Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 24

• Предыдущая
• 24/59
• Следующая

— Без носіїв?

— Наймемо нових. Якщо це неможливо, обійдемося без них.

— Незважаючи на цю ворожість, причини якої нам не відомі, але яка безумовно існує?

— Незважаючи на цю ворожість, яка, проте, здається мені, скерована більше проти вас, ніж проти нас.

— Хто його знає — адже шлях у нас один. У всякому разі, боюсь, що цей невідомий противник нападе якраз на вас, якщо ви самі будете продовжувати подорож до Нігера.

І в такому разі ми все ж не злякаємось цього невідомого противника.

— Та це ж божевілля! — вигукнув Барсак. — Ми не дозволимо вам такого безумства, яке ви самі називаєте примхою.

Джейн Морна завагалась, потім сумно відповіла:

— На жаль, це зовсім не примха.

— А що ж? — здивувався Барсак.

Джейн Морна знов завагалась і, після короткої мовчанки, промовила урочисто:

— Обов’язок.

Барсак, доктор Шатонней і Амедей Флоранс дивилися на неї здивовано і з цікавістю.

А вона продовжувала:

— Пробачте мені, панове, я вас обдурювала… Пан де-Сен-Берен назвав вам своє справжнє прізвище, вірно і тег шо він француз, як і ви всі. Я ж заховалась під вигаданим ім’ям, приховала свою національність…

І Джейн Бакстон — так ми віднині її знов називатимемо — розповіла, хто батько її, ким був брат, розповіла про драму в Кубо, про обвинувачення проти Джорджа Бакстона, про його смерть, про розпач лорда Рленора. Вона розповіла, що хоче повернути братові чесне ім’я, зняти з нього ганебну пляму, а зраненому батьковому серцю принести мир і спокій.

Ця розповідь глибоко схвилювала її слухачів. Їх захопило благородство і безстрашність цієї молодої дівчини, яку не спиняли ніякі труднощі й небезпеки.

— Міс Бакстон, — досить гостро промовив Амедей Флоранс, коли вона скінчила говорити, — я дозволю собі докір на вашу адресу.

— Докір?.. Мені?.. — здивувалася Джейн, яка чекала зовсім іншого.

— Так, докір, до того ж серйозний! Якої ви дивної і, я б сказав, невисокої думки про нас, міс Бакстон, про французів взагалі, про Амедея Флоранса зокрема!

— Що ви хочете цим сказати, пане Флоранс? — прошепотіла збентежена Джейн Бакстон.

— Як! — скрикнув репортер обурено. — І ви міркуєте, що Амедей Флоранс дозволить вам зробити оцю невеличку прогулянку в Кубо без нього?!

— О, пане Флоранс… — запротестувала зворушена Джейч, починаючи розуміти, куди він хилить.

— Як це мило!.. — продовжував Амедей Флоранс у тоні ще більшого обурення. — Який егоїзм!..

— Не розумію… — спробувала зауважити Джейн, напівусміхаючись.

— Прошу, дозвольте мені закінчити, — рішуче перебив Флоранс. — Ви забуваєте, що я журналіст, мало того, я — репортер, ще й маю над собою головного редактора. Знаєте, що мені скаже мій редактор, коли дізнається, що я проґавив такий сенсаційний матеріал у справі Бакстона? Так от, він мені скаже: “Флоранс, моє малятко, ви просто йолоп!” Раз, два — і вижене мене геть. Ну, а я не хочу втрачати своє місце. Отже, я вирушаю з вами.

— О, пане Флоранс!.. — повторила Джейн, зовсім розчулена, і потиснула руку цієї чесної й мужньої людини.

— Я згодна, — промовила вона.

— А мене ви приймаєте, міс Бакстон? — пролунав раптом грубий голос доктора Шатоннея.

— Вас, докторе?..

— Звичайна річ, мене. Така експедиція не може обійтися без лікаря. Адже ви рушаєте туди, де вас легко можуть порубати на дрібні шматочки, отже мені треба там бути, щоб їх позшивати докупи,

— О, докторе! — тільки й спромоглася повторити Джейн, мало не плачучи.

Вона розхвилювалася ще більше, коли почула гнівний голос Барсака:

— Ну, а я!.. Виходить, я тут ніщо, — моєю думкою ніхто й не цікавиться?

Барсак був у нестямі від люті. Адже і він одразу вирішив приєднатися до міс Бакстон. Одним ударом він уб’є двох зайців: шлях молодої дівчини майже збігається з його власним, а нерозважність такого вчинку виправдовувалася б благородною метою. До того ж, як могли б вони, четверо мужчин, четверо французів, проявити таку байдужість і залишити молоду дівчину в хащах, серед таких небезпек? І от тепер Флоранс з доктором Шатоннеєм перехопили його лаври, а це завжди буває прикро.

— Я не кажу про пана Флоранса, — продовжував Барсак. — Він людина вільна. Але ви, докторе, ви ж, здається, є членом місії, яку я очолюю. Невже ви теж, як і всі мої солдати, збираєтеся стати дезертиром?

— Запевняю вас, пане Барсак… — пробелькотів доктор, який не подумав про це.

— А якщо ні, значить, ви подумали, що і я поїду в Кубо, так? Та хіба ж вам вирішувати, куди нам слід прямувати? І чи годиться вам давати мені уроки?

— Повірте, пане Барсак… — спробував виправдатися бідний доктор.

— Ні, докторе, ні, не дозволяю, — відповів Барсак, голос якого звучав все гучніше. — І хай вам буде відомо, що я, відповідальний начальник експедиції на Нігер, не схвалюю ваших проектів. Навпаки; беручи до уваги, що єдиного провідника, який у нас залишився, найняла міс Бакстон і що він перебуває виключно в її розпорядженні, беручи до уваги також і те, що ми не можемо порозумітися з тубільцями без допомоги міс Бакстон і пана де-Сен-Берена, єдиних людей серед нас, які можуть розмовляти мовою бамбара, я хочу, я маю намір, я наказую…

Тут Барсак, голос якого уже гримів як грім, зробив паузу із знанням справи, потім закінчив дуже простим тоном:

— …усім тримати шлях на Нігер через Кубо.

— Як, пане Барсак?.. — прошепотіла Джейн, боячись, що недочула.

— Саме так, міс Бакстон, — відрубав Барсак. — Доведеться вам підтримувати нас до кінця.

— О, пане Барсак… — прошепотіла Джейн Бакстон востаннє і зайшлася ревними слізьми.

Та й у інших очі підозріло блищали. Усі були зворушені, але чоловіки, перебиваючи один одного, намагалися приховати це за зливою слів.

— Подорожувати буде дуже просто, — проголошував Флоранс, — адже продукти в нас є.

— Ну, звичайно, на п’ять днів, — казав доктор Шатонней таким тоном, ніби йшлося про півроку.

— Тільки на чотири, — поправляв Барсак, — але ми купимо ще.

— До того ж, будемо полювати, — підказував доктор.

— Вудити рибу, — додавав Сен-Берен.

Є ще й фрукти, я з ними добре обізнаний, — запевняв доктор.

— Моя знає овочі: батати, ямс, — вставляв Тонгане.

— Я робитиму олію карїте, — не відставала Малік.

— Вирушаємо завтра, — підсумував Барсак. — Треба готуватися, не гаючись.

Варто відзначити, що Понсен весь час не розкривав рота. Як тільки було вирішено, що всі поїдуть у Кубо, він витяг свою записну книжку і заглибився в нескінченні підрахунки.

— Все це дуже добре, — відгукнувся він на останні слова Барсака. — Той факт, що шлях на Кубо на чотириста кілометрів довший, ніж шлях на Сегу-Сікоро, не має ніякого значення. Як уже відомо, довжина нашого кроку становить сімдесят два сантиметри, отже ця відстань має п’ятсот п’ятдесят п’ять тисяч п’ятсот п’ятдесят п’ять цілих кроків з дробом. Відкидаємо дріб. За годину, як я казав, ми робимо…

Але ніхто його не слухав. Барсак, доктор Шатонней, Амедей Флоранс, Джейн Бакстон і Сен-Берен уже діяльно готувалися до від’їзду.

• Предыдущая
• 24/59
• Следующая