серед бiлого дня?…
Зробилося гаряче. Навiть куртку розщепнула. Куди тепер? Он туди, у просвiт серед дерев. Просвiтом виявилася ледь помiтна лiсова дорога. Триматися дороги — вона врештi-решт кудись виведе. Тим паче, що менi не здалося: лiсовi тiнi виявилися раннiми сутiнками, що густiшали на очах.
Оце так халепа! Проста дорога до замку на зворотному шляху виявилась лабiринтом. Iсторiя з перснем тепер видавалася цiлковитою нiсенiтницею, пiдлiтковим дуркуванням. Екран мобiлки показував вiдсутнiсть зони покриття. Те, що мене так тiшило у цих диких мiсцях позавчора — вiдiрванiсть вiд цивiлiзацiї, безлюддя та тиша — тепер лякало i вводило в зацiпенiння. Такої глупоти я давно не робила. Краще нiкому й не розповiдати.
Розшукати свою машину вже не намагалася. Не було такого ландшафту в тому мiсцi, де я її залишила.
…Заблукала.
Лише хотiла швидше спуститись у Добромиль. Але те, що я сприйняла за лiсову дорогу, вкрилося горбочками та колючими кущами, а iншi корчi, вищi та густiшi, лiзли сухими гiлками в очi, чiплялися за одяг та ставили пiднiжки.
Перечепилася через дряпуче ожинове плетиво, що стелилося по землi, i впала в хащi. Ледве вибралася, обiдравши руки до кровi. Тiло скував крижаний страх. Гнав навмання, доводив серце до шалу, збивав подих, гупав у скронях.
Не знаю, скiльки часу продиралася мiж кущами та деревами — батарея мобiлки сiла, екран згас, я не орiєнтувалася в часi. Вже у повнiй темрявi почула шум води i зупинилася, прислухаючись. Рiчечка. Пiшла по каменях вздовж берега, поки не побачила кладку на той бiк.
Це була Вирва, iншої рiчки тут немає. Але у якому мiсцi? Судячи з того, що поблизу немає хат, десь вже за Княжполем. Невже? Як це я таку вiдстань вiдмахала? Страшенно хотiлося пити, в ротi пересохло, зачерпнула води — стало легше.
…Сльози виступили на очах, коли побачила дорогу, якою кiлька днiв тому приблизно у той самий час їхала до Марiї в село. Пiзнала вигин рiчки злiва, лiс з високими соснами праворуч. Звiдси — добрих три кiлометри до Марiї. Не вiдчуваючи втоми, зосередилась на русi: раз-два, раз-два, давай-давай.
Жодної машини, жодної людини. Де ж тi хати? Де свiтло у вiкнах? Iззаду почувся шум машини, свiтло вистрибнуло з-за спини на дорогу. Озирнулася й нiчого не побачила, ослiплена свiтлом фар.
Машина проїхала повз мене.
А чого я чекала? Що вона пригальмує? Зупиниться?
Горло стиснуло, готова була розревiтися як ображена школярка.
I раптом перед очима спалахнув спогад-блискавка, немов побачила
кадр з кiно. Сльози, якi вже пiдступили до очей, миттєво висохли. Три, чи скiльки там доби тому, на цiй дорозi я обiгнала людину, яка зосереджено, зiбрано, як вояка на маршi, поспiшала додому. Ще думка промайнула: ходять посеред дороги, гадають, що їх у свiтлi фар видно: такої пiзньої години, на такiй темнiй дорозi… Може пiдвезти?
Але не зупинилась. Невiдомо, що за людина. А може, лиха? Хоча й вiдчула приштрик совiстi: а якби це я йшла, а хтось їхав… У салонi моєї «Жабки» було тепло, затишно, тихо лунав джаз. Забула про цю зустрiч на дорозi, побачивши тодi через кiлометр чи два першi хати Марiйчиного села.
- Предыдущая
- 12/37
- Следующая
