Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій - Страница 25

• Предыдущая
• 25/45
• Следующая

Коли винахід уже був утілений в дерево, залізо і бронзу, затим випробуваний сонячного полудня, ори-богині пір року — зачинили небесну браму. Осінь вторглась і в небесні володіння Зевса-Юпітера. Відтоді Геліос лише зрідка виїжджав на своїй вогняній колісниці. Ніби навмисне не хотів дати силу останньому витвору Архімеда. А вона таки й справді могла повернути перебіг подій на користь сіракузців. Архімедові пригадалося, як майстри, котрі слухняно виконували його вказівки й розпорядження, у великому страху попадали ниць, коли породжена їхніми руками химерна конструкція несподівано ожила. Загуркотіло, загуло, зарипіло — сонцесяйний Геліос незрозумілим чином змусив обертатися товстелезні вали-маховики, і… сталося диво: схожа на віз — тільки значно більша — сонячна колісниця рушила вперед. Все швидше й швидше котилася химера, якою кермував мудрий Архімед. Позаду нього система сферичних дзеркал збирала в один пучок сонячні промені, затим посилала всередину дерев’яного ящика, по обидві сторони якого виступали вали з насадженими на них колесами. Іржали коні, злякано сахаючись дивовижної споруди, яка стрімко мчала безлюдною вулицею…

А сьогодні він, Архімед, наказав знищити сонячну колісницю. Захисникам Сіракуз вона вже ні до чого. Натомість її могли захопити римляни. Зробити таку машину вони не зуміли б (секрет сплаву, з якого була виготовлена найважливіша деталь — колесо-ротор, — знав лише Архімед), однак завойовники могли використати сонячну колісницю в своїх походах. І саме тому вчений подарував колесо-ротор богові моря Посейдону.

Море… Непевна гадка ворухнулась у мозку Архімеда. Як він раніше не здогадався! Адже сонячну колісницю можна пристосувати і для корабля. Сонячний вітрильник, який легко долатиме морські простори. І не Еол — бог вітру— штовхатиме судно в чужедальні краї, а сонцесяйний Геліос вдихне у нього часточку свого життя. Окрилений новою ідеєю, вчений заспішив додому, щоб, не гаючи часу, зайнятися конкретними розрахунками.

При вході до будинку, де мешкав Архімед, як завжди, стояв на чатах його вірний слуга вільновідпущеник Неокдід. Коли вчений порівнявся з колишнім рабом, той стримано вклонився, вітаючи господаря.

Помітивши стурбований погляд слуги, Архімед запитав:

— Щось трапилося?

— Ти посилав Люція Антонія по маленьку сонячну колісницю?

Архімед здивовано похитав головою.

— Я так і думав, — похмуро кинув Неоклід. — Твій учень хотів був пошити мене в дурні. Коли ж зрозумів, що ошуканство не вдалося, почав пропонувати гроші. Це мене страшенно розлютило, і я добряче відлупцював вошивця. Та, на жаль, не зміг затримати. Він утік. Годилось би розшукати цього негідника й спитати, чого це йому заманулось заволодіти колісницею.

— Тільки не барися. Ти будеш мені потрібен.

…Ліворуч, при самісінькому вході в будинок, була викладена з великих кам’яних брил піч. У цій кімнаті Архімед працював, проводив свої досліди.

Сутінки вже міцно тримали в своїх обіймах місто. Відблиски вогню, що палав у печі, витанцьовували на стінах химерний танок. Лякливі тіні бентежно плигали по бронзових коробках для книг, шкіряних футлярах з папірусами і пергаментами. Столів було два. Один-менший, з нубійського мармуру, — стояв посеред кімнати. Поряд — два стільці без спинок. Під вікном уздовж стіни стояв другий стіл — масивний, грубо тесаний, зроблений з казімійського дуба. На ньому розмістився кубічної форми дерев’яний ящик.

Це була діюча модель сонячної колісниці, якою намагався заволодіти учень Архімеда Люцій Антоній. На зверненій до світлиці стороні, під горішнім ребром, тьмянів невеликий прямокутний отвір. З лівої грані виступала бронзова вісь із закріпленим точилом.

Узявши з полиці зроблений з червоної глини світильник, учений підійшов до печі. Запалив каганець, повернувся до столу. Підніс жовто-червоний вогник до отвору в ящику. І сталося диво — вал, а з ним точило чимраз швидше почали обертатися, сповнюючи кімнату розміреним гудінням.

Поставивши світильник назад на полицю, Архімед непорушно застиг над своїм витвором, вслухаючись, як поступово завмирає рух механізму. За якусь мить він уже розбирав дерев’яну обшивку, яку тут же пожбурив у вогонь печі. Вогонь пожадливо пожирав несподіваний почастунок.

На столі залишилася внутрішня конструкція колісниці — через отвір кам’яної опори проходив бронзовий вал, на який було насаджено колесо-ротор з чотирма дерев’яними спицями. Нижня частина ротора була занурена в керамічну посудину з водою. Окрім цього, на опорі кріпився прямокутної форми “камінь Геркулеса”.

Необізнаному важко було повірити, що така система могла рухатися. Коли верхня частина ротора нагрівалась, \ а нижня охолоджувалася водою, колесо починало обертатися.

Не одразу Архімедові вдалося приборкати сонячні промені. Ще замолоду зацікавила його таємниця “каменя Геркулеса”. Але минуло багато років, перш ніж вдалося визначити вагу “каменя” і залізних кілець, щоб останні висіли в повітрі, утримуючись лише взаємним притяганням.

Гієрон, сіракузький цар, незадовго до своєї смерті побачивши винахід, наказав Архімедові сотворити нове диво-розмістити залізну статую Артеміди в повітрі перед входом до храму.

Довго не вдавалося розшукати підхожий “камінь Геркулеса”, здатний утримувати в повітрі чималу вагу. Архімед спробував виготовити потрібної сили “особливий камінь”, сплавляючи його різновиди на кшталт виготовлення кераміки.[1] Один із таких сплавів несподівано набув дивовижних властивостей: при нагріванні поводився як звичайне залізо, а при охолодженні притягував до себе залізні речі, як будь-який “камінь Геркулеса”.[2]

Як і тоді, коли Архімедові вдалося встановити, чи не підмішав золотар срібла в золоту корону царя Гієрона (купаючись у ванні, несподівано зрозумів, що занурене тіло витіснить стільки води, скільки має власного об’єму), він удруге вигукнув: “Еврика!”

Справді: чому не спробувати виготовити з дивовижного сплаву колесо, яке, нагріваючи і охолоджуючи, можна примусити рухатися…

— Люцій Антоній мов крізь землю провалився! — думки вченого перервав вигук Неокліда.

— Я так і думав, — спроквола мовив Архімед. Помовчавши, коротко кинув: — Колісницю треба знищити. Розбий її і вкинь у вогонь.

— Ти жартуєш, Архімеде! — сахнувся Неоклід.

— Ні. Люцій Антоній не випадково пішов на обман, щоб заволодіти моделлю.

Архімед уже не чув, як слуга тінню вислизнув з кімнати. Присівши навпочіпки, вчений малював крейдою на підлозі різного діаметру кола тільки йому зрозумілі конструкції — проекти майбутніх сонячних вітрильників…

Займався світанок. З моря повіяло холодом. Пронизливий вітер примушував легіонерів щільніше кутатись у короткі військові плащі. Вояки мерзлякувато тулилися один до одного біля багать. Кляті Сіракузи! Ну нічого, римляни ще покажуть їм свою силу. Військо з нетерпінням чекало наказу виступати.

Найзухваліший і найздібніший римський вояк Клавдій Марцелл також чекав. Чекав вивідувачів. Настав довгожданий день. Про нього колись писатимуть історики. Клавдій вийшов з намету, щоб відігнати сон. Цієї ночі поспати так і не пощастило. Нічого, він виспиться в Сіракузах. Сьогодні Вікторія на боці римських легіонів. Птахи віщують перемогу. Непокірне місто нарешті буде приборкане.

Встановити слабкі місця в обороні Сіракуз обложникам допоміг перебіжчик Люцій Антоній, який назвався учнем Архімеда. Від нього Марцелл дізнався чимало важливого. Зрадник розповів і про дивовижну сонячну колісницю геніального сіракузця. Принципу її роботи Люцій Антоній не знав. Архімед навіть своїм найближчим учням не відкрив секрет особливого сплаву — основу основ незвичайної конструкції. На думку Люція, та машина могла будь-кого зробити володарем світу.

• Предыдущая
• 25/45
• Следующая