Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 33

• Предыдущая
• 33/64
• Следующая

Я зиркнув на люстру й несподівано для самого себе пирсиув.

— Так ти ще й смієшся… — скрушно промовив вахруст. — А втім, цього й спід було сподіватися. Тоді перейдемо до головного.

Зненацька набубнявівши, він гукнув:

— Кларо, рибонько, ти на кухні?

— Еге, Джозефе, чого тобі? — відповів мелодійний голосок.

— Люб’язно прошу, постав на вогонь каструлю.

— Яку? — поцікавився голосок.

Вахруст окинув мене оком.

— Найбільшу! — Й додав ввічливо: — Ви вже вибачте нас, але вахрустів сьогодні готувати не будемо. ІІриготуємо вас. За рецептом!

Він жбурнув мені книгу й гарикнув:

— Вибирай!

— Але ж послухайте, — почав я страдницьки, — чому ви не хочете зрозуміти, що це все — прикра помилка. Я й гадки не мав, що то за книга. До того ж мені справді її подарували. Та й взагалі, канібалізм — це дикунство!

— Годі базікати, — грізно перебив вахруст. — Я читав довідник з вашої історії.

— Так то ж було багато тисяч років тому! Повірте ж, люди відтоді дуже змінилися…

— Цікаво, в який бік? — і далі обурювався вахруст. — Це вже — не вперше! Позавчора один з ваших носився з такою ж от книженцією. Ще й підсміювався. Неймовірно! Потім він також присягався, що це — помилка. Отож я й вирішив перевірити й бачу, що не помилився!

Вахруст збуджено закружляв по кімнаті, потім несподівано всівся на люстру и зажурився.

— Яка підступність… Я живу вже не одну сотню літ, але щоб таке… І все одно я не вірю жодному твоєму слову. Кажи правду: навіщо оця мерзенна книжка?

— Не знаю! — палко вимовив я. — Послухайте, адже ми обидва пілоти й маємо вірити один одному на слово. Присягаюся — це непорозуміння. У нас, на Землі, дійсно, є кальмари. Вони схожі на вас, тільки маленькі, рожевенькі, з кінцівочками, смачненькі…

Отут я й збагнув, що бовкнув найбільшу в своєму житті дурницю.

— От-от! Тут ти й попався, голубе! — зловісно процідив вахруст. — Нещасні кальмари… Тепер я зрозумів: ти вирішив, що вахруст — це просто великий кальмар?! Ні! Вахруст — це вахруст! І не про лса ковбаса, в цьому ти зараз переконаєшся!

— Джозефе, у нас гості? — долинуло з кухні.

— Так, одна людина… Вода ще не закипіла?

— Ще ні. Розваж гостя чим-небудь, — промовляв лагідний голосок. — До речі, я вчора була в книгарні Ешема. Мені там подарували якусь книжку. Казали, що про людей. Дай йому, нехай гляне. Вона на поличці.

Я виркнув на поличку. Товста книга в гарній обгортці в барвистою стрічечкою видалася мені дуже знайомою…

Я поглянув на вахруста. Він очманіло глипнув на мене, й, присягаюся, цієї хвилини нас обох осяйнула одна й та ж сама думка…

За мить обгортку було зірвано й господар вп’явся очима в синю обкладинку.

— Кларо, де ти взяла ОЦЕ?!

— Я ж тобі казала: у Ешема. Це — дарунок мені як їхньому постійному клієнтові.

Вахруст од хвилювання зірвався з місця й закружляв по кімнаті, вигукуючи:

— Яка ганьба! Який сором!

Я полегшено випростався на білосніжній підлозі-стелі й подумав собі, що зараз вітерець від вахрустових крил саме до речі.

— Ну, то як? — весело сказав я. — Вода, певна річ, закипіла? Може, допомогти вам знайти підходящого рецепта? До речі: скільки їх там? Триста двадцять п’ять?

— Двісті п’ятнадцять…

— Сегрегація! Зверніть увагу, що вас ставлять вище від нас.

— Киньте знущатися, — буркнув вахруст. Він упав у свій фотель на стелі й понуро додав: — Може, це хтось кепкує з нас? До речі, бажаєте кави?

І, не чекаючи на відповідь, гукнув:

— Кларо, зроби нам каву!

— Годі вам виправдовуватись, — я недбало махнув рукою. — Я вже про все й забув.

— Однак навіщо, навіщо ці кляті подаруночки?!

З кухні полинули пахощі кави.

— Хтось хоче нас посварити, — зміркував я вголос.

— Навіщо?

— Ще не знаю.

— Дурниці! Наші планети дружать тисячу років… Це наївно.

— Але ж ви клюнули? І сокирою вимахували, й довідник переглядали…

— Ну от, а казали, що забули, — образився вахруст. — Тепер довіку згадуватимете…

— Більш не буду! До речі, хто такий Марк Ешем?

— Ні, ні! — він похитав головою. — Це пристойна старовинна книгарня. Я й уявити не можу, як до них потрапило ОЦЕ.

Я взяв книжку й заходився розглядати:

— А що таке “Галактік індастріт”?

— Гендлярі! Колишні хазяї планети. — Вахруст насупився. — Коли їх нарешті скинули, всі з полегшенням зітхнули… А що таке?

— Дивіться, — я показав йому книгу.

На останній сторінці дрібним шрифтом значилося: “Із серії кулінарних видань “Галактік індастріт”.

— Неймовірно… Виходить, такий мотлох вони видають цілими серіями?!. — Вахруст од хвилювання зпурхнув. — Що ж його робити?!

Я підвівся, розминаючи коліна. Вахруст знову опустився на люстру. Вона на жердині мелодійно дзеленькнула.

— Не хвилюйтеся, — сказав я. — Люди й вахрусти завжди були добрими друзями. То невже якась книжка ладна посварити їх?

— Не дамо! — грізно вигукнув вахруст. — Але з чого починати?

— З продавця.

Він здивовано зиркнув на мене.

— З продавця, — рішуче кивнув я головою. — 3 того самого, що так полюбляє робити отакі презенти.

Кімната здригнулася від реготу:

— Геніально! — ревів вахруст. — У нас є окріп на плиті й дві кулінарні книжки! Він сам обере для себе рецепт. Тим паче що я ще не снідав сьогодні.

— Ви що, насправді його… Їстимете? — жахнувся я.

— З’їв би залюбки, — зітхнув вахруст, — однак, на жаль, ми їмо лише шпінат…

Ми вийшли до передпокою.

— Куди ж ви хлопці? Я вже несу каву! — долинуло з кухні.

— На прогулянку! — крикнув вахруст і, підморгнувши мені, весело додав: — Кларо, рибонько, каструлю з вогню не знімай!

Авторизований переклад з російської.

Сон ще не виповз повністю із свідомості, і все-таки Ніна була вже по цей бік реальності, у непросторій кімнаті, наповненій заиареним чорним повітрям. Давно не прокидалася серед ночі, звикла в ці години міцно снати.

Ще не збляк до кінця відразливий сон — у ньому вона йшла густозарослим, кострубатим од вітру полем. Раптом помітила під ногами чорне, якесь коротке гадюччя, а сама ж боса! І вже вона не має вільного місця, де ступити, щоб не зачепити отієї бридоти. Захотіла повернути, проте відразу згадала, що не може, — за спиною палала червона, болюче-багряна квітка — із тих, що з’їдають живих істот.

Від її яскравості засльозилися очі. Вона знала, що квітка пожирає тільки комах і дітей, але, може, це неправда, може, квітка й дорослих їсть охоче? Пелюстки потягнулися до неї, та Ніна своєчасно збагнула, що це їй тільки сниться, а уві сні можна літати. Для цього досить перекинутися на спину й не напружувати тіло. Відразу так і вчинила — солодко-тривожна млость тихо здавила серце і… примусила прокинутись.

Лежала так невідь скільки секунд чи хвилин, не розплющуючи очі, намагаючись заснути знову, відчути ще раз радість польоту, щоб дух забило… Чому ж вона все-таки прокинулась? Адже жоден різкий звук, жоден доторк не потривожив спокою. Ї раптом зрозуміла чому — поряд не чути звичного тихого сопіння Юри. Простягнула руку, щоб покласти її на груди чоловіка, проте рука, не відчувши звичної живої опори, опустилася на подушку.

— Юрку, — покликала неголосно й спокійно.

Пройшла хвилина, та Юрко не відповідав. А глибокого дихання його таки не чути — значить, не снить.

— Юрку, мені наснилася квітка папороті — дуже страшна… Юрку?

Може, вийшов був непомітно з кімнати? Коли повернеться, вона попросить принести холодного чаю, бо в роті зовсім пересохло. Тільки тепер помітила, що ковдра майже сповзла з неї, скрадливі пальці нічного холоду притулилися до плечей. Минуло хвилин п’ять. Тиша дзвеніла у вухах, мов безперервний телефонний гудок. Зіщулилась під ковдрою, намагаючись повернути тепло. Минуло ще кілька хвилин, а Юрка не було. Увімкнувши нічничок, підвелася в ліжку. Спортивний костюм, якого він скинув перед сном, лежав на кріслі. У ньому Юра ходив сьогодні рибалити. На столі у вазі — польові квіти, знову принесені їй майором Стариковим. Червоний польовий мак у букеті виглядає зовсім чорним у сутінках млявого нічникового світла.

• Предыдущая
• 33/64
• Следующая