Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій - Страница 5

• Предыдущая
• 5/45
• Следующая

Чорніє путівець після недавнього дощу під похмурим небом, одноманітно порипує віз. Возій мляво вимахує батогом, підганяючи коня. Пасажирка, дівчина років двадцяти, одвела погляд від листа, якого тримала в руці, й ніби вслухалась у знайомі їй слова й голос:

“Люба моя Стефо… нарешті я знайшов тебе… Чотири роки тому, у вісімнадцятому, ти поїхала, не попрощавшись зі мною… І моя провина є в тому, що ти блукаєш по чужих світах, ятриш своє серце мріями, які колись ми вважали недосяжними. Я не міг у той час розповісти про все, не наважувався твій пекучий біль посилити своїм болем…”

Дорога пролягала через невисокі пагорби. Возій зліз на ходу з воза і не випускаючи віжки пішов поряд з конем. Стефа поправила на плечах білу хустку, ковзнула очима по листу, сумно всміхнулась.

“Я шукав тебе навіть коли скреготав зубами від тяжких ран під Перекопом, — звучав у вухах голос юнака, — шукав, бо дуже, дуже люблю тебе, Стефо, і вірю, що моя сповідь, моє кохання допоможуть тобі знайти шлях на батьківщину…”

Дівчина невидючим поглядом дивилась на сірі, неначе вкриті попелом кущі, які тяглися ген за сірий обрій.

“Пам’ятаєш, Стефо, вересневі дні чотирнадцятого року? Ми, перша сотня так званих українських січових стрільців, вишикувались на майдані собору святого Юра у Львові. Світова війна вже шматувала географічні атласи на штабні карти…”

…На соборному майдані — галас і веремія: селяни з тайстрами і плетеними кошиками оточили нерівний стрій новобранців; австрійський капрал, лаючись, бив по ногах новобранців, які ламали шеренгу, гидливо смикав їх за витерті, брудні кептарі; монастирські служки, здіймаючи рукави сутан, очищали парадні сходи від простолюду. Відособленим гуртом стояли імениті гості — чиновники, купці, міські власті…

Гучно вдарили дзвони, і земний гомін потонув у оглушливому передзвоні. Парадні сходи заполонила блискотлива позолота вбрання митрополита і членів капітулу. Поруч з владикою йшов австрійський полковник.

Істеричним фальцетом вигукнув команду капрал. Січові стрільці невлад грюкнули прикладами гвинтівок об бруківку й застиглими олов’яними поглядами втупилися в процесію. Хорунжі Роман і Орест виструнчились біля прапора.

“Поруч зі мною стояв Орест. Дивлячись на схвильоване обличчя твого брата, я гостріше відчував своє хвилювання…”

Майорів на вітрі шовк хоругов; паперові стрічки й живі квіти обрамляли майдан величезним вінком. Молитовними піснями й низькими поклонами зустріли владику та його почет парафіяни. Глибоко зітхнувши, перехрестився Дмитро Горук; злякано озираючись, раз у раз кланялась його дочка Ксеня. Витонченим рухом піднявши край вуалі, Стефа із захватом дивилась на Романа й Ореста, потім перевела погляд на пишну процесію, яка наближалась до шеренг січових стрільців.

Олекса похапцем накидав у блокноті портрети новобранців, селян, жебраків… Похмуро спостерігаючи торжество, біля художника стояв Іван Варгун. Під колонами, оповитими паперовими гірляндами, переможно щирили зуби бойовики Беркута.

Бамкання дзвонів і спів зненацька затихли. Юрба завмерла. Над соборним майданом проникливо зазвучав сильний, глибокий голос митрополита Андрія:

— Дорогі мої! Звертаюсь я до вас у лиху годину… Безгучно схлипнув каліка, нестямно заголосила жінка. Владика здійнявши руки пастирським словом напучував січових стрільців:

— Благословляю вас, воїни, іменем бога і пастиря душ.

Митрополит урочисто освятив прапор січовиків. На дзвіницях знову вдарили в дзвони. Новобранці тицялися губами в полотнище, хрестилися. Роман раптом ступив уперед, голосно вигукнув:

— Присягаю на вірність до крові!

І тут-таки слідом за Романом ступив крок його друг Орест:

— Присягаю на вірність!

Юрба вибухнула радісними криками, гримнув австрійський духовий оркестр. Дами посилали новобранцям цілунки й кидали квіти. Роман і Орест, помітивши на собі захоплений Стефин погляд, відповіли гордовитими усмішками. Голосом, що переривався від збудження, Роман сказав:

— Оресте, я ніколи не забуду цей день. А якщо забуду, вбий мене!

— Віднині й довіку, Романе, наше життя належить народові!

Гучно падають грудки землі, засипаючи чиюсь голову, обхоплену руками. Поряд здійнявся стовп грязюки, ще один… З тріском спалахнуло сухе дерево, яскраво виділяючись на тлі чорного диму.

Потім настала тиша. Людина обережно струсила з каски землю, підвела голову. Це Роман. Зігнувшись, юнак зробив коротку перебіжку і провалився в траншею.

Оглушені вибухами, стрільці насилу приходили до тями. Вони мовчки викручували мокрі поли шинелей, витирали на обличчі липку грязюку, якою була залита вся траншея.

Важко переводячи подих, Роман покосився на найближчого січовика.

— Живий, Степане?

— Га? — Сильно горблячись, солдат повернувся до хорунжого.

— Живий, кажу?

— Та господь милував. А от хлопці… хлопців половина полягло.

Стиснувши голову, Степан похитнувся, ніби під ним іще гойдалась від вибухів земля. Десь неподалік дрібно застукотів кулемет і зразу ж густо заляскали гвинтівкові постріли…

Спираючись на приклад, з грязюки піднявся молодий стрілець, з ненавистю глипнув на Романа.

— Воюємо… а за кого воюємо? За австріяків? — Стрілець спересердя плюнув і знеможено прихилився до напівзгорілих дощок, які прикривали мокрі стіни з клейкої глини. — Хіба ми для них люди? Лайно!.. А як до атаки — ми перші! Що ж це таке, пане офіцер? На забій нас, як бидло?

Роман гнівно випростався. Та цієї миті один із солдатів дико загорлав: “Лягай!” і впав лицем у рідку грязюку.

Виття снаряда перекрило всі звуки. Роман, тягнучи за собою розгубленого Степана, втиснувся в стіну траншеї. Над бруствером здійнявся чорний стовп землі. Хтось нестямно закричав. На людей посипалося каміння, обгорілі шматки колод і грудки глини.

Надривно стогнав поранений. Ошаліло водячи заліпленими грязюкою очима, стрільці, здавалось, виповзали із свіжих могил.

Степан обережно підвів голову, вдячно глянув на Романа.

— Пане хорунжий, ви завше до мене по-доброму. Постережіться, пане хорунжий. Чуєте?

Дим у траншеї повільно розсіювався. Насилу витягаючи ноги з в’язкої глини, наштовхуючись один на одного і голосно лаючись, січові стрільці розходилися по своїх місцях.

Долаючи заціпеніння, Роман напружено вслухався в квапливий шепіт солдата.

— Хлопці щось лихе задумали. Бігме постережіться.

Роман швидко йшов по зруйнованих окопах, низько пригинаючись під балками розбитих бліндажів і перебігаючи відкриті місця. Десь далеко не змовкала канонада, спалахувала шалена гвинтівкова стрілянина. Кілька сліпих куль свиснули над головою хорунжого.

Іван Варгун задумливо оглянув солдатів у брудних шинелях. Стрільці примостилися біля нього на виступах глибокої траншеї, або, вибравши сухішу місцинку, просто на ранцях і ящиках з-під патронів.

— От і виходить, панове стрільці, що нічого нам ділити з руським вояком. — Варгун перечекав шум вибуху, від якого задзвеніли консервні бляшанки на дротяному загородженні. — Бідняцьке горе у всіх однакове…

Приземкуватий солдат махнув рукою на перев’язі, скривився від болю, злісно буркнув:

— Ми люди підневільні. Тицьнули гвера, перехрестили…

і гайда!

— А не послухаєш, — підхопив літній стрілець, — поставлять перед командою — і нема хлопа.

— А на те, хлопці, є рада: повернути багнети проти тих, хто з нас шкуру лупить, — м’яко перебив Іван Варгун. — А не подужаємо самі — покличемо на допомогу руського брата!

Один із стрільців — молодесенький, майже хлопчик, у широкій, не по плечах шинелі, з сумнівом кивнув головою на звуки канонади. Ніби відповідаючи на його німе запитання, Іван сказав:

— Але для цього, стрільці, треба кінчати братовбивчу війну.

• Предыдущая
• 5/45
• Следующая