Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич - Страница 6

• Предыдущая
• 6/51
• Следующая

— А ви упевнені, інспекторе, що це потойбічні сили?

— Те, що ми спостерігали, є чортівнею, диявольщиною, містере Джексон! А закон завжди стояв і стоїть на боці людей. Людей, а не нечистої сили. І в даному випадку я мушу застосувати закон!

— Облиш, Х’ю, чортівню і заспокойся, — озвався Джо. — Згадай краще, у якому віці ми живемо. І потойбічні сили тут ні до чого. Вони назавжди залишилися у минулих віках, коли у них вірили.

— Гаразд, коли це видиво не чортівня, тоді що це таке?

— Щось зв’язане з наукою, — обережно висловив припущення Джо. — Ми, на жаль, не знаємо природи цього феномена, тому й лізуть нам у голову всілякі думки про містику.

— Розберемося, Джо. Але — потім. А зараз я мушу арештувати містера Джексона. Так велить мені почуття обов’язку. — Х’ю повернувся до Майкла: — Привид руйнує вашу сім’ю, містере Джексон.

— Але до моєї сім’ї Місту немає діла. Принаймні воно раніше ніколи не цікавилося мною. То чому мене арештовують?

— Тому! — майже крикнув Х’ю. — Хоча б тому, що привид порушує порядок. І взагалі, я попрошу вас, містере Джексон, не дискутувати зі мною. Я при виконанні службових обов’язків і маю іменем закону оберігати в Місті порядок і спокій. Я змушений буду арештувати і привид, щоб доставити його в Кримінальну службу.

Джо засміявся.

— Але як ти його арештуєш?

Х’ю на мить розгубився, але швидко знайшовся.

— Будь певен, спеціалісти зуміють дістатися до привиду. Але то вже не мій клопіт. Мені службою ввірено охороняти в Місті порядок, і я виконаю свій службовий обов’язок! Привид може викликати в Місті паніку, а це — непорядок. Тому його треба негайно ізолювати від суспільства.

— Х’ю, залиш цього вродливого привида під мою відповідальність.

— Гм… — Х’ю завагався. — Але яка з тебе відповідальність, якщо ти — приватна особа?

— Але ж не хто інший, а саме ти довіряєш цій приватній особі, — Джо тицьнув себе пальцем в груди, — довіряєш найскладніші справи. І ця приватна особа ще ніколи тебе не підводила. Чи не так?

— Ти маєш рацію, Джо, але… — інспектор знову завагався. — В даному випадку справа неординарна. І я не можу ризикувати своєю репутацією.

— Розумію: дружба дружбою, а служба службою?

— От і добре, що ти розумієш, а тому й не гнівайся на мене, — вже примирливо сказав інспектор. — Ми не знаємо природи чи принципу дії цього привиду. А раптом станеться непередбачене?

— Що саме?

— Привид вирветься на волю і піде гуляти Містом.

— Гаразд, я все беру на себе.

— Ні, ти уяви, що зчиниться тоді в нашому зразковому Місті! Чутки, страхи, сум’яття… Почнуть хтозна-що говорити. А дійде до начальства, що я знав про привид і не ізолював його, а випустив у Місто, як джина з пляшки, — не носити мені цього значка, — показав на лацкан куртки, де світилися букви “КС”. — Ще мені потім і політику пришиють, бо чортзна, чим дихає цей привид, адже про його політичну платформу в нього на лобі нічого не написано.

— Та ти що? — Джо і сміявся, і дивувався водночас. — Привид і політика? Більшого б у тебе клопоту не було!

— А раптом цей привид та лівих переконань, га? — зловісним шепотом запитав інспектор й, оскільки Джо мовчав, переможно закінчив: — Ось так. А в мене, сам знаєш, сім’я, дружина, три дочки і четвертий син. Сімейка ого-го, її треба одягати, годувати і теплі місця дітям у житті шукати. Одне слово, без роботи мені аж ніяк не можна лишитися. Я — не ти, котрий сам за себе відповідає.

— Розумію, — кивнув Джо. — Отож буду діяти під егідою твого шановного відомства, але все беру на себе. На випадок чого — твоя хата скраю. Годиться?

— Авжеж! — Х’ю повеселішав. — Але ще одна умова. Точніше — наказ. Усе тримати в таємниці і, як вогню, остерігатися преси. Про привид їм — ані слівця. А тепер — починай!

І Х’ю, сівши у темряві на диван, усім своїм виглядом дав зрозуміти, що виднині “його хата скраю”. Приватний детектив Джордж Лі мусить діяти на свій страх і риск. А він, інспектор Х’юлетт Кларнес, просто буде спостерігати в затінку і, коли що непередбачене виникне, залишає за собою право втрутитись у хід подій.

— Вона… ну, Дженні, з’являється щоночі? — підійшов Джо до Майкла, який упродовж усієї розмови двох детективів залишався байдужим і стояв осторонь з похиленою головою. — Заспокойся, старий, — Джо говорив м’яко, навіть з нотками співчуття чи жалю в голосі, як говорить лікар з безнадійно хворим, — вона неодмінно ще до тебе повернеться.

— Вночі. І тільки о дванадцятій, — тонкі пальці Майкла, виразні й неспокійні, знову забігали, ніби щось шукали. — Я кілька діб невідлучно просидів у холі. Думав, а раптом? Але — ні. Дженні з’являється тільки о дванадцятій ночі і тільки на чверть години.

— А куди вона потім зникає?

— Не знаю. Дженні завжди з’являється нізвідки і в нікуди йде. І хоч скільки я просив її, хоч скільки благав затриматись бодай на п’ять хвилин або частіше приходити — вона невблаганна. Тільки чверть години, ані секунди більше.

— Який у неї голос?

— О-о, якби ж то мені вдалося хоч раз почути її голос, я був би найщасливішою людиною у світі! — Майкл помовчав і раптом закричав: — Вона завжди мовчить, і все кудись дивиться, і все комусь посміхається! Мене ніколи не помічає. — Він обхопив голову руками. — Я не знаю, що мені робити, вона ніколи, ніколи не звертає на мене уваги, а я ж її люблю. Розумієш — люблю.

— Розумію, — кивнув Джо. — А ти, Майкле, ніколи не пробував до неї хоча б доторкнутися?

— А чому?

— Н-не знаю. Напевне, не вистачило хоробрості. Адже вона жінка не така, як усі. Вона — не проста.

— Цікаво, а яка ж вона?

— Така… незвичайна. — Майкл подумав мить і закінчив упевнено: — Вона неземна. Таких жінок, як Дженні, немає більше на Землі. Вона єдина у всьому світі.

— Майкле, старий, ти ніколи не замислювався над тим, що таке Дженні? Можливо, як казали наші предки, це — привид.

Х’ю у пітьмі перестав сопіти, певно, насторожився, вчувши слово “привид”.

— Неправда, вона жива!

— Гм… Нехай так. Але як ця особа, якщо вона жива, може з нічого з’являтися і в ніщо зникати?

— Саме так! — вставив з темряви Х’ю.

— Не знаю… — Майкл знизав плечима. — Я думаю, тому, що вона — неземна. З іншого світу.

— Припустимо й це. Але чому вона з’являється лише в цьому холі? І лише рівно опівночі? І лише на чверть години?

Джо крокував холом сюди й туди, то з’являючись у світлому колі ліхтаря, то зникаючи з нього, але, маючи окуляри нічного бачення, навіть з пітьми уважно спостерігав за Майклом.

— Не знаю… — бурмотів Майкл. — Я думав над цим, та відповіді не знаходив. Але певний, що вона — неземна жінка. Вона з іншої галактики.

— Гм… фантастикою захоплювався, старий?

— Було…

— Воно й видно. — Джо помовчав і зупинився так, щоб його лиця не видно було, але щоб він сам добре бачив Майкла. — Як і коли ти вперше побачив Дженні, будемо так називати привид?

— Одного разу я прокинувся за три хвилини до дванадцятої ночі. Мені захотілося пити, і я спустився вниз… Коли йшов холом, годинник саме пробив північ, і тут я побачив незвичайну жінку. В першу мить подумав, що я сплю.

— І відтоді ти щоночі ходиш до неї на побачення?

— Так, без неї я вже не можу. Мені здається, що знаю її давно, все своє життя.

— До речі, хто тобі сказав, що її звати Дженні? — запитав із пітьми інспектор Кларнес.

— Вона сама мені про це сказала.

— Але ж ти щойно запевняв, мене, що вона ніколи з тобою не говорить! — вигукнув Джо.

— Дженні сказала мені про це уві сні.

— Вона ще й приходить до тебе у сни?

— Іноді… — Майкл посміхнувся (чи не вперше за всю розмову). — І навіть зрідка уві сні говорить зі мною. Але наяву — ніколи.

— І давно ти… ну, зустрічаєшся із Дженні?

— Майже місяць.

Джо подумав і махнув рукою:

— Гаразд. Іди спати, Майкле.

— Після зустрічі з Дженні я ніколи не сплю. Я тільки лежу і вдаю, що сплю.

• Предыдущая
• 6/51
• Следующая