Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 49

• Предыдущая
• 49/64
• Следующая

Мені раптом спало на думку показати листа завідуючій відділенням і з нею про все відверто поговорити. Адже для нас з Петром диспансер з його тяжкохворими був просто необхідністю.

Проте завідуюча, як виявилося, вчилася на курсах підвищення кваліфікації.

— Зайдіть наступного понеділка, — сказала щербата медсестра. — До речі, не забудьте привітати її з днем народження.

Я повернувся додому. В поштовій скриньці на меде чекав лист від сестри Галини. Вона писала, що посадила грядку, огірки вже зійшли, що череди ще не пасуть, бо цієї весни багато всякої кусючої мошви, від якої дуріють корови, що Надійку невістка обіцяє привезти на початку липня, а коли збираюся приїхати до неї я?

Відповідь я написав того ж дня, розповів про свою хворобу, про те, як тамував приступи болю згадками про рідне село, про забави з маленькою Надійкою. Потім я повідомив, що, можливо, приїду в гості не сам, а з Петром і Свєшниковим, почистимо криницю і перекриємо сарай.

Водночас я ретельно обдумав свою майбутню зустріч із завідуючою відділенням. Будь-що я мав переконати її в необхідності широкого експерименту в диспансері, застосування методу Ікс. Я зайшов у комісійний магазин і купив дерев’яну в’єтнамську шкатулку, на кришці якої під чорним лаком коливалися тонкі водорослі й плавали чотири золоті рибки з пишним оперенням. Прямо тобі півпі, а не рибки! Шкатулка мала зіграти основну роль у розмові із завідуючою.

Ледь дочекавшись понеділка, я з незвичною тривогою на душі постукав у кабінет завідуючої відділенням. А вій виявився геть заставлений вазами й вазочками з пишними букетами бузку, тюльпанів і півоній. Завідуюча зустріла мене якось насторожено, паче вона наперед знала усе, що я їй скажу. Привітавши завідуючу з “днем народження”, я простяг їй шкатулку, котра за мить мала спалахнути й зробити нас спільниками.

Я не чекав, що завідуюча блискавично схопить мене за руку й крижаний холод зсудомить моє тіло. Виходить, що й на таких винятково обдарованих саперів, як я, завжди існує нерозгадана міна…

Кімнату враз осяяла голуба блискавка, і я, наче прорвавши різноколірну паперову шпалеру, на якій була зображена завідуюча відділенням онкологічного диспансеру, ні з того ні з сього опинився на березі Псла. Білів, пісок, низько над водою зависли сині бабки, а здалеку, з-під лісу, линув зозулин голос. Більше ні душі…

Я швидко роздягся, повільно забрів у воду й поплив за течією мимо зелених берегів. Плив, огортаючи собою слизькі дерева на дні, викорчувані минулою повінню, плинув, горнучи поперед себе дрібний пісок, торкаючи пругких риб та іншу водяну живність, ворушачи осокою, лепехою, лататтям, тихо піднімаючись у чисте голубе пебо й пливучи там легкою хмаринкою. Чому це я раніше не здогадувався, що можна отак, наче дрібок солі в воді, блаженно розчинитися в часі й просторі?..

По телефону разів три різними голосами запитували чи, бува, не заходив у диспансер Петренко Іван Пилипович, виписаний звідти місяць тому, і завідуюча відділенням з жартівливим відтінком у голосі відповідала, що й сама б не проти його побачити.

Потім про Петренка Івана Пилиповича вже ніхто ніколи не запитував.

А завідуюча відділенням якось намірилася було викинути шкатулку із золотими рибками під чорним лаком, та передумала. І шкатулка так і лишилася на її робочому столі. В ній зручно зберігати скріпки, чинки, гумка й інші канцелярські дрібнички.

Ну от, півшляху, вважай, позаду. І нічого страшного не сталося. А галасу було! А застережень! “Гори не люблять жартів! У гори не можна ходити одному! У гори не можна ходити без спорядження!” І те не можна, і це не можна. Сміх, та й годі. Звичайно, якщо йдеться про штурм Евересту, тоді ясно. Але прогулянка в ласкаві, обжиті

Кавказькі гори!..

— Ти не знаєш гір, не розумієш гір, взагалі нічого не розумієш! — це Сурен, начальник місцевого рятувального загону і мій приятель.

Вродливе Суренове обличчя червоніє, вуса піднялися сторчма, перед моїм лицем мелькають руки. Який темперамент, і як бездарно витрачається! Загалом-то він чудовий хлопець і дуже мені подобається. Я йому, здається, теж. Ото тільки ця набридлива “гірська” тема…

— Чому такий дурень? (Запитання, як ви розумієте, риторичне.) Чому не слухаєш розумних людей? Такий самовпевнений? Такий сильний? Власов, так? Жаботинський?

Імена цих видатних атлетів колись сколихнули щиру Суренову душу й лишилися для нього вищим втіленням могутності назавше.

— Та годі тобі з твоїми горами! А як тут люди жили тисячу чи десять тисяч років тому? Твої предки? Теж по горах з інструктором ходили?

— Мої предки — не ти! Мої предки були розумні люди! Добре, що сьогодні вранці його не було. Я б, звичайно, все одно пішов, але так спокійніше.

Наша біостанція розташована на березі моря, і вся наша робота зв’язана з морем. Моя, зокрема, із спокійним морем. А зараз воно розійшлося, як стверджують синоптики, щонайменше на тиждень. Чому б не прогулятися за цей час до найближчого центру цивілізації, нехай навіть через гори, які “не люблять жартів”? І вранці я рушив у дорогу. Кілометрів через десять довелося звернути на вузьку, круту стежину. Вона мала вивести мене на трасу, а там уже близенько, й під’їхати можна, якщо пощастить.

Моря вже не видно, його заступили скелі, а сама дорога в’юнилася то ліворуч, то праворуч, а то й геть ніби назад. Я твердо знав одну з найголовніших гірських заповідей: той, хто пройшов тут раніше, був не дурніший за тебе. Не шукай нових шляхів, іди собі скромно по дорозі й не мудруй. Все правильно. Загалом. А в даному, конкретному випадку? Не можна ж бути догматиком. Куди, приміром, веде оця ось ущелина? Якщо піти по ній, можна добряче скоротити шлях. Спробую.

Я продирався крізь густі, колючі чагарі, перелазив через великі брили каміння з гострими краями. Почало сутеніти. Що робити? Вертатись важко й далеко, а вперед — куди там вперед? Скелі зсунулися зовсім близько, а ущелину перекрила здоровенна брила. Наче хтось навмисне її тут поклав, та ще й підтесав.

Тим часом зовсім сутеніло. На небі загорілися перші зірки. І в їх тьмяному, непевному світлі щось блиснуло.

Кільце. Велике, товсте залізне кільце, наглухо вбите в скелю. На ньому не було жодної плямки іржі. Трохи пройшовши вздовж кам’яної стіни, я побачив друге кільце, таке самісіньке, як і перше. Скільки ж їх тут? Знайшов четверо. На ледь похилому майданчику два внизу і два вгорі. Якщо між ними покласти людину, то до нижніх можна прикувати ноги, до верхніх — розпростерті руки. Правда, навіть враховуючи довжину, можливих ланцюгів, людина має бути, м’яко кажучи, не зовсім звичайного зросту. Метрів чотири? Не менше! Бунтівливий і добрий тптан Прометей, бунтівливий і злий герой Амірані?.. Хто з них? Ет, казочки… А може, все це було насправді? І саме тут, на цьому місці? Не серед неприступних скель і диких ущелин, а тут, близько від дороги, від людей? Хоча не так уже й близько. Та все одно, тисячі людей, проходячи по дорозі, бачили цю розколину. Ну й що? Ніхто й гадки не мав, щоб звернути сюди. А я пішов навпростець, пішов і… зробив відкриття… Спокійно, хлопче, не сміши людей, відкриття так не робиться.

Різко похолодало, легенький, приємний вітерець змінився різким, пронизливим, з неба посипалося щось схоже на снігову крупу. Звідки? Осінь, звісно, раптова зміна погоди, але все-таки… Хукаю в змерзлі руки. Так, гори не люблять жартів, і жартунів, видно, теж… Вночі звідси не вибратись. Доведеться заночувати.

Просунувши ліву руку в кільце, я лягаю, намагаючись уявити себе титаном… Скуті одним ланцюгом… Кільце — надійна страховка, кращої годі й придумати, та й не так страшно. Колюча снігова крупа змінилася м’яким, пухнастим і зовсім не холодним снігом, вітер почав стихати. Напевне, титан провів отут не одну ніч. А їв він що? Хтось же його годував? Думки стають лінивими, течуть повільно, ніби мед з перевернутого дзбанка… Приємно випростати ноги. Навалюється сон, чорний, волохатий…

• Предыдущая
• 49/64
• Следующая