Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 11

• Предыдущая
• 11/64
• Следующая

“Останки, мабуть, чи не найдавніших мешканців сучасного Перу знайдено в пустелі Куписник (департамент Ла-Лібертад). Фахівці оцінюють їхній вік приблизно у десять тисяч років. Один кістяк належав хлопчикові 10–11 років, другий — молодій жінці, очевидно, його матері,бо в анатомній будові обох багато схожого. Археологи відзначають, що видовжені форми голови цих мешканців узбережжя (згадаймо розповідь уру про себе) дуже відрізняються від тих, що характерні для представників відомих науці стародавніх індіанських культур Перу. Незвичним є також великий зріст цих людей: метр сорок у хлопця і метр сімдесят у жінки. Представники інкської і попередніх цивілізацій вирізнялися досить невеликим зростом”.

Отже, зріст чоловіків цієї невідомої раси мав сягати під два метри, якщо не більше, — то, може, це саме вони видавалися низькорослим індіанцям велетнями?

“Вічне місто” назвали Тіауанако його творці. Та ба, історія розпорядилася інакше: вже не одне століття Тіауанако — мертве місто.

Ряд археологічних досліджень засвідчили, що тут існувала не одна, а принаймні п’ять цивілізацій, тобто в історії Тіауанако було п’ять історичних епох. Отже, не одне, а кілька городищ неминуче нашаровувалися одне на одне, розквітали й згасали там, де зараз руїни.

Вважають, що виникнення міста можна приблизно датувати ІІІ ст. до н. е., найбільший його розквіт — IV–VII ст. н. е., а занепад — другою половиною XI ст. н. е. А втім, чимало дослідників висловлюють думку про те, що Тіауанако значно старіший.

Яку ж площу займало власне городище? Одна з легенд розповідає, що місто стояло на березі озера Тітікака — але ж нині руїни міста Тіауанако віддалені від озера на відстань близько двадцяти кілометрів! Щоб з’ясувати вірогідність легенди, в 1965 році почалися дослідження. Першу спробу зробив американський водолаз Вільям Мердофф. На жаль, він не спромігся зробити жодного знімку, але впевнено заявляв, що бачив під водою якісь загадкові й дивні нагромадження.

Наприкінці 1967 року за цю справу взявся Рамон Авельянеда, молодий аргентінський дипломат, який до того ж зажив слави хорошого фахівця з підводного рибальства. Успіх експедиції Авельянеди перевершив усі сподівання. На дні озера було знайдено викладену плитами алею довжиною кілька сотень метрів, що тягнулася паралельно берегам озера. Крім того, водолази наштовхнулися на стіни висотою у зріст людини. Розташовані вони були досить незвично — одна від одної віддалені приблизно на п’ять метрів. Таких стін тут було, за підрахунком Авельянеди, три десятки, і всіх їх з’єднував фундамент у вигляді півмісяця, складений з масивних блоків. Усе це утворювало на дні озера комплекс довжиною в один кілометр.

Жоден з археологів ще не натрапляв у Південній Америці на таку знахідку. Авельянеда зробив велику кількість знімків і познайомив з ними учених.

А 1968 року на береги озера прибув сам Жак їв Кусто з групою співробітників, до якої згодом приєдналося ще багато фахівців з інших країн. Кусто привіз два славнозвісних “кишенькових” підводних човни, кожен з них важив близько 30 тонн і мав розміри 3Х1,8 м, і безліч різної апаратури.

Що ж зібрався шукати Жак Ів Кусто? На це запитання він уникав давати відповідь. Тоді спритні репортери вигадали свою версію, згідно якої Кусто начебто мав намір перевірити ймовірність індіанської легенди про те, що два священні острови Сонця й Місяця з’єднані під водою важким золотим ланцюгом. Ланцюга Кусто, звичайно, не знайшов. Після спуску на глибину 230 м він сповістив, що “на висоті озера Тітікака тиск води значно менший, ніж на рівні моря” — і все! Зрозуміло, що таке “повідомлення” не могло не викликати подиву й розчарування. Тоді з’явилася друга версія. 21 листопада 1968 року газети Ліми помістили коротеньке повідомлення щодо експедиції Кусто: “Французька місія відправилась до Копекабана не лише для того, щоб на дні озера Тітікака знайти підтвердження деяким біологічним даним, а ще й для того, щоб шукати там інопланетні космічні кораблі…”

Насправді ж Кусто хотів докладніше вивчити споруди, знайдені Авельянедою. Французький археолог Фредерік Дюма, який був у складі експедиції Кусто, згодом розповідав, що бачив споруди на власні очі. “Ці камені, — заявив він, — з’єднано так щільно, що й зараз між ними неможливо просунути навіть лезо бритви”.

А в листопаді 1980 року відомий болівійський знавець доколумоових культур Хуго Боеро Рохо сповістив, що знайшов стародавні руїни на дні озера Тітікака на глибині 15–20 м неподалік болівійського порту Пуерто: Акоста в північно-східній частині озера.

На прес-конференції Рохо заявив: “Тепер ми можемо стверджувати, що існування доколумбових споруд на дні озера Тітікака не припущення, не наукова фантастика, а доведений факт. Наші знахідки свідчать, що задовго до іспанських колонізаторів тут існувала стародавня цивілізація. Ми знайшли храми, побудовані з величезних блоків, і кам’яні дороги, які ведуть невідомо куди, і оплетені водоростями, сходи, які ховаються в глибині озера”.

Хоча рівень Тітікаки нестабільний, та геологи підрахували, що він постійно зменшується. За рік на 2 міліметри. При таких темпах Тіауанако мусили б будувати на самому березі хіба що наприкінці палеогену, але ж людина з’явилася на Землі лише в антропогені. Хто ж тоді його збудував?

Все начебто вказує на те, що в околицях озера колись відбувся гігантський водний катаклізм. Важко сказати, що було його причиною, але немає сумнівів, що саме тоді приозерну (а може, морську?) частину міста поглинуло дно озера, і мусило це статися дуже давно.

Але повернімося до Тіауанако. Масивні кам’яні блоки (найбільші вагою у 131 тонну!), величні статуї (одні вважають, що це місцеві правителі, інші вбачають у скульптурах богів), знаменита Брама Сонця, Брама Місяця, підземні піраміди, напівзруйновані палаци — усе це, за висловом американського професора Олдона Мейсона, “останнє місце на нашій планеті, де на археологів чекає величезне поле діяльності”.

Тіауанако, точніше його рештки, складається з кількох головних об’єктів. Один з них, лід назвою Каласасайя, зараз значною мірою реконструйований. І знову загадка: Каласасайя це — палац, храм, громадська споруда? Та й чим, власне, був увесь Тіауанако? Адміністративно-релігійним центром чи просто великим містом?

Каласасайя являє собою споруду на прямокутній платформі розміром 128X118 м, обнесену стіною. Вхід веде крізь велику кам’яну браму монументальними сходами.

Один із перших хроністів Перу, іспанець Сьєза-де-Леон, розповідав, що на внутрішньому подвір’ї був критий зал з великими порталами та вікнами. Його стіни й стеля були суціль оббиті мідними й бронзовими пластинами. V

На схід від Каласасайї розміщена ще одна споруда, значно менша за розмірами, проте не менш загадкова — напівпідземний храм.

Його стіни й стіни Каласасайї викладені однаково. По всьому периметру через рівні інтервали поставлено величезні кам’яні стовпи, а проміжки між ними замуровані гладенько обтесаними плитами. Ця схожість свідчить, що обидві споруди зводилися майже одночасно.

Посередині храму колись височіли статуї божеств, але під час розкопок у 1932 році їх знайшли вже поваленими.

Одну із статуй археологи назвали “Бородатий ідол”, бо навколо її рота було щось схоже на бороду й вуса (згодом виявилося, що то зображення золотої маски).

На південь від Каласасайї височить тіауанакська терасоподібна піраміда Акапана. Вчені й досі не дійшли єдиної думки щодо її призначення. Одні вважають, що піраміду було збудовано ще до виникнення міста, інші — що то просто пагорб, якому надали терасоподібного вигляду, а на його вершині знаходився храм, треті відстоюють думку, що на Акапані спочатку була військова фортеця для захисту міста. На самій верхівці піраміди збереглася невеличка штучна водойма, це вже якоюсь мірою заперечує природне походження Акапани. З вершини піраміди можна побачити інші споруди Тіауанако.

• Предыдущая
• 11/64
• Следующая