Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 27
- Предыдущая
- 27/59
- Следующая
Зовні могло здатися, ніби Джейн Бакстон уже не так спокійно зносить випробування, що їх доля для неї готувала, а проте не вони поклали на її обличчя печать всезростаючого смутку. Вона ніколи й не сподівалася, шо подорож буде легкою, і мужньо зустрічала всі перепони на своєму шляху. Схудла, ослабла від злигоднів і страждань, вона зберігала всю свою енергію, і думкою невідступно линула до накресленої мети. Та в міру наближення мимоволі зростала її тривога й журба. Яку відповідь дасть їй могила в Кубо? Чи дізнається вона взагалі про що-небудь, чи доведеться повернутися ні з чим?
Смуток Джейн Бакстон не уник спостережливого ока Амедея Флоранса, і він, як міг, намагався її розважати. Він був душею цього невеличкого товариства, і ніщо не могло зменшити його невичерпну веселість. Що б не сталося, він радів. Спрага? Чудовий засіб проти розширення шлунку, яке в нього починається. Голод? Нічого не може бути кращого проти артриту, що йому загрожує. Страшенна втома? Тим краще вони всі спатимуть. І він шукав підтримки у доктора Шатоннея, який усе підтверджував, у повному захваті від цієї мужньої людини.
Заслуга Флоранса була тим більшою, що він зазнавав ще й інших турбот, про які його товариші і не догадувались. Це почалося 12 березня, в той день, коли вони минали село, розграбоване, здавалось, тільки напередодні. З цього дня у репортера склалося переконання, що за ними йшли назирці. Він був певний, що в хащах на них чатували, крок за кроком супроводжуючи потерпілу експедицію, стежачи за її агонією, готуючись звести нанівець усі їх зусилля, коли порятунок буде близький. Завжди на сторожі, він мав численні докази на підтвердження своїх підозрінь: вдень його чуйне око відзначало нові сліди недавніх стоянок, ухо вловлювало відгомін далеких пострілів, тупіт кінських копит, вночі його турбував шепіт, рух, якісь невиразні тіні, що їх ховала темрява. Про все це він вирішив до певного часу нічого не говорити своїм супутникам і наказав мовчати Тонгане, який теж помічав ці тривожні ознаки. Вони обмежилися тим, що пильно вартували.
Подорож, зв’язана з такими труднощами, не могла закінчитись у передбачений строк. Тільки увечері 23 березня вони зробили останню зупинку перед Кубо. Ще сім або вісім кілометрів відділяли знесилених мандрівників від цього пункту, а до могили капітана Джорджа Бакстона лишалося, за словами Тонгане, менш двох тисяч метрів. На світанку вони мали вирушити до неї, звертаючи вбік від дороги.
Поки всі вони відпочивали, а Малік, розклавши вогнище з трави, готувала мізерну вечерю, Амедей Флоранс розповів товаришам про все, що його непокоїло, про свої денні і нічні спостереження. Висновки ж він робив такі: ні один їх крок не міг лишитись непоміченим цими завжди незримо присутніми ворогами.
— Я йду ще далі, додав він, — і насмілююсь твердити, що противники ці — наші старі знайомі, майже близькі друзі. Я навіть певен, і буду рішуче обстоювати, що їх точнісінько двадцять три — двадцятеро негрів і троє білих, з яких один як рідний брат нагадує нашого елегантного приятеля, так званого лейтенанта Лакура, — з ним шановне товариство вже мало приємність познайомитись.
— Може, ви й маєте рацію, пане Флоранс, — визнав Барсак, — але, зрештою, це нічого не міняє.
— Я не згоден, — заявив Амедей Флоранс, — зовсім не згоден, тому й вирішив поговорити з вами, після того, як стільки часу мовчав, щоб марно вас не бентежити. Та ось, незважаючи ні на що, ми досягли мети. Завтра ми або будемо в Кубо, тобто в безпеці, або змінимо напрям, тоді, можливо, нас перестануть переслідувати. Признаюся, у мене’виникло бажання цього разу ввести в оману наших переслідувачів, щоб вони не догадалися про наші наміри.
— Чому? — спитав Барсак.
— Сам не знаю, — признався Флоранс. — Просто, мені це спало на думку. По-моєму, в інтересах міс Бакстон краще було б, шоб мета її подорожі лишалась невідомою, аж поки вона не проведе свій розслід.
— Я згодна з паном Флорансом, — заявила Джейн Бакстон. — Хто знає, можливо, завтра наші вороги нападуть на нас. Шкода було б мені, зайшовши так далеко, зазнати поразки. Мені здається, що пан Флоранс має рацію — нам треба постаратись вислизнути від тих, хто за нами стежить. На жаль, не уявляю, як це зробити.
— Це дуже просто, — сказав Флоранс. — Цілком імовірно, що пильність наших переслідувачів слабне, коли ми робимо зупинку на ніч. Сталість наших звичок їх заспокоює, і вони певні, що вранці знайдуть нас там, де ми були ввечері. Сьогодні, треба думати, вони пильнують нас не більше, ніж завжди. Отже, найпростіше, це вирушити зараз же, користуючись темрявою. Підемо по черзі, якомога тихше, усі в одному напрямі і зустрінемось в умовленому місці. Зрештою, за нами назирці йде не така вже численна армія, і треба якогось виняткового невезіння, щоб нам наскочити просто на чарівного лейтенанта Лакура.
Цей план зустрів гарячу підтримку з боку Джейн Бакстон. Умовились тримати шлях на захід, до купи дерев, яку помітили приблизно за кілометр звідти і над якою блимала зірка. Над. обрієм клубочилися густі, темні хмари.
Першим рушив Тонгане, за ним Джейн Бакстон, потім Малік і всі інші по черзі; Амедей Флоранс ішов останнім.
Відхід здійснили щасливо. За дві години всі зібралися під деревами і поспішили їх проминути, щоб в такий спосіб відгородитися від переслідувачів. Після цього йшли вже спокійніше. Близькість мети додавала сил — ніхто не почував утоми.
Півгодини швидкої ходьби — і Тонгане спинився. За його спостереженнями, вони досягли як раз того місця, де було винищено бунтівничий загін Джорджа Бакстона. Але в нічному мороку він не міг точно вказати пункт, який цікавив Джейн Бакстон. Доводилось чекати ранку.
Таким чином, вони мали змогу відпочити кілька годин. Тільки Джейн Бакстон не знала сну, гадаючи, що принесе їй світанок? Безліч питань зринало знов і знов. Чи справді мертвий її нещасливий брат і чи вдасться знайти докази цього? А докази його невиновності? Чи знайдуться живі свідки трагедії? І що вона почує з їх уст?
Ще не минула шоста година ранку, як усі вже були на ногах. Помалу розвиднялось, і очі всіх були з хвилюванням прикуті до Тонгане, який оглядав місцевість, відшукуючи відомі йому орієнтири.
— Там, — промовив нарешті негр, вказуючи на дерево, що самотньо височіло серед рівнини, метрів за триста-чотириста від них.
За кілька хвилин усі були під цим деревом. Тонгане упевнено вказав місце, і вони почали поспішно розкопувати ґрунт, хоч ніяких ознак могили тут не було. Ножі гарячково вгрузали в землю, її викидали руками; яма швидко зростала.
— Увага! — скрикнув раптом репортер. — Ось кістки…
Міс Бакстон, глибоко схвильована, мусила спертися на руку доктора.
Яму обережно розчистили. Показалося тіло, вірніше, кістяк, який зберігся напрочуд добре. Навколо рук уціліли клапті тканини з золотим шитвом — знаками чина. Між кістками, на грудях, знайшли портфель, майже зотлілий. В ньому був лише один документ — лист, адресований Джорджеві Бакстону його сестрою.
Сльози бризнули з очей молодої дівчини. Вона піднесла до губ пожовклий папірець, який розсипався під її пальцями, потім, опанувавши себе, наблизилась до могили.
— Докторе, прошу вас, — звернулась вона до Шатоннея, і голос її тремтів, — чи не будете ви такі ласкаві оглянути останки мого нещасного брата?
— До ваших послуг, міс Бакстон, — відповів доктор, до того схвильований, що забув навіть про голод.
Він спустився в могилу і старанно провів огляд за всіма правилами судової медицини. Коли він закінчив, його обличчя було серйозне і виявляло глибоке зворушення.
— Я, Лоран Шатонней, доктор медицини Паризького університету, — урочисто промовив він серед глибокої тиші, свідчу ось що: по-перше, кістки, що їх я оглянув і що їх міс Джейн Бакстон визнає кістками свого брата Джорджа Бакстона, не мають ніяких слідів поранення, завданого вогнепальною зброєю; по-друге, людина, якій належали ці кістки, була вбита; по-третє, смерть настала від удару кинджалом, завданого згори вниз, причому кинджал пройшов крізь ліву лопатку і влучив у верхню долю серця; по-четверте, ось зброя, якою вчинено злочин, власноручно вийнята мною з кістки, в якій вона застрягла.
- Предыдущая
- 27/59
- Следующая
