Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 35

• Предыдущая
• 35/64
• Следующая

— Жирні. Пусти мене… Якщо людство не матиме іншого виходу, воно змушене буде переродитися. Тільки війна, тільки невблаганно палюче майбутнє, що вже тихо дихає тобі, вам у лице, поставить усе на свої місця, тільки воно покаже, хто з живих істот справді вартий безсмертя, а хто, поборсавшись у болоті власної пихи чи гордості — називай це як хочеш — взагалі перестане існувати. Тільки війна оголює справжні взаємини, прикриті досі масками лицемірства, або, хай буде по-твоєму, виховай ності. А виховані тобі подобаються, признайся! Ти б хотіла, щоб твоїм вічним співбесідником був майор Стариков, я знаю!

— Мерзота! — шпурнула його на стіл.

Він упав на спину. Довго намагався перекинутись на ноги, важко й повільно перебирав ними в повітрі — видно, тарганяча спритність давалася Юркові нелегко.

— Ніно!

Міцно стуливши губи, стежила за його незграбними діями. На якусь мить це викликало в неї посмішку.

— Ніно, мені боляче! Я вмираю, людино!

Аж підхопилася від несподіванки. Підсунула йому ріжок журналу, що лежав на столику. Він зачепився за папір і став на ноги.

— Отже, вияснили нарешті — я людина, а ти — тарган. Він не озвався.

— Ти чуєш?

Знову мовчанка, і вона відчула, як нова хвиля мотороші ослаблює тіло.

— Я так більше не можу. Я віднесу тебе у ванну, і там мовчи собі, — взула кімнатні капці, обережно взяла його двома пальцями й подалася до ванної. Там поклала його біля тазика з рибою. Він майже не рухався.

— Прощавай, таргане.

І вже коли ступила до дверей, почула його тихе:

— Зачекай.

Ніна озирнулася, але він більше не промовив жодного слова. Що ж… Щільно зачинила за собою двері.

Звичайно, вона й раніше вгадувала в ньому дрібну комашку, але не хотіла над цим замислюватись. Жила надією, що все минеться, а воно обернулося фатально… Завтра прийдуть до них у гості Сюгаї. Що вона їм скаже?

Перевернула подушку на другий бік, вимкнула світло, лягла горілиць і довго дивилася перед себе в нерозступну пітьму, аж допоки за вікном не засіріло. Світанок…

Неподалік на військовому аеродромі завищав, набираючи швидкість, літак. Потім зголосився другий… третій… четвертий… Несамовитий гуркіт таранив будинок, розривав на шматки її тіло. Від жаху Ніна вп’ялася в подушку руками. Беззахисна й самотня, відчайдушно намагалася задушити в собі раптове бажання змаліти до розмірів невеличкої, непомітної комашки.

До лабораторії я прийшов десь о сьомій вечора — за моїми розрахунками, найзручніший момент. Розподільна дошка не знеструмдена, значить, Барчевський ще працює. Я так і думав. Вовтузиться в кутку зі своїм новим макетом. Почувши, що грюкнули двері, підвів голову, побачив мене й, здається, зрадів.

— А, Олександр Перескоков власною персоною? Нью Ромео! Чого ж ти повернувся? Не прийшла красуня? — Ігор знову схилився над столом. — Ну й плюнь, не журися. Всі Джульєтти нині гнітюче однакові…

— Чому ж однакові? — намагаючись підтримати його балачку. Дивно, звідки він дізнався про мов сьогоднішнє побачення. Невже позавчора я був такий збуджений, що все йому розповів. Ми з ним не такі вже й друзі. У нього в лабораторії взагалі нема друзів…

— Тому що система цінностей у них усіх будується на одній і тій же основі: вигідно вийти заміж. Завваж, не з любові, не те щоб добре або, як колись казали, вдало. Все це химери середини століття. Зараз критерій один — вигода.

Ігор зрозумів моє “чому ж” як запитання. Здається, розмова затягнеться надовго. Я присів на благенький стілець з протертим до дірок сідалом, прихилився задля певності до письмового столу.

— А як бути з коханням?

Ігор кинув викрутку, перевірив тривкість кріплення щойно встановленої панелі з набором тумблерів і двома світлодіодними матрицями.

— Саме це вони тепер і називають коханням. Вигідно, отже, є кохання, невигідно — зненавидять і прокленуть. Тобі якраз друге й загрожує. Давно кажу: досить розпорошуватися, віршики для стіннівки базграти. Ночами на зорі вилуплюватися. Це — типовий шлях невдахи. Таких сучасні дівчата не люблять. Твоя красуня дуже швидко… Чи вже зрозуміла — чого ж бо не прийшла? — Він на мить звів на мене ясні насмішкуваті очі, однак зразу ж знову схилився над установкою. — Працюй краще над дисертацією, займайся наукою. Ось вона, будь певен, не зрадить… Її можуть хіба що вкрасти!

— Дисертацію чи науку?

В очах Ігоря шугнула голубим така злоба, що стало незрозуміло, навіщо він вмикає паяльник: таким поглядом, якщо трішечки зосередитися, можна запросто розплавити припай. Мою репліку Барчевський пропустив повз вуха.

— Рознюхає яка-небудь покидь, що в тебе народилася гарненька ідея, діждеться, поки вона підросте й набуде привабливих форм — та й викраде! Але нехай, нехай тільки спробує опублікувати! Я йому покажу, де козам роги правлять! — Він вхопив паяльника й почав люто розпаювати на колодці різнокольорові дроти.

— Кому покажеш, де оте… правлять?

— Шефові, кому ж іще? Він думає, якщо трохи допоміг мені організувати дисертацію, то я тепер до кінця життя буду його в співавтори брати! Розбігся з низького старту! Тиждень тому запитує, чим я останній місяць займався й для чого скапарив нову установку. — Ігор ляснув долонею ло масивному інтерференційному столі, на якому були змонтовані гелієво-неоновий лазер і любительський телескоп “Алькор”.

Крім того, на стільниці була встановлена лабораторна вагівниця та ще цілий ряд приладів найрізноманітнішого призначення. На панелі збоку був закріплений старий вольтметр із розбитим склом, декілька тумблерів і потенціометрів. Внизу чорніла на піддоні чимала батарея автомобільних акумуляторів. Увінчував установку легкий алюмінієвий каркас, що підтримував цупкі світлонепроникні штори.

— І що ж ти йому відповів?

— Як що? Для продовження робіт над волокнистооптичним гіроскопом! Вія: “А телескоп?” Я йому: “Замість автоколіматора!” Він: “А механічний гіроскоп?” Я: “Як реперний!” Далі у нього не стачило нахабства розпитувати, зажадав лише показати йому схему макета й познайомити з програмою подальших робіт. Ну, думаю, гаразд, я тобі таке покажу, тиждень мізкуватимеш — нічого не втямиш. А позавчора кинувся шукати — рукопис статті пропав. Ах ти ж, думаю, сволото, пронюхав, що я, так би мовити, стою на порозі відкриття. Та що там відкриття, тут нобелівкою пахне! Не йметься? Та я теоретично довів, що пересування в часі можливі!

— Якщо не помиляюся, ще жодному фантастові Нобелівська премія не присуджувалася.

— Фантастові?! А якщо я сам-експериментальне підтвердження?

— Тоді твоє місце в клініці Стравинського.

— Якого ще Стравинського? — Ігор підняв паяльник вістрям уверх і глянув на мене підозріле. — Це що, для ненормальних? Виходить, не віриш! А начальник повірив. Бачиш, навіть статтю поцупив.

— Чому ти так вирішив? Мабуть, сам кудись запроторив.

— Ніяких сумнівів. Ховав я її, справді, подалі, окрім сейфа ніде не залишав. Але у нього, виявляється, в дублікати всіх ключів.

— Це ще нічого не доводить.

— Он як? А його майже власноручне зізнання — доводить?

— Він що, дав письмові показання?

— З мене цілком достатньо й усних.

— Тоді не називай їх “власноручними”. І як же він пояснює свій… дивний вчинок?

— Дивний?! Підлий, ти хотів сказати. Підлий! Звичайно, в тому, що викрав рукопис, шеф не зізнався. Хоча, як вияснилося, прекрасно знає його зміст. Ні, ти ніколи не здогадаєшся, яку.і теорію він підвів під свою практику. — Ігор знову нахилився над панеллю. — Я боявся посилати статтю без експериментального підтвердження результатів, не хотів ризикувати репутацією вченого, попереду ще все життя — а він сприйняв це як рядову наукову роботу. Навряд чи він розібрався в математиці, але висновки зрозумів правильно. І навіть спробував, опираючись на них, виправдати своє злодійство! Ні, ти уявити собі не можеш, що він придумав, — бурмотів Ігор.

— Чому не можу? Ідея пересування в часі стільки мусировалася фантастикою… Він, мабуть, сказав, що машина часу суперечить принципові причинності, а відтак неможлива. І що тобі треба зайнятися темою — звіт на носі, — а не витрачати час на дурниці.

• Предыдущая
• 35/64
• Следующая