У чиїх руках був ніж - Амдруп Ерік - Страница 14
- Предыдущая
- 14/30
- Следующая
Стен нерішуче кивнув головою.
— Я сьогодні буду у відділенні Й можу оглянути її,— сказав Ельмо.
То була худа, бліда, пригнічена жінка років за тридцять з виразом хронічної за; хут;:і на обличчі. Ельмо почав докладно оглядати її з дедалі більшим подивом.
— Ви зовсім не можете стати на ноги, пані Колле?
Вона похитала головою. Очі в неї були блискучі й дивились убік.
— Таки зовсім не можете? — ще раз запитав він.
— Ні,— відповіла вона. Ельмо ще раз оглянув її.
— Ви ніколи не зверталися до невропатолога? Жінка похитала головою. Доктор Яльтесен лікував її від самого дитинства. Як і багатьох своїх пацієнтів. Яльтесен був присутній при їхньому народженні, на його очах вони росли. Він лікз'вав їх у шкільні роки, знав їхні родини, їхні особливості і вразливі місця, все те добре й погане, що успадкував їхній організм.
Ельмо сів на край ліжка і взяв її за руку.
— Ми покличемо спеціаліста, щоб він оглянув вас, пані Колле. Я думаю, що ви знов зможете ходити.
Вона відвернула голову. В очах у неї стояли сльози. Ельмо завжди відчував прикре збентеження, коли хтось плакав, тому поквапився до сусіднього ліжка. Під час вечірнього обходу жінки вже не було, вона наполягла, щоб її виписали. Але медсестри вмовили її чоловіка прийти й поговорити з Ельмо. То був худий, передчасно посивілий чоловік із виснаженим обличчям. Учитель із Скоребю.
— Я оглядав вашу дружину, — почав Ельмо. Той дивився на нього неприязно.
— Вона потрапила до вас, бо лікар вважав, що в неї запалення сліпої кишки, — сказав він. — Не розумію, чого ви втрутилися в те, в що вас ніхто втручатися не просив. В іншу її хворобу.
Він насилу стримував лють, вона світилася в його очах, бриніла в голосі.
— Але ж, пане Колле, хіба не чудово було б, якби ваша дружина знов почала ходити? Я не знаходжу ніякої патології в її ногах. Ні в нервах, ні в суглобах. М'язи утлі, звичайно, бо вони довго не мали ніякого навантаження, але після відповідного лікування…
Якесь безглуздя. Чоловік мав би радіти, почувши таке, а він лютує. Дивні бувають люди.
— Вона не може й кроку ступили, — сердито сказав він. Руки в нього тремтіли, на лобі виступив піт. — Ми переобладнали весь будинок, щоб вона могла їздити по всіх кімнатах. Я ношу її сходами до машини. Ми відіслали сина в інтернат. Це не так дешево нам обійшлося, майте на увазі. А ви тут виставляєте нас на глум.
Ельмо Поульсен був за натурою слабкодухий і уникав суперечок.
Проте цього разу не зумів стриматись, почав нервуватися, дедалі дужче розпалювався. Учитель говорив про Яльтесена так, наче то був сам господь бог.
— Але ж такі хвороби, як у вашої дружини, — не його фах Я не хочу цим принизити доктора Яльтесена, він був дуже добрий лікар. Але він не був невропатологом, та й кожен може помилились, і я певен, що в цьому випадку він помилився. — Голос в Ельмо підвищився до дисканта. — Чутливість у вашої дружини цілком порушена, зрозумійте мене. Зупинилася на середині обох стегон. Можна провести кільце, де вона кінчається. Це типовий випадок при істерії.
Він замовк, вражений виразом очей учителя. Той підвівся, стиснув кулаки і втупив у нього мертвий погляд.
— Це означає, що, по-вашому, їй нічого не бракує? І ніколи не бракувало?
Ельмо, заникуючись, почав пояснювати:
— Я сказав трохи не так. Сама вона вірить у те, що не може ходити… Це зовсім не прикидання, а просто втеча від чогось. Безперечно, це хвороба… але хвороба, яку можна вилікувати. Якщо ми будемо працювати разом!..
Та Колле не слухав далі. Двері хряснули за ним. Коли Ельмо отямився й вибіг у коридор, його вже там не було. Дарма він сказав це, не треба було так із ним розмовляти, але він дуже розпалився. З ким би йому поговорити? З Ларсеном? Ні, він не хотів робити колегу співучасником своєї невдачі. З Лісою? Ельмо заглянув до канцелярії, але секретарка вже пішла додому. Колись він почував себе дуже спокійно, як поряд був хтось старший, з ким він міг порадитись. Може, з Клемом? Він почав гарячково гортати телефонну книжку. Нарешті знайшов потрібний номер.
— Ні, професор на лекції. Буде аж завтра Як тобі там ведеться, Ельмо? — ласкаво запитала Клемова секретарка
— Добре, — відповів він і поклав трубку.
Додому він прийшов стомлений і не виявив великого зацікавлення до розповіді Доріт про те, що вони обговорювали у своєму гуртку. Вона ображено пішла назад до кухні. Може, чогось випити?.. Він не мав такої звички.
Задзвонив телефон. То був начальник поліції Гсльм.
— Поульсене, у вас лежала пані Колле? Дружина вчителя із Скоребю. її сьогодні виписали. Там було щось особливе?
В Ельмо пересохло в роті. Язик перестав слухатись його.
— Її поклали з запаленням сліпої кишки. Але діагноз не підтвердився.
Руки в нього так тремтіли, що довелося тримати трубку обома.
— Ну, то лікарня ні до чого, — мовив Гольм. — Бачиш, сталося нещастя. Чоловік зарубав її сокирою, тоді сам повісився. А був завжди дуже ласкавий і спокійний, добрий учитель, батьки його хвалили. І винятково гарно ставився до дружини. Ти ж знаєш, вона була каліка. Мабуть, щось найшло на нього з тієї чи іншої причини. Ми не з'ясували, що саме довело його до такого вчинку, але це й не має значення.
Тремтячими руками Ельмо налив собі чарку й випив, не відчуваючи смаку.
— Ельмо, ти що — стоїш тут і п'єш віскі? Вечеря готова. — Доріт сердито дивилася на нього з порога.
Поліція так і не дізналася про його розмову з Колле, інші лікарі також. Але медичні сестри взяли близько до серця ту трагедію. Йому здавалося, що вони поглядали на нього якось дивно.
Ларсен здебільшого лікував тих пацієнтів, яких сам клав до лікарні. Поульсен ними не займався, а зосереджував свою увагу на тих, яких в амбулаторію або відразу до лікарні направляли містечкові лікарі. Отже, кожен мав своє поле діяльності. І спершу в них усе справді йшло добре.
— Можна подумати, що Антон лікує ціле містечко, — промурмотів якось Поульсен, коли підписував листи до лікарів. Його завдання було проглядати їх перед тим, ях надсилати.
— Можна подумати не тільки це, — сердито мовила Ліса.
Вона стояла до нього спиною і розкладала папери на полицях. Здавалося, ті папери заполонили її всю увагу. Але за хвилю вона знов озвалася:
— Вія же перебрав собі всіх Яльтесенових пацієнтів. А годилося б, щоб вони перейшли до тебе.
У неї навіть шия почервоніла Ельмо вже звик до Ліси і б уз їй вдячний за допомогу й відданість. А ще він знав, що коли вона починала щось розповідати, то треба було тільки мовчки чекати продовження.
— Але виходить так, що більшість пацієнтів і лікарів теж вважають Ларсена Яльтесеновим наступником.
В її голосі бринів явний докір. Його дратувало, що секретарка почала співати ту саму пісню, якою йому набридала й Доріт.
— Я не маю коли ходити и оглядати шле містечко, — мовив він невдоволеним, втомленим голосом.
Вона й далі стояла спиною до нього.
— Яльтесен приймав своїх пацієнтів тут. Йому було байдуже, що він не відпрацьовує в лікарні визначеного за контрактом часу. І ніхто в це не втручався.
Ліса все ще вдавала, що їй конче треба було дати лад паперам на полицях.
— Він був особливий, — зітхнув Ельмо. — Збудував усе це. А ми не можемо так, як він, чхати на контракт.
Часом вона його дратувала, хоч і мала добрі наміри.
— А Ларсен он чхає, і нічого… Ельмо зітхнув і лише сказав:
— Він має свою приймальню в місті.
— Має?
Ліса Томе єн крутнулась на п'ятах і пішла до своєї кімнати. Ідучи, вона скоса глянула на нього. Зневажливо? Чи співчутливо? Не завжди легко було збагнути, що вона думала.
Ліса не любила Ларсена, але він був одним із небагатьох, хто міг її розсмішити. Ельмо почув її хихотіння, підійшов до дверей і відчинив їх.
— Дивись, Ельмо! — Ларсен кинув на стіл якісь папери й сів на стілець для відвідувачів, — Ідеться про змінного лікаря на час відпусток. Тут два претенденти. Ми, звичайно, брали Бега, він має непересічні здібності і знає нашу лікарню.
- Предыдущая
- 14/30
- Следующая
