Выбери любимый жанр

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 32


Изменить размер шрифта:

32

Пілот заперечливо похитав головою.

— Свідомість, трапляється, отримує несподівану команду. І помилок тут не буває.

— Надто категорично! — у тон йому сказав слідчий. — Ви отримали з підсвідомості сигнал про смертельну загрозу? Що ж його викликало?

— Тінь.

— Хочете мене переконати, що боронилися від власного відбитка?

— Не ставтеся так презирливо до тіні, — швидко заговорив Пілот, і вперше слідчий відчув у його голосі хвилювання. — Не можна нехтувати поняттями лише тому, що вони не привертають особливої уваги. Весь наш рід, у кожному коліні, повинен був пам’ятати, що тінь несе в собі загрозу. І коли я побачив у тунелі власну тінь… немов відчув смертельну небезпеку. І саме цієї хвилини з’явився той. Його посмішка… — він поглянув на іграшку театру тіней і замовк.

Спалахнув екран, вмонтований у стіл. Слідчий зиркнув на нього, і Пілот зауважив, як дивно змінився вираз його обличчя.

— Звідки ви? — спитав слідчий, не підводячи голову.

— З Землі, я вже казав.

— Уточніть.

— Північна Америка. Предки переїхали туди у двадцять першому столітті з Японії.

— З якого міста?

— Звідки мені знати?

— Поцікавтесь на дозвіллі. Останнє питання: ви працювали на станції зондів тому, що там три штучних сонця? І за технічними умовами не повинно бути тіні?

— Так, — вражено сказав Пілот.

— Ідіть.

— Зовсім?..

— Зовсім.

Пілот ошелешено подивився на слідчого. Хотів щось іще спитати. Та передумав. Чемно вклонився і з полегкістю вихопився за двері.

Слідчий переписав з екрана відповідь Землі на свій запит. Предки Циркача переселилися з Північної Америки до Японії. Предки Пілота виїхали до Америки з міста, де народився Циркач. Слідчий підкреслив його назву: Хіросіма.

Прізвище Циркача — Ізерлі. Як у командира того проклятого атомного бомбардувальника “Енола Гей”.[9]

Він підійшов до вікна, підняв жалюзі. У кабінет ринула злива світла. Він мимохіть одступив — і помітив раптом, як багато в кімнаті чітко окреслених глибоких тіней, їх відкидали стіл, крісло, фіранка вікна…

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - doc2fb_image_03000012.png

І він сам.

Циркач заклинав людей тінню, спокутуючи прадавній, не свій злочин!

Слідчий увімкнув мікрофон і попросив увійти потерпілого.

Віктор Савченко

ЗУСТРІЧ НА БЕРЕЗІ ЗАТОКИ

Оповідання

Минуло вже чимало днів відтоді, як “машина” Заміховського занесла кудись Славка з Марією, але почуття тривоги в Чумака не слабшало. Щоразу, коли він опинявся на порозі прохідної, йому ввижалося попереду не тісне інститутське подвір’я, а безконечний тунель, довжина якого вимірюється не кілометрами, а роками, і що з нього ось-ось вигулькне сіра металева буда…

Якось Чумак застав у дворі Пойду. Той походжав між аркою воріт і місцем, де раніше стояла лабораторія, видивлявся щось на бруці. Помітивши вченого, він чемно привітався і, наче й не було нічого, полишив подвір’я.

Після того випадку Чумак почав з’являтися в інституті за годину до початку роботи. Щоразу потерпав, натискаючи на холодну з ночі клямку… І сьогодні, кивнувши неуважно вахтерові, поспішав по лункому фойє, і йому здавалося, що він уже вкотре відміряє ту саму відстань до тунелю, який вів у безодню. Та раптом його наздогнав старечий голос:

— Мирославе Петровичу, заждіть-но!

Чумак зупинився, здивовано обернувшись до літнього чоловіка за вахтерським столом.

— Візьміть ось. Співробітник ваш велів передати, — вахтер простягнув Чумакові ключ.

Мирослав Петрович, немов загіпнотизований, дивився на маленький блискучий предмет. Нарешті, отямившись, запитав:

— Який співробітник?

— Вусатий, високий. Прізвища не назвав…

— Хто з ним ще був?

— Нікого.

— Коли це сталося?

— Та десь о третій ночі. Такого ще ніколи не траплялося. Засиджуються… Але до десятої, ну, до одинадцятої. А щоб так… З’явився, як мара. Я саме закуняв, коли чую…

— Він щось казав?

— Та нічого. Велів тільки передати ключ. Вам особисто, і нікому більше.

Учений, подякувавши, поспішив на подвір’я. Лабораторія стояла на тому ж місці, що й місяць тому, ніби нікуди й не зникала. Ключ м’яко ввійшов у замкову шпарину… Перше, що побачив Чумак, було лігвище з брудного спальника, набитого цупким листям. Від нього тхнуло терпким запахом, схожим на запах хвої. Кришку пульта було піднято, і поряд з клавішею “в дорогу” лежала інструкція до “машини” Заміховського. На лабораторному столі учений помітив загальний зошит у синій оправі, а на ньому коробочку з фотоплівкою. Він уважно оглянув кожен закуток, зазирнув у всі шухляди довгого стола, але нічого більше не виявив. Сховавши плівку до кишені і ставши в дверях, щоб було ближче до світла, розкрив зошита і побачив знайомий нерозбірливий почерк. Та, почавши читати, Чумак ураз забув і про гачкуватість літер, з яких так-сяк було збито слова, і про численні закреслення та виправлення.

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - doc2fb_image_03000013.png

“Мій мудрий учителю і надійний друже! Я знав, що невіра в існування хрономобіля не завадить Вам подати руку допомоги, тепло і міцний потиск якої я відчув аж тут — у далекому палеозої. Та насамперед — про Славка і Марію. Подорож їхня тривала недовго. Досить сказати, що за той час не встиг навіть вичахнути борщ, який прихопила з дому Марія. О! Благословенна страва! Я, котрий змушений був харчуватись то карбоновими грибами, то яйцями пермських рептилій, накинувся на нього, наче три дні не їв. Та що там три дні… Мільйони років! Далі пішли дрібніші втіхи: Марія постригла мені бороду, а потім перевдягнувся в свіжі сорочку й штани, що належали Маріїному батькові і були трохи закороткі. Всі ці вигоди я сприймав мов компенсацію за поневіряння і злигодні, зазнані в різних геологічних системах. А надто за дві минулі доби, коли поруч не було моєї лабораторії і я змушений був ховатися в домівці диметродонтів. Щоправда, вона зараз пошкоджена землетрусом, як зрештою і всі кам’яні “споруди” на межі пустелі і берега. Але тоді, коли я вирішив у ній переночувати, вона була ще годяща, і я, назносивши сухого листя від пальмоподібних рослин, розвів грандіозне багаття, аби викурити скорпіонів, павуків та ще всіляких комах, яких я досі не бачив у жодній системі. З такого ж листя вимостив собі високу постіль, на яку поклав спальник. Залишалося тільки завалити вхід брилою породи і можна вже було надолужувати сон недоспаних ночей. Та я чомусь не поспішав це зробити, хоч від виснаження у мене злипалися очі. А коли наважився, то несподівано почув гудіння, воно немовби перекочувалося і дедалі важчало. Здригалася земля, над головою заскреготали брили породи. Я кинувся до виходу, але мене швиргонуло на землю. Так повторювалося кілька разів, доки не зметикував, що на двох не встою, бо земля нагадувала пліт, який несло по гірській порожистій річці. І тоді я спробував тікати на чотирьох. Увесь схил кипів. Гуркіт стояв неймовірний. Здавалося, грає дивний оркестр, музичні інструменти якого можуть відтворювати лише тріск, гупання, вищання й брязкотіння. Та все це було пусте в порівнянні з тим, що почалося на схилі дня. Я стояв навпочіпки, перечікуючи, доки вгамується поверхня і я зможу вихопити з печери своє майно. Але двигтіння не припинялось… Мені згадалось, як трусило в Херсоні. Власне, справжній землетрус був у Румунії, а до нас дійшов тільки його відгомін. Цей спогад мелькнув у пам’яті і розтанув, а я знову відчув себе на велетенському решеті, яким трусили чиїсь могутні руки. У звичний уже гуркіт врізався новий звук: здавалося, хтось розпорює безконечно довгий шмат церати. Поверхня почала западатись. Я осів на пісок. А коли в гарячці знову став навпочіпки, то довкола вже була тиша, земля заспокоїлась. Одразу відчув полегкість у всьому тілі і звівся на рівні. “Замок драконів” був ушкоджений, однак отвір до печери все ж зберігся. Я поспішив усередину і з радістю побачив, що майно вціліло, хоч і було вкрите товстим шаром пилу. Печеру трохи завалило, але вона виявилася ще придатною для житла. Ця думка промайнула другим планом, першим пориванням було вихопити спальник, скафандр і хутчіш виместися з кам’яної пащі, поки вона не зімкнулася остаточно. Та опинившись за межами печери, я вражено вкляк — всього за кілька десятків кроків вигравали хвилі водойми. Не стало острівців — домівки “крокодилів-стрибунів”, “діжок” і “куль” із жмутками пальмоподібного листя, що росли в прибережжі, безслідно зникла більша частина лісу, який прихистив мене минулої ночі. За якусь мить я опинився в зовсім іншій місцевості. І тут мною увагу привернув рух біля води. Напружив зір… Раптом мене почало тіпати. На березі водойми ворушилися скорпіони, павуки, членистоногі, схожі на фаланг. Все оте кишло, що врятувалося від потопу, тепер чорно-жовтою мерехтливою смугою розливалося вбік кам’яної гряди. “Шукати порятунку в пустелі? — майнула думка. — Але ж ота хітинова армада саме туди й повзе”. Рішення прийшло несподівано. Я швидко пірнув у печеру, яка, зважаючи на загрозу навали членистоногих, здавалася ледь не безпечною, і оберемками почав виносити листя, що мало служити мені за постіль. Вимостив з нього півколо біля входу в печеру і, одягнувши скафандр та діставши запальничку, став чекати. Комахи наближались швидко. Найгрізнішими були скорпіони. Вони повзли із загнутими над головогруддями черевцями, на кінці яких похитувалися жала. Хітин головогрудей — місцями зелений, ніби вкритий патиною — було інкрустовано шістьма парами чорних очиць. Та й великі ж потвори — у чверть, а то й в третину метра завбільшки. Комах було так багато, що вони часом зчіплялися лапами, але сутичок не влаштовували. Поряд тікали скорпіони і їхній одвічний харч — павуки та фаланги. Хоч як свербіли п’яти, але я зусиллям волі припнув себе до п’ятачка між печерою і півколом викладеного листя. І як тільки передові загони членистоногого рою наблизились до печери на відстань кількох кроків, я підніс запальничку до листя. Воно займалося погано, тож я гарячково почав на нього дмухати й вимахувати шоломом. Нарешті, коли комахи були вже за два-три кроки, пробився кволий язичок полум’я і водночас поповз дим. Вервечка комах на моїй ділянці спинилася. Уже крізь скло шолома, що оберігав мене від їдучого диму, я бачив, як хвиля комах оминула мій заслін і виплеснулась на кам’янистий схил. А далі, розбившись на безліч ручаїв, вона подалася вгору, обтікаючи бескеття. Підсушене листя спалахнуло, і мені довелося ховатися в печеру, де було вже повно диму. Коли ж перегодя я вибрався назовні, то побачив, що від комашиної навали залишився тільки перетолочений пісок та ще мій власний страх. Я скинув шолом і з насолодою ковтнув свіжого повітря. Мені раптом захотілося підійти до водойми і змити з себе не тільки бруд, а й страх. Я переступив кільце попелу і подався до берега. І тут уперше подивився в той бік, де ще вчора стояла лабораторія. Сумно, сумно мені стало. Хоча характером я й відлюдько і самотність мене ніколи не гнітила, та цього разу я вперше відчув себе самотнім. А причиною того стану були не так мої поневіряння, — зараз я в цьому можу звіритись Вам, дорогий учителю, — як сумнів, щодо повернення лабораторії. За час роботи в інституті я встиг переконатися, що чимало науковців — люди меркантильні, на науку дивляться як на спосіб, в який можна здобути життєві вигоди малими зусиллями. Я не хотів псувати Вам настрою і тому не казав, що мене намагалися переманити у відділ Мурченка. Обіцяли більшу платню та ще якісь переваги. Ангажував мене отой з чорними вусиками, що весь час руки потирає. Прізвище його, здається, Пойда. Він запевняв, що я зможу принести більшу користь там, де вирішуються проблеми сьогодення. Попервах йому навіть пощастило посіяти в мені сумнів. Та, по-перше, мені не сподобалося, як він роздивлявся мою лабораторію, та й мене теж: в його погляді було щось власницьке, утилітарне. По-друге — тон, яким він зі мною розмовляв: він говорив голосом доброзичливого корифея, який поблажливо звертається на “ти”. А я терпіти не можу поблажливого тону, а надто коли на мене “тикають”. Не від надмірної самоповаги. Просто я ненавиджу в людях тваринну рису підминати під себе іншу особистість, хай навіть та риса проявляється в панібратському “тиканні”. Ото ж я побоювався, щоб той “дипломат” не нашкодив нам в очах інститутського начальства і нас не позбавили лабораторії.

вернуться

9

Клод Роберт Ізерліпілот, який провів над Хіросімою останню повітряну рекогносцировку і скомандував літаку, що ніс атомну бомбу, вихід на ціль. Згодом докори совісті призвели його до божевілля.

32
Перейти на страницу:
Мир литературы