Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 30
- Предыдущая
- 30/64
- Следующая
— Та головне, — провадив далі дід, — одноокий, коли ми з Петром добряче підпоїли його, розповів, що серед бранок запримітив одну дуже славну молодицю. Та так, чортяка, описав її з виду, що мій Петро признав свою Марію…
— Отамане, — якось глухо й важко видихнув Петро, — нащо маємо гаяти час на пусті балачки… Вони там — це ясно як день божий… Краще поміркуймо, як будемо брати фелюгу, коли маємо гнилий каюк та рибальський байдак?
— Ех, якби нам зо п’ять чайок з фальконетами, — зітхнув хтось у темряві.
— Ти б, хлопче, іще галер венеціанських забажав, — криво усміхнувся дід. — А чого ж — га-а-рні судна. Не один рік на них спину гнув…
— А може, — не вгавав той самий голос, — Коли добре споночіє, підпливемо непомітно…
— Дурне кажеш, — перебив його дід. — Азапи, турецькі солдати, вночі, мов ті сичі — все бачать, все чують. А коли розвидніє, вони можуть трохи й подрімати. То я собі таке надумав: ми з Петром, не криючись, начеб рибалки— хочемо продати нічний улов, подамося до фелюги з цього боку. А ти, отамане, сідай з хлопцями в байдак, і, поки ніч, веслуйте ген за оту скелю. Та глядіть же, тільки-но ми почнемо наближатися до фелюги, мчіть їй навперейми. Не дай боже випустити їх в море… Ну, отамане, чи так маємо діяти? Чого мовчиш?
Навіть у згуслих сутінках Петро побачив на посіченому рубцями обличчі отамана ясний усміх.
— Хіба маю що казати на таку ловку затію. Здається мені, хлопці, не того ви за отамана обрали.
Поруч стиха засміялись.
— Чого зуби вищиряєте, — ображено буркнув дід. — Давайте ліпшу думку, коли здатні!..
— Та добре надумав, старий, їй-бо, добре, — примирливо здійняв руки отаман. — Тільки от, гадаю, Петра не варто завчасу показувати бусурманам, а то одним своїм виглядом так їх настрахає — ніякою галерою тоді не наздоженемо…
Непомітно промайнула ніч. Світало. Туман осяявся золотаво-червоним полиском. Перший промінь пробився крізь хмари й ліг багряною смугою на морську гладінь, офарбивши борт фелюги.
Полонянок у тісній комірчині під трапом розбудив скрпп дверей. На порозі уродився товстий низенький турок з в’язкою ключів.
— Ходімо! — брутально шарпнув Марію за руку. — До паші ходімо! Лагідною будеш, покірною будеш — намисто подарує, ласощами пригощатиме…
Прочинивши низькі дубові двері до кормової каюти, він уштовхнув туди Марію. Прямо перед собою дівчина побачила широке низьке ложе й столик, на якому скраєчку, начеб хтось недбало кинув, кілька разків коралів, а посеред, на широкому тарелі, вивищувалася чимала гірка всіляких плодів.
Марія згадала, що вже давно й ріски в роті не мала. Аж у грудях щось здавило, перед очима попливли зеленаві кола. Рука мимоволі потяглася до тих яств, та враз і відсахнулася наче від вогню. “Господи! Що ж це я! — обпекла думка. — Ще хтось помітить”.
— Пригощайся, красуне, не соромся.
Мало не скрикнула від несподіванки, рвучко обернулася. Прямо перед нею, обіпершись плечем об одвірок, схрестивши руки на грудях, стояв, білозубо щирячись, молодий турчин. Вродливе, облямоване чорною борідкою лице. Ставний. Зодягнутий у тюрбан з барвистого шовку. Тонкий стан обперізував пояс, що скріплювався довгим і гострим, немов кинджал, аграфом — застібкою, оздобленою коштовним камінням.
— Ну, то чого ж ти стоїш?
— П-пане… б-благаю, зжальтесь… відпустіть… — ледве вимовила Марія.
— Я не розумію твоїх слів, красуне, але відчуваю у них страх. Не бійся, зі мною тобі буде добре. Запевняю, ти не пошкодуєш.
Турок голосно зареготав.
— Благаю… від…
— Годі! — Сміх урвався. В очах спалахнула хижа іскра. — Я не звик, коли жінка в присутності мужчини забагато розмовляє. Волію радше чути під собою її напівпритомний жагливий лемент.
Хижий вищир змінився на хтивий. Широко розпростерши руки, турчин ступив крок до Марії. Дівчина подалася назад, та наштовхнулася на перегородку. А він, нахабно посміхаючись, підступав усе ближче…
Марія випросталася, гордо закинула голову й, дивлячись незмигно в чорні холодні очиці, просичала:
— Не підходь… Не підходь, нехристе бусурманський… Зупинився турчин. Ледь тріпнулися від подиву брови.
— Овва! Та ти, я бачу, не хочеш бути покірною. — Знову спалахнув хижий полиск. — Гаразд, — турок ураз збайдужів. — Почуваюся втомленим — сеї ночі клопітні було чимало, хочу перепочити, тому відпускаю. Але спершу рабиня мусить перевдягти свого пана… Ну ж бо!..
Дід щосили налягав на весла. Його босі ноги так упиралися в гниле дно каюка, що здавалося, от-от продавлять його. Старий спиною відчував, як на фелюзі довговусий вартовий, перегнувшись через край борту, мало не випаде — так пильно стежить за ним. Мабуть, бісова душа, сушить собі голову: чого той рибалка так квапиться? Чому його каюк так нівроку занурився у воду? Невже у ньому стільки риби?
Біля ніг старого, під благенькою мачулою, скоцюрбившись у три погибелі, лежав Петро. Крізь дірку в рядні він бачив, як вартовий раптом кудись зник. Наступної миті через борт перевисали вже кілька турчинів. Довговусий щось кричав, раз по раз тицяв рукою у їхній бік.
— Ет с-суче с-стерво! — вилаявся дід. — Таки добачив, щоб тобі повилазило, чортяко довговусий!
А тим часом на фелюзі в миг ока підняли якір і розпустили вітрила.
— Пора! — Старий рвонув мачулу. — Давай, сину, покажи бісовим дітям, як козаки вміють поціляти.
Петро підхопився на ноги й, майже не цілячись, стрельнув з короткого мушкетона.
На фелюзі зчинився ґвалт. Не випускаючи румпеля, повільно сповз на палубу стерновий.
Під голосне лопотіння вітрил, судно різко розвернулося, потягнувши за собою каюк, що встиг наблизитись майже впритул. Глухо бухикнув фальконет, викидаючи густі клуби чорного диму.
— Лізь! Душу твою богородиця! — гримів дід.
Захопивши багром край гарматного порту, він уперся головою в борт, стримуючи каюк що було сили.
Відчайдушний крик долинув з бака. Це наспів отаман з хлопцями. Кинуті дужими руками, міцно вп’ялись у палубу фелюги якорі-кішки. З гучним тріском, завалилася на фелюгу щогла байдака. По ній, по канатах якорів, по снастях дерлися, не звертаючи уваги на постріли, козаки. З прокльонами й божбою їм назустріч кинулись азапи й матроси.
Петро тим часом виліз дідові на плечі, підтягнувся й перевалився через борт прямо під дуло фальконета, що тільки-но відкотився назад. Ледь черконувши по плечі, просвистів ятаган. Звірячим відчуттям Петро впіймав порух супротивника й, викинувши вперед ногу, наче у хвацькому гопакові, збив його. Через мить Петро вже стояв напоготові. Відсахнувшись назад, він уник удару шаблі, зате сам не схибив. Булькаючи перетятим горлом, турок звалився догори черевом.
Бачачи, що така справа, інший турок, товстий і низенький, відкинувши ятагана, впав навколішки й, простягуючи низку важких ключів, завищав:
— Золото бери, зброю бери! Сам відчиню!
— Де дівчата? Де киз? — навис над ним Петро.
— Тут, тут!.. — товстун спритно майнув до корми. — Тут, тут!.. — белькотів він, безуспішно намагаючись попасти ключем у залікову шпарину.
— Геть! Я сам! — не втерпів Петро.
З темної комірчини, голосячи, кинулись обіймати свого рятівника полонянки.
— Мерщій, сестриці, там на вас байдак чекає. А Марійка, Марія де?! — озирався на всі боки Петро.
— Ой лишенько! Та її ж отой товстий до їхнього паші поволік, з годину тому, — скрикнула котрась.
Пополотнів Петро. Страшним став, мов той демон. Мало не одним стрибком доскочив до дверей капітанської каюти. Рвонув їх, що мав сили — раз… вдруге… втрете… Дарма — замкнуті зсередини.
— Маріє!!! — закричав моторошним криком.
І впав навколішки перед дверима. І гірко й невтішно, як мала дитина, заридав примовляючи:
— Марійко, Марієчко, Марійко…
…Двері каюти повільно й безшумно розчинилися. Петро побачив її, бліду як смерть, простоволосу, в закривавленій сорочці.
— Що з тобою! — кинувся до дружини.
Марія вся тремтіла, наче її пропасниця била. Пошерхлі вуста щось безгучно шепотіли, а розширені зіниці хлюпали невимовним жахом.
- Предыдущая
- 30/64
- Следующая
