Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/49
• Следующая

Жіночий відділ, захопившись витинанням гірлянд, порізав усі фіранки і штори і почав витинати прапорці з власних піжам. Ледве вдалося ініціативу зупинити.

В коридорі на стіні вивісили для оглядин портрет депутата Цвібака. Близнюки-дауни – автори шедевру – стояли поруч, побравшись за руки. За зразок їм дісталася світлина з історії хвороби. Пан Цвібак був зображений у розщіпнутій до пупа піжамі та ще й обмакогонений ручною машинкою. Затуманілий погляд славного депутата не кликав ані вперед, ані назад. Ніхто від близнюків, чиє національне походження було вельми темним, не чекав такого яскраво вираженого патріотизму: піжама пана Цвібака мала синьо-жовті смуги.

– Це знахідка! – похвалив доктор Філюсь. – У ті важкі колоніяльні часи, коли вся наша країна умлівала під кирзаками окупантів, ми – щирі українські психіатри і пацієнти – вихлюпували свій гнівний протест у вигляді синьо-жовтих піжам. Тепер усі побачать, де кувалися ключі нашої незалежності.

– М-м-м… е-е… – задумався пан Гольцман. – Мене турбує його погляд. В його очах нема… як би це сказати…

– Нема вогню? – здогадався пан Філюсь.

– Еге… Якийсь туман в очах… Чим ми кололи хворого Цвібака?

– Цими… ну, як його… – наморщила чоло санітарка Оля.

– А-а, ну то не дивно, – кивнув пан Гольцман. – Тому й нема вогню. Братики-дауни кивали голівками, скалячи зуби.

– Як їм тепер витлумачити, що від них вимагається? – замислився пан Філюсь.

– Дуже просто, – сказала санітарка, – вони цілком ручні. Коли з ними по-хорошому, вони дуже чемні. А я з ними по-хорошому. Ось дивіться.

Вона підійшла до братиків і погладила їх по мармизах.

– Любі мої, в очах має бути вогонь! Спалах! Іскра! Фух! Фух! Розумієте? Це ж герой! Він пориває маси у наше з вами світле завтра. А тут – затурканий, пригноблений пацієнт. Дайте йому іскру в очах, і він оживе!

Близнюки визнали її рацію ритмічним потрясанням голів.

Трохи далі біля дзеркала ми побачили Шопту, який працював над образом депутата Цвібака. Шопта був закутаний у простирадло, мов римський патрицій. Збоку це виглядало на вправи кунґ-фу. З тим, що після кожного різкого руху Шопта завмирав і уважно приглядався в дзеркало.

– Ціле щастя, що він нічого не знає про карате, – сказав пан Гольцман. – Такий би міг стіну проламати.

Тим часом Місько Штунда тяжко працював над оздобленням самої виборчої дільниці. Сюди вже притарабанили старого дерев'яного кльозета, обклеїли його білим папером і вивели напис «кабіни для голосування». А нижче красувалися віршовані творіння тутешніх пацієнтів:

В одному з кутів зайняв свій пост товариш Бураченков. Він стояв з червоним прапором під транспарантом.

– Це наша опозиція, – пояснив Штунда.

– Він що, лаштується агітувати під час виборів? – спитав пан Філюсь. – Не має права.

– Воно то так, – погодився Штунда, – але ж комісія побачить, яка в нас демократія. А то вийде, що вар'ятом може бути лише свідомий українець. Це викривлення дійсності. І ще одне. Нам бракує буфету. Знаєте, на виборчих дільницях має бути буфет.

– І чим ви збираєтесь торгувати в тому буфеті?

– Не торгувати, а пригощати кожного, хто проголосував. Поставимо стіл з канапками і баняк узвару. І шлюс.

– А то з чого ви гадаєте ті канапки робити? – здивувався пан Філюсь. – Ви ще, чого доброго, зажадаєте ковбас, шинок і сальцесонів?

– Ні-ні, Боже борони! Ми канапки зробимо з манною кашею, з бурячками, з морквою, з горохом. Як той казав – чим кухня багата.

– Да-а, то вже легше, – зітхнули лікарі. – Робіть собі буфет… Тільки… як то буде виглядало… канапка з манною кашею…

– Не переживайте, – палав ентузіазмом Штунда, я на то майстер перша кляса.

– Що-що? На що ви натякаєте?

– Дуже просто. На плястерках буряка малюю білі очка, і прошу дуже – ковбаса «московська». З плястерків моркви вийде докторська. А манна каша зварена на буряках і моркві виглядатиме, як червона ікра. Всі продукти – природного походження плюс власні секреції. Жодної шкоди для здоров'я. А до всього цього – таця з зеленню петрушки, селери, кропу…

Пан Гольцман узяв Штунду під руку і спитав стишеним голосом:

– Зелень… Звідки ви візьмете зелень?

Так само стишено Штунда відповів:

– Не переживайте. Вся зелень так само природного походження. Спритність рук і жодного шахрайства. У нас тут є такий спеціаліст з витинанок. Може в три секунди вирізати з газети ваш портрет. А нарізати з кульбаби і подорожника листя петрушки чи кропу – йому раз плюнути. Зате подумайте, як буде вражена висока комісія, побачивши такий стіл!

Обличчя лікарів зблиснули радістю.

– Пане Штунда, – сказав Філюсь, – ви вартуєте кращої долі. Зайдіть до мене ввечері на келишок дистильованої води.

– З великою приємністю, пане дохтор. Але я ще не скінчив. В буфеті ще буде шампанське.

– О, Боже! – вжахнулися лікарі. – Ви нас обдерете до нитки!

– Ні-ні, ви не те подумали. Шампанське я виготовляю власноручно. Маю чудову рецепту: чай з карбідом. Потребую тільки десять порожніх пляшок з корками.

– Я завше казав, що земля наша повниться талантами! – вигукнув пан Гольцман.

– Я подумав про одну проблему, – сказав пан Філюсь. – Коли хворі почнуть заходити у ці ваші кабіни для голосування, у них може прокинутись здоровий інстинкт. У нас є різні пацієнти. Що буде, коли хтось із них сяде справляти потребу?

– Я про це вже подумав. Там під сподом буде моя людина з шприхою. І щойно хтось захоче всістися, то враз дістане шприхою в самі… знаєте, куди.

Пан Штунда мав рецепти на всі життєві випадки. Коли лікарі розійшлися, він підійшов до мене:

– Влодзю, я тут вирішив організувати невеличку концертову програму. Покажемо фінальний акт «Вотелло», танець маленьких лебедів і кілька пісень. Вотеллом буду я, на Диздимону вмовив Гафійку, жи на кухні бульбу чистит. Але, видиш, слів я не пам'ятаю, а тут нема тої книжки. Може, ти пригадаєш, що там той Вотелло Диздимоні казав?

– Казав, щоб призналася, чи спала з тим, як його…

– З Яськом. То я пам'ятаю. Але що на то Диздимона?

– Жи спала, але тільки їден раз.

– А то стерва! Так я і думав! Після того він її дусит?

– Так, але вкінці вона ще співає, – пригадував я.

– О, власне! Напівзадушена! То не дурний хлоп писав. Я ті, Влодзю, вповім, жи я на тім дуже добре розуміюсь. Коли я дусив свою жінку, вона обзивала мене різними поганими словами. І не стрималася ані на мент! Я їй кажу: мовчи, холєро, бо ті задушу. Ну і таки мусив. Така була з неї вредна баба.

– Я думаю собі, чого ви за того Вотелло взялися. А то все з життя.

– Так, Влодзю, я пережив багацько.

– Але, пане Штунда, де ви взяли малесеньких лебедів?

– Маю шість дистрофіків. На людей вони вже не подібні, але лебеді з них – перша кляса. Ага, ту в нас є ще один вар'ят, добре співає, але не знати, якою мовою. Може б, ти його переслухав, бо не знаю, чи варто випускати на сцену.

– Ну і де він?

– Ходи в сусідню палату. Я їх там загнав слова вчити.

В палаті з десяток хворих вгризалися в якісь клапті паперу. Штунда підкликав високого худого чоловіка і сказав до нього:

– То є Влодзьо, відповідальний за культурну програму, вийдіть собі до парку, бо тут такий галас, що годі говорити.

Ми вийшли в парк, сіли на лавці, і я спитав:

– Що то за пісня, яку ви співаєте?

• Предыдущая
• 9/49
• Следующая