Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій - Страница 23

• Предыдущая
• 23/49
• Следующая

Ну, а потім той безглуздий випадок. Пізно ввечері, в неділю, вони поверталися до міста. Була страшенна злива. Автомобіль, що мчав навпроти, засліпив Джека, він пригальмував — машину занесло і вдарило об невеличкий шляховий покажчик. З голови Енн і волосинка не впала, а Джекові розтрощило скроню.

Тоді ми вже були такі далекі з Джеком, що мені й не шкрябнуло тієї скорботної миті: спокійно дрімав перед телевізором. Ось так воно…

— Ти почуваєшся у чомусь винним?

— Винним не винним, а ніби затаврованим. Таке враження, що кожен знає: я полінувався й пальцем ворухнути, аби врятувати свого товариша.

— Нічого не вдієш — катастрофа, сліпий випадок…

— Раніше я відчув би її заздалегідь і зумів би відмовити Джека від поїздки.

— Облиш. Це тільки твої припущення. Істини ніхто не знає.

— Я ж кажу — міг… Коли б не Енн… Це вона порушила нашу злагоду. В мене не стало брата, я ніби втратив частку самого себе.

— Послухай, — по паузі мовив Гаррі, — не побивайся так. Хоча згоден: в оцій твоїй вигадці щось таки є. Мабуть, усі люди на землі пов’язані однією пуповиною, тільки що не відають про це. Ви з Джеком знали… Отже, чим більше ми бажатимемо одне одному добра, тим легше усім нам житиметься на світі. Наша любов і прихильність зігріватимуть серця, на планеті пануватиме злагода, і ми самі матимемо стократ помножені плоди своєї доброти.

— Гадаєш, десь у Новій Зеландії або Маньчжурії живуть мої близнюки, так само пов’язані зі мною невидимою пуповиною, як і я з Джеком?

— Можливо. Тільки не кожен про це здогадується. І щоб не завдати шкоди своєму незнайомому близнюкові, а отже, й собі, треба любити всіх людей.

Бар давно збезлюднів. Літній чоловік у потертій уніформі перекидав стільці догори ніжками і вмощував їх сидіннями на столах. Час покидати цей затишний куточок, з якого разом із людьми вивітрювались тепло й гостинність. Коли друзі виходили, чоловік в уніформі стомлено усміхнувся й побажав їм доброї ночі.

Уже на вулиці Роберт і Гаррі викурили ще по сигареті. Роберт помітив, що йому на серці полегшало — може, від сповіді перед давнім товаришем, а може, й від інших, на перший погляд, незначних чинників, які впливали на нього здалеку й непомітно, як і отой незнайомий літній добродій в уніформі зі своєю стомленою усмішкою.

СВЯЩЕННА В1ДЕОХРОНІКА[8]

Оповідання

Спочатку його помітили безсонні маяки — очі та вуха Великого Помічника. Потім побачили люди.

Неосяжно величезний світлоліт, старовинний корабель-місто, вкритий опіками й виразками, мовчазно йшов з великого космосу. Одіссей і його супутники, які зістарилися в плаванні, не квапились вітати любу Ітаку, Чи, може, тіла їхні давно зотліли? Тільки робот-дозорець, згідно з давно забутим статутом, щохвилини повідомляв курс і просив дороги. Неначе тривав іще чао ретельно обрахованих траєкторій і чаклували на Землі віртуози-диспетчери, прокладаючи “коридори” для підлітаючих.

Якщо космонавти вціліли, вони, мабуть, були вражені, дивлячись, як пурхають довкруж розхитаного бурями корабля оксамитово-червоні метелики, без видимих зусиль розмальовуючи черінь вигадливим візерунком, У свою чергу пілоти катерів Рятувальної Служби довго не могли сприйняти старезний корабель як одне ціле. Обгоріла тарілка відбивача була завбільшки з добрячий океанський острів; од вершини відбивача в усі боки — павутина труб, тросів, галерей. А на найдовших “нитках” — кулі та циліндри, віддалені на сотні верст від реактора…

Великому Помічникові — світовій кібернетичній машині, яка зберігає в пам’яті навіть те, що люди воліли б забути, була, певна річ, відома й ця наївно-велична будівля, і її гордовите ім’я, і час запуску.

Сміливці, які полишили Землю тоді, коли міжзоряні мандрівки тільки-но починалися, були приречені на лиху долю. Безумовно, їхні кораблі досягали близькосвітлових швидкостей, час на борту сповільнювався; при найбільших швидкостях світлольотчики “старіли” в тисячі разів повільніше, ніж люди на Землі. Одначе громіздкі двигуни забезпечували таке мізерне прискорення, що іноді на розгін витрачалися десятки років. З’їдалася різниця між корабельним і земним часом. На батьківщину поверталися старезні діди чи навіть їхні нащадки, які народилися під час польоту.

Тепер, коли пошарпаний велетень раптом виринув з безодні, цікаві навперебій випитували в Помічника подробиці мандрівки.

Виявляється, світлоліт вирушив колись до Жовтої зірки того ж типу й віку, що й Сонце. Маршрут був вельми довгий. Держави, об’єднавши зусилля для будівництва гіганта, йшли на ризик. Екіпаж склали з навчених за спеціальною програмою дев’яти-десятирічних дітей. Незважаючи на всі Ейнштейнові чудеса з часом, повернутись вони мали вісімдесятирічними. До речі, цієї радісної події чекали давним-давно. Корабель запізнювався на ціле сторіччя…

Так, Великий Помічник, що сяяв ночами на зеленому небі наче бліда овальна туманність, пам’ятав усе, що будь-коли траплялось із землянами. Мабуть, тому ні горе, ні подвиг, ні свято не могли порушити його зоряного спокою. Зате люди зустрічали корабель збуджено й насторожено.

Земляни нової епохи, здатні сприймати будь-яке енергетичне поле, в тому числі й “ореол життя”, здаля відчували, що екіпаж на місці, тому й хвилювалися: чому не відповідає радіостанція світлольота? Невже всі хворі, поранені… чи, може, поринули в летаргічний сон?

І тільки пілоти-рятувальники, які кружляли безпосередньо над житловими корпусами, вже добре знали, чому боїться викликати Землю командир — опасистий червонолиций старий з кучерявою бородою, який самотньо сидів у своїй розкішній каюті.

Пілоти, найнатренованіші люди на Землі, які легко читали чужі думки й почуття, бачили крізь панцир хвилювання патріарха. Відчували, як дедалі дужче стискає повнокровну командирську шию безглузда чорна краватка — атрибут парадної форми. Знали, навіщо під рукою в старого лежить антикварна річ — пістолет, який стріляє кулями, і чому глибоко під кабінетною підлогою, в морозильній камері, перебувають два трупи в запаяних контейнерах.

Пілоти щиро співчували старому й намагалися крізь міцну переділку заспокоїти його. Однак величезний екіпаж вони заспокоїти не могли. Навіть діти принишкли по каютах, пригнічені загальною тривогою. Дорослі ж марнували час у безплідних суперечках: що все ж таки робити? Як почати сповідь? Чи прийме Земля бунтівників, які зірвали найграндіознішу експедицію людства?

Віра підхопилася й сіла в ліжку, наче її штрикнули в спину. Халіб давно звик до її раптових поривів і тому лиш терпляче всміхнувся у темряві й долонею накрив гарячу, вузьку руку дружини. Розбудила? Не велика біда.

Душа Вірина поки що загадка для Халіба. Вдень дружина може побачити щось у своїх безконечних фільмах, чи почути якесь слово, чи прочитати рядок у книжці — й затаїти враження. Серед ночі, в ліжку, починається відверта розмова, чи то по-дитячому серйозна, чи то осяяна найвищою мудрістю. Говорять про кохання, обов’язок, страждання, про смерть і вічність, про добро й зло і знову про кохання…

— Халібе, — шепоче вона, ввібравши голову в плечі й охоплюючи їх тендітними руками. Погляд її прикутий до недоступної для чоловіка мертвої точки в темряві. — Не чіпай мене, будь ласка. Взагалі більше не чіпай. Я не хочу дитини.

Він готовий до всього, але це — приголомшлива новина. Рештки сну покидають Халіба. Хвиля жаху накочується на нього. Віра збожеволіла! Як би вчинив на його місці дорослий, досвідчений Батько? Спробував би переконати чи спеціальним кодом непомітно викликав би роботів-санітарів?

• Предыдущая
• 23/49
• Следующая