Справа командора - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/21
• Следующая

ІУ замовк, тьмяно поблискуючи індикаторами.

«Але можна зробити інакше, — подумав я. — Проводи, вживлені в мій мозок, підімкнути не до приймача, а тимчасово через спеціальний трансформатор до «мозку» ІУ. Можливо, знайдемо спосіб згодом не вживляти проводи, а накладати їх на шкіру. Імпульси універсала передадуться безпосередньо в мій мозок. Я та ІУ станемо ніби однією істотою, у якої з'являться нові органи відчуттів, а мозок збільшиться на сотні тисяч чарунок пам'яті. Та для цього слід проробити велику роботу, створити нові прилади. А поки що…»

Я спіймав себе на тому, що зовсім забув про попередження ІУ, про «великий риск». У цьому питанні все було зрозуміло.

Мені потрібно було з годину, щоб розповісти про все Володі й співробітникам лабораторії. Потім я повернувся до універсала:

— За кілька днів ми дамо тобі нову програму, одночасно розпочнемо експерименти по вживленню проводів собакам та мавпам. Потім оперуватимуть мене.

— Не забувай, — озвався ІУ, — розряд, нешкідливий для них, для тебе шкідливий.

— То вже мій клопіт, — нетерпляче кинув я. — Замість мене тут лишиться Володя. В разі моєї смерті тебе повідомлять про мою операцію, повідомлять дані про неї, ти врахуєш похибку й визначиш точніше нові, безпечніші ділянки для вживлення проводів. Далі настане Володина черга. Ти зрозумів, ІУ?

— Зрозумів, — сказав інформаційний універсал, і знову в його дзеленчанні пролунали досі незнані нотки. — Я схибив, формулюючи рівняння. X дорівнює тому, чого ви поки що не знаєте.

— Ви з редакції? Сергій Петрович казав, що ви прийдете. Він зараз у другому кінці будинку. Я передам йому, що ви тут. А вас прошу почекати в його кабінеті. Прямо по коридору, кімната номер сімнадцять.

І вже навздогін лаборант додав:

— Тільки, будь ласка, весь час прямо. Не звертайте на майданчики.

Накульгуючи, я рушив довгим вузьким коридором, схожим на тунель. Страшенно боліло коліно. І я пригадав той день, коли покалічив собі ногу: жовтуватий лід, темна страшна вода… Мій товариш борсається в ополонці, а я перелякався і біжу до берега. І раптом чомусь різко зупиняюсь. Мені соромно. Так само різко повертаю назад.

— Я зараз, зараз…

Лід піді мною вгинається, пружинить. Потріскує. Звуки неголосні, але чую їх виразно.

Зриваю з себе кожуха, кидаю товаришеві, тягну його. І — провалююсь у темну крижану воду.

Я пам'ятаю все достеменно. Як нас рятували, як примусили бігти, щоб зігрітися. Але чому я тоді на березі зупинився? Про що подумав? Може, якщо пригадати, стане легше?

Як я хотів, щоб цей випадок трапився знову. Час нарешті переконатися, чого я вартий.

Та життя моє тече досить спокійно. Доводилося, звичайно, допомагати товаришам, але, щоб це було зв'язано з риском для життя, — такого більше не траплялося.

Я поволі йду, поринувши у спогади. Коридор здається нескінченним. А ось і двері з табличкою «17».

Входжу до невеликої кімнати. У кутку — стіл, два м'яких крісла.

Опускаюсь на одне з них і, розглядаючи кабінет, міркую далі. Відтоді, як я прийшов сюди вперше, тут майже нічого не змінилося. Єдине, що може викликати інтерес, — два апарати з екранами.

У тиші виразно чути хриплуватий стукіт годинника.

Пригадую, як познайомився з Сергієм Петровичем. Він запитав:

— Про що б ви хотіли почути?

— Звичайно, про роботу вашої лабораторії, про найважливіше, — намагаючись тримати себе якомога впевненіше, відповів я. Журналіст я був ще молодий.

— У науковій роботі все — найважливіше. Особливо те, що здається незначним, — зауважив Сергій Петрович, і я не зрозумів, жартує він чи говорить серйозно.

Він удав, ніби не помічає моєї зніяковілості, спитав:

— Ви чули про ритми коливань молекул клітин?

— Якщо молекула коливається, то в неї може бути і ритм, — відповів я, на цей раз не дуже впевнено.

— В неї є ритм, і до того ж досить визначений, — сказав Сергій Петрович. — Властивості молекул багато в чому залежать не тільки від частоти та амплітуди коливань, але й від ритму. Частота може залишатися стабільною, але, коли змінюється ритм, змінюються й деякі найважливіші якості молекули. Ну, а від якостей молекул залежать властивості клітин, тканин, органів.

Він говорив співуче, ледь розтягуючи слова, і його тонкі нервові пальці постукували по столу, ніби по клавішах рояля.

Він розповідав, а я перепитував, з жахом уявляючи, який вигляд ці наукові слова матимуть у моїй статті.

Наша розмова точилася не більш як півгодини, коли його викликали на якусь нараду. Ми домовилися зустрітись сьогодні.

Весь тиждень я мучився, намагаючись придумати більш-менш читабельний початок статті. І, здається, придумав. Тільки чи схвалить його Сергій Петрович? Виймаю записну книжечку, ще раз перечитую:

«Ви, мабуть, помічали, що бігти легше в одному ритмі, ходити — в іншому, стрибати— ще в іншому. Слова легше запам'ятовуються, а іноді й мають більший вплив на слухача, якщо їх вимовляти в певному ритмі. Мелодію маршу легше запам'ятати, ніж речитатив. Наспівуючи пісню або навіть відбиваючи ногою такт, легше щось робити. Варто почути звуки з певним, навіть незнайомим ритмом, і ноги, як кажуть, «самі просяться у танок». Це не випадково. Виявляється, глибинний зміст цього — коливання молекул. Саме ритм коливань — одна з основних якостей всієї природи. Особливо живої. Є ритми народження, збудження, згасання. Взаємодія речовин часто обумовлюється ритмами коливань. Змініть ритми — і ви зміните хід процесу…»

Далі в мене нічого не виходило. Можливо тому, що я погано зрозумів практичний напрямок роботи Сергія Петровича.

Годинник відстукує час, ніби нагадуючи про себе. Я сиджу у кабінеті вже п'ятнадцять хвилин.

Раптом почувся крик. Він долинув крізь напіввідчинені двері. Прислухаюсь, навіть трохи піднімаюсь у кріслі. Коліно різким болем нагадує про себе.

Далекий голос молить і вимагає:

— Допоможіть! Допомо…

Він нараз замовкає, зовсім як тоді, на льоду, потім звучить з новою силою.

Я вибігаю з кабінету. На мить зупиняюсь. Звідки цей крик?

Біжу коридором, звертаю. Переді мною круглий майданчик, огороджений трубчастими бильцями. Підлога устелена цинковими листами. Прохід зовсім недалеко, але я перескакую через бильця, забувши навіть про біль у коліні.

Все тіло наливається свинцем. Ноги ледве згинаються. Роблю кілька кроків і опускаюсь на коліна. Непереборна сила притискує мене до підлоги.

«Мабуть, так само почуває себе космонавт на центрифузі, коли тіло важить у багато разів більше», — промайнула думка. Її заглушає той самий переривчастий крик.

Я повзу на колінах. Що зі мною? Певне, попав у якесь силове поле. Це ж лабораторія інституту біофізики. Мене ж попереджали не звертати на майданчики. Треба вибратися звідси, повернутися до кабінету…

Крик стає все тривожніший. Там гине людина.

Ледве доповзаю до краю майданчика, до вузького проходу в огорожі.

Раптом тіло стає легким, наповнюється свіжою бушуючою силою. Я підхоплююсь. Напливають спогади. Ясно-ясно, як ополонку і лід, я бачу трохи блакитний екран кінотеатру. Так, саме тому я залишився тоді на березі! Я пригадав кінокартину. Там також було два хлопчики. І один з них тонув. А другий… Я пам'ятаю, як ми обговорювали цю картину, як сперечалися і були впевнені, що ми зробили б інакше. І ніщо нас не злякало б.

Ось що було тоді поштовхом, ось що змусило мене повернутися.

Крик чомусь стає глухіший. Мерщій, бо буде пізно! Я перебігаю з одного майданчика на інший. Із здивуванням помічаю, що роблю гігантські стрибки.

Переді мною клітки з собаками і мавпами. Тварини неспокійні, особливо мавпи. Вони присідають, розмахуючи довгими руками, вихиляються, ніби танцюють.

• Предыдущая
• 11/21
• Следующая