Одіссея капітана Блада - Sabatini Rafael - Страница 11

• Предыдущая
• 11/79
• Следующая

— Ні, ні… Англія стала блаженною країною за короля Якова! Вам не треба жаліти мене. Зваживши все, я думаю, що на Барбадосі живеться краще. Тут принаймні можна хоч у бога вірити.

З цими словами він глянув спочатку ліворуч, на темну масу гори Хіллбей, що височіла вдалині, потім праворуч, на неозорий простір збуреного вітрами океану. Йому здалося, ніби чудовий краєвид ще більше підкреслював його мізерність і нікчемність його нещастя.

— Невже скрізь життя таке важке? — сумно запитала дівчина.

— Люди самі роблять його таким.

— Розумію. — Вона уривчасто і, як йому здалося, з якимсь смутком у голосі, засміялась. — Я ніколи не вважала, що Барбадос — земний рай. Але, не перечу, ви знаєте світ краще, ніж я. — 3 цими словами дівчина торкнула коня своїм хлистом із срібною рукояткою. — Все ж я вітаю вас із полегшенням ваших страждань.

Пітер вклонився, а вона поїхала далі. Негри підхопились і підтюпцем побігли слідом.

Кілька хвилин Пітер Блад постояв там, де вона залишила його, в задумі розглядаючи залиті сонячним сяйвом води Карлайлської бухти й кораблі, що стояли в просторій гавані, над якою з галасом кружляли чайки.

Тут і справді було гарно. «Краєвид чарівний, — подумав Блад, — а проте це тюрма». Говорячи, що він вважає Барбадос кращим за Англію, Блад намагався применшити своє нещастя. Нарешті він повернувся і розміреним кроком рушив до маленького селища — купки халуп, зліплених з глини та лози і обгороджених частоколом. Тут жили раби, що працювали на плантації, а разом з ними жив і він сам.

Нараз у пам'яті його спливла строфа з Ловласа.[13]

Для мене мури не тюрма,

залізні грати ще не клітка.

Та він вкладав у ці рядки новий зміст, зовсім протилежний тому, що мав на думці автор. «Якою б просторою не була тюрма, — міркував Пітер, — вона залишається тюрмою навіть тоді, коли не має ні мурів, ані ґрат».

Особливо глибоко збагнув це Блад того чудового ранку, а з часом йому довелося ще ясніше усвідомити справедливість такого твердження. З кожним днем він дедалі частіше думав про те, що в нього підрізані крила, що він вигнанець із цього життя, і дедалі менше згадував про ту випадкову свободу, якою часом користувався. Порівнюючи ж свою трохи легшу долю з долею нещасних товаришів по рабству, він не відчував того задоволення, якого міг би зазнати інший. Навпаки, їх нещастя тільки посилювали гнів і гіркоту, що сповнювали душу Блада.

З сорока двох засуджених повстанців, які зійшли з «Ямайського купця» на берег разом з Бладом, полковник Бішоп купив не менше двадцяти п'яти. Решту було продано дрібнішим плантаторам, декого в Спейгстаун, а інших ще далі на північ. Блад не знав, яка доля спіткала їх. Однак серед рабів Бішопа він ходив вільно і, живучи разом з ними, добре розумів їх нелюдські страждання. Всі вони працювали на цукрових плантаціях з раннього ранку до пізнього вечора, а коли вибивалися з сил, то на їхні спини зразу ж опускався нагай наглядача або його помічників. Одягнені вони були в лахміття, дехто майже голий; жили в багні; харчувалися смердючою солониною та кукурудзяними коржиками — їжею, яка для більшості з них якийсь час була настільки незвичною, що двоє захворіли і віддали богові душу перш ніж Бішоп зметикував, що раби мають для нього певну цінність як робоча сила, і поступився перед домаганнями Блада дозволити йому доглядати хворих. Щоб тримати рабів у покорі, одного з них, який повстав проти жорстокості наглядача Кента, закатували на смерть на очах у його товаришів, а іншого, що наважився втекти в ліс, спіймали, завернули назад і відшмагали, а потім витаврували йому на лобі літери «3. К.», щоб до кінця його життя всі знали, що він збіглий каторжник. Але, на щастя, бідолаха помер, не витримавши катувань.

Після цього засуджені ще більше спохмурніли, притихли. Найнепокірніших приборкали, з трагічною терпеливістю та відчаєм вони скорилися своїй невимовно тяжкій долі.

Лише Пітер Блад, уникнувши цих надмірних страждань, зовні майже не змінився, хоча в душі його з кожним днем наростала ненависть і визрівав намір утекти з цього острова, де так безжалісно глумилися над людьми. Бажання втекти було ще надто невиразне, щоб його можна було назвати надією. І все ж Блад не впадав у відчай. Накинувши на своє спохмурніле обличчя маску байдужості, він сумлінно лікував хворих, зберігаючи таким чином робочу силу для Бішопа, а водночас усе далі вторгаючись у «володіння» двох інших мужів медицини Бріджтауна.

Позбавлений принизливих покарань і злигоднів, що їх зазнавали його товариші, Блад. зберіг почуття власної гідності. Навіть бездушний плантатор, його власник, і той поводився з ним не так грубо, як з іншими. І все це завдяки подагрі та мігрені, завдяки тому, що Блад добився поваги з боку губернатора Стіда, і що ще більше — пошани з боку дружини губернатора, якій той у всьому потурав.

Зрідка Блад бачив Арабеллу Бішоп. Зустрічаючись, вона майже щоразу зупинялася і розмовляла з ним, а це вказувало на те, що дівчина зацікавилася лікарем. Проте сам Блад ніколи не був схильний довго затримуватися з нею. Він умовляв себе, що не повинен спокушатись її гарною зовнішністю, грацією молодості, невимушеними манерами підлітка і приємним голосом. За все своє життя Пітер ніколи не зустрічав більшої тварюки, ніж її дядько, і тому не міг думати про дівчину, не згадуючи про того негідника. Вона ж була його племінницею, в їх жилах текла одна кров, і в усякому разі якась крихта безпощадної жорстокості багатого плантатора, здавалось йому, передалась і їй. Таким чином, він не раз боровся сам із собою, немов шукаючи відповіді на неясне запитання, силкуючись перебороти якийсь інстинкт, що доводив йому протилежне. Не знаходячи такої відповіді, він, коли це було можливо, уникав зустрічей з дівчиною або був удавано чемним, коли зустріч виявлялась неминучою.

Якими б переконливими та незаперечними не здавалися на перший погляд міркування Блада, все ж він зробив би краще, повіривши інстинктові, що повстав проти розуму. Бо хоч у жилах дівчини й текла така сама кров, як і в жилах полковника Бішопа, однак у неї не було вад її дядька, в якого ці вади були набутими, а не природженими. Батько Арабелли Томі Бішоп, брат полковника Бішопа, був людиною доброї вдачі, благородною і великодушною. Рання смерть молодої дружини тяжко вразила його. Щоб хоч трохи забути своє горе, він покинув Старий Світ і вирушив шукати щастя в Новому Світі. Разом з маленькою дочкою, якій тоді було п'ять років, він приїхав на Антільські острови і зажив життям плантатора. З самого початку справи його йшли добре, як воно часом і буває в тих, хто мало дбає про них. Розбагатівши, Том не забув і про свого молодшого брата, який служив солдатом в Англії і набув уже слави сварливого гультяя. Він порадив братові приїхати на Барбадос. Порада ця, від якої іншим часом Вільям Бішоп, можливо, й відмовився б, надійшла саме тоді, коли через свої дикі вибрики йому не шкодило перемінити клімат. Вільям приїхав, і щедрий брат прийняв його своїм партнером на багатій плантації. Минуло шість років, і батько п'ятнадцятирічної Арабелли помер, залишивши дочку під опікою дядька. Це була, мабуть, єдина його помилка. Але через доброту своєї вдачі він завжди уявляв людей кращими, ніж вони були насправді; до того ж він сам керував вихованням своєї дочки, прищепивши їй незалежність, на яку теж покладався і, напевне, більше ніж слід. Обставини склалися так, що у відносинах між дядьком і племінницею було мало теплоти. Вона слухала його, а він поводився з нею обережно. Все життя, незважаючи на дику неприборканість своєї вдачі, Вільям Бішоп схилявся перед старшим братом, на це в нього вистачало здорового глузду. Після смерті брата частина того схиляння ніби перейшла на його дочку, яка до того ж була і його компаньйоном, хоч і не брала активної участі в справах плантації.

Пітер Блад судив про неї — як нерідко всі ми робимо, — не знаючи її в достатній мірі. Проте дуже скоро в нього з'явилася підстава змінити свою думку.

• Предыдущая
• 11/79
• Следующая