Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій - Страница 15

• Предыдущая
• 15/64
• Следующая

— І куди він їх заманює? — поцікавився Олаф-Січовик.

— Не відаю… в таємниці тримають, не виказують, — розвів руками Ольг. — Подейкують, що там усього вдосталь, і люд зговірливий, незавидющий…

— То де ж це така земля є? Хто з вас знає? — звернувся вже до всіх Олаф.

Ольг стенув плечима:

— Може, до чорних людей, які звуться маврами, а може, й до ромеїв, де їхній король добрячу платню кладе за вірну службу…

— Куди ж, куди?.. — напосідався Олаф. — Де його шукати, якщо втече?

— У землі русів, — раптом долинув хрипкий голос від порога.

Усі повернули голову на той звук. Біля дверей у проймі стояла висока постать, загорнута з голови до ніг у довгий плащ. Котрийсь із воїнів вихопив меча, десь перекинулася лава. Сіра передранкова імла вповзала в низьку залу.

— Це Скольдів вивідувач… Він підслуховував нашу раду! — гукнув Олаф, і вмить за спиною невідомого опинився Ярра з коротким мечем.

— Що ти за один? — грізно запитав старий ярл. Потім наказав: — Підійди ближче, відкрий обличчя.

Незнайомець легким поступом наблизився до нього, різким порухом голови скинув каптур. Виснажене темне лице, аж вилиці випинаються, запалі очі.

— Та це ж Монь, Скольдів раб, — скрикнув Ольг і ступив до несподіваного гостя: — Покажи руки!

Той, змахнувши широкими рукавами, вистромив з них руки, але без пальців, тільки товсті вузли рубців замість них.

— Де втратив руки? — Олаф допитливо дивився на прибульця. — Ти воїн із землі русів?

Та Монь мовчав, похиливши голову, вдавав, що не розчув чи не зрозумів варязької мови.

— Скольд вихвалявся, що в бою його зборов, захопив у полон і зробив рабом, — втрутився Ольг.

— Ні, не так, — похитав головою Монь, — обманом він мене полонив. Кілька років тому приплив ось такої пори по великій воді до нашого городища, де я старійшиною був. Видавав себе за купця, хвалився, що має товарів багато, мовляв, зброя є, різна кузнь,[6] а сам никав по дворищах, вишукував змовників супроти мене. Немає згоди у моїй землі, ех, — гірко зітхнув. Розповідав повільно, важко добираючи варязькі слова. По хвилі мовив: — А потім заманив мене з братами до себе на човни. Там, накинувшись на нас зненацька, забрав увесь наш товар — хутро, меди; братів убили на моїх очах, у річку кинули. Я ж ухопив Скольдового меча обома руками. Так і лишився без пальців…

— Що ж ти хотів нам повідати? — Олафа не зворушила лиха доля цього чужинця.

Хіба для нього то була дивина? Чимало їх він сам та його воїни мечами упокорювали і до полону вели з мотузкою на шиї. А цей покалічений рус чим кращий?

— То коли твій господар збирається вирушати в твою землю?

У відповідь почулося хихотіння, ледь чутне й дрібне, а що далі, то гучніше й уїдливіше. І ось Скольдів раб не стримався й розреготався на повен голос.

— Що це з ним? — погрозливо втупився у нього Олаф. — А ну ж, штурхони його, Ольгу, нехай отямиться!

Молодий ярл простягнув руку, але не вдарив, лише поклав на плече чужинцю, стиснув:

— Замовкни, чуєш? Годі…

Монь різко урвав сміх, зненацька, відкинувши Ольгову руку, ступив до Олафа:

— Скольд не збирається втікати, як то ви гадаєте, а уже вирушив… У нього все було напоготові. Лишень прискочив до фіорду після бою з молодими ярлами, — кивнув на Ольга, — і майже зразу ж відплив. Я ж зумів вислизнути, зачаївся в ямі під каменем. Вони довго мене шукали, а потім облишили — часу було обмаль. Боялися, що ви надійдете…

Олаф-Січовик рубонув обсша кулаками по столу, аж дошка тріснула:

— Не встигли… Втік… — Нахилив голову, не дивлячись на Моня, зронив: — А ти чого до нас прийшов?

Той відповів швидко, аж запопадливо:

— Проведу вас до тієї місцини, де Скольд має намір сховатися. Пам’ятаю, не забув…

Тільки тепер поглянув Олаф на Моня, гостро, наче пронизав, недовірлива посмішка ворухнулася під густими вусами:

— А не брешеш? Чому маємо тобі вірити? Раб, який перекинувся від одного володаря до іншого, може зрадити й цього. Не йму я тобі віри… Ольгу, відведи його до кам’яниці, нехай сидить там, поки ми все розвідаємо достеменно…

— Ось доказ моєї щирості, — Монь викинув поперед себе безпалі руки. — Я помститися хочу!

Гнівом спалахнули очі старого ярла:

— Варягові може мститися тільки варяг, затям це собі, рабе… — відвернувся, вгамовуючи лють, звелів Ярру: — Бери коня й збігай до фіорду Чорних Скель. Усе вивідай, кожен камінець обнюхай… Проскоч берегом в обидва боки, може, десь засідку влаштували.

Хлопець вихором вилетів у двері, а за хвилину вже виводив із стайні білогривого коня.

Ольг провів його довгим поглядом, кивнув до Моня:

— Ходи за мною! — Вивів на подвір’я, завернув за ріг будинку, зупинився біля низької прибудови з каменю. Сильно шарпонув грубі двері: — Там східці, а внизу є солома…

Монь, повагавшись, повільно перестугіив високий поріг, щось невдоволено пробурмотів. Це була чужа мова, але слова звучали м’яко й лагідно. Здавалося, повтори їх Монь ще, то Ольг усе зрозуміє. Притримав Моня за рукав:

— Що ти оце зараз мовив? Перекажи, не бійся.

— Я сказав, що не маєте ви дяки… У Скольда сидів на ланцюгу, мов пес, до вас із добром прибився, а ви мене знову в кам’яницю. Лиха моя доля… Правду кажуть: варяг скрізь варяг… Що, образливі слова для тебе, ярле?

— Я не про те, — похитав головою Ольг, — мова твоя мені до вподоби.

— Що ж, навчишся, якщо збираєшся в наші краї, — обережно ступив униз. Ольг одним рухом скинув із плечей кожуха, недбало пожбурив його вслід Моню: — Візьми, а то закоцюбнеш…

Озирнувся, чи ніхто не завважив. Ні, не боявся, а не хотів, щоб хтось запримітив оцю його поблажливість до раба. Нікого не видно. Аж тоді причинив двері, грюкнув засувом. Звів погляд на Орлину гору: її вершина бовваніла високо над усім світом, червоні полиски перебігали по ній — це сонце опиралося на неї своїми руками-променями.

По обіді повернувся Ярра, розпашілий, збуджений, одяг забруднений, обличчя й руки подряпані. Та вигляд мав хвацький і задерикуватий. Ще кінь не зупинився, а він уже з нього скотився, здалеку гукнув:

— Правду мовив раб, немає Скольда і дружини його. Подалися кудись…

— Добре видивлявся? — перепинив його Олаф. — Хендрика бачив?

— Еге ж, ганить того Скольда на чім світ стоїть… Каже, щоб його найвища хвиля накрила, перша стріла вразила, спис прохромив…

— Приведіть раба, — уже не слухав далі Олаф.

Монь вийшов із кам’яниці, примружив очі, підставив обличчя сонцю. Жадібно втягнув у себе повітря, ніби й справді пив його. Кинув погляд на гурт варягів, рушив до нього, похитуючи головою.

— Ти казав, що знаєш той край, куди подався Скольд? — Олаф став перед ним, великий, незграбний, заступив сонце. — Поведеш нас туди… Нагодуйте його… та наглядайте за ним пильніше. — Уже навздогін, у спину Моню кинув: — Якщо знайдемо Скольда, то рабом більше не будеш, обдуриш — голову зітну…

Кілька днів готувалися до походу: смолили човни, замінювали щогли на них, шили нові вітрила. Хоч як нетерпеливилось Ольгу й Яррові щонайшвидше вирушити в погоню за вбивцею брата, Олаф не приставав на їхні вмовляння, лише невдоволено смикав сивого вуса. Він добре знав, що в далекому поході, де все чуже й вороже, важить кожна дрібниця: гарно напнута тятива лука, гостро наточений меч, міцна кольчуга, легке й зручне весло. Тому й оглядав кожного воїна прискіпливо й вимогливо, змушуючи все підганяти і припасовувати. Іноді брався випробовувати щита котрогось із варягів, гупаючи з шаленою силою по ньому палицею чи мечем. Траплялося, розлітався щит на друзки, залишаючи воїна беззахисним і розгубленим перед грізним ярлом. Той же, повимахувавши перед носом у невдахи зброєю, зневажливо відходив геть, бо чого вартий варяг, який гадає захиститись іржавим залізом.

Ольг усі ці дні не відпускав од себе Моня, допитувався про його край, змушував говорити своєю мовою, дослухаючись до кожного слова, намагався й сам повторювати, важко перевертаючи їх у роті. Дядько, дивуючись такому потягові до чужинської мови, якось пробурмотів:

• Предыдущая
• 15/64
• Следующая