Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій - Страница 23
- Предыдущая
- 23/45
- Следующая
— Товариші! — Краще було користуватися їхньою формою звертання. — Я потрапив до вас…
Галас, що налетів як вихор, заглушив мої слова. Наступної миті страхітливий удар буквально зніс легкий дах із комори і всередину згори вдерся скажений вітер від завислого над складом вертольоту. З трьох люків днища виметнулися трапи, по них спускались, ніби макаки, треновані здоровані у рябих куртках, з автоматами напоготові. Голос, посилений гучномовцем, проревів:
— Всім під стіну!
Той, що привів мене, сполотнів: я побачив, як ластовиння його стало темним на прозорій шкірі, мовби намальованим.
— Жаби! — шепнув він мені. — Все пропало, вони нас випередили!
— Мовчати! Не перемовлятися!
Я не бачив, хто це говорив. Ми всі стояли обличчям до цегляної стіни. “Треба було таки забратися звідси ще вранці”, — подумав я із запізнілим жалем. Не знати, як обернеться справа тепер. Судячи з усього, нальотчики порпались у шухлядах столу. Вони про щось перемовлялися півголосом, швидко й діловито. Кілька інших обшукували тих, хто стояв — я чув специфічне поплескування по тілу. Під протилежною стіною почувся глухий постріл і звук падіння. Потім — кілька різких ударів і крик:
— Недолюдки! Жаби! Всіх не візьмете! Ми вас, собаче поріддя…
Постріл. Я боявся ворухнутися. Про те, щоб дістати табло, годі й думати.
Табличку витягли спритні пальці, що обмацали мене за якісь частки секунди. Цієї миті я зовсім ошалів від люті й страху.
— Не руш! Це моя особиста річ!
Я замахнувся на солдата, той ударив мене прикладом по руках.
— Стояти! Повернися до стіни! Що це таке?
— Талісман! Поклади на місце, підлотнику!
— Ця людина тут випадково, — втрутився веснянкуватий, — він непричетний.
Намагався мене вигородити. Рятував “активіста”. Але зараз я однаково ненавидів і цих убивць-штурмовиків, і невдалих революціонерів, через яких я ускочив у таку халепу. Найрозумніше було мовчати: так чи так хунта має додержуватись якоїсь законності. Буде якесь розслідування, а там я постараюсь пошити їх у дурні. Пояснюючи будову таблички, ввімкну варіатор…
Мене й решту всіх загнали в переповнений ваговоз зі слідами коров’ячої шерсті на бортах — мабуть, раніше на ньому возили худобу. Веснянкуватий кудись щез, певне, його загнали в іншу машину. Від мокрої одежі здіймалася пара над щільно стиснутими тілами: понурих безмовних людей везли кудись крізь неспокійне місто. Постріли лунали то зовсім поряд, то вдалині; одного разу наш охоронець пустив з-під тенту довгу чергу кудись уздовж вулиці. Найгірше було мені, мене жахала порожнеча у правій кишені, я звик до своєї таблички, як до універсальної візи, як до особистого транспортного засобу зрештою, — і ось тепер вона у якогось невігласа-солдафона. Він може поламати, знищити її. Я ледве не завив з люті; кісточки пальців, що вчепилися в борт, побіліли. Раптом чиясь темна рука з-за моєї спини блискавично тицьнула мені в долоню туго скручений папірець. Я відрухово прикрив її другою рукою, мигцем прочитав кострубаті, бліді літери. Нас везуть до Калахи. Біля переїзду через залізничну колію машини зупиняться. План переїзду — кілька нерівних ліній.
Цього ще тільки бракувало! Непорозуміння тривало: я автоматично перетворився на командира. Ззаду легенько постукали по спині — квапили з розпорядженнями. Сто чортів, а може, це шанс?
Я мигцем озирнувся. Тільки сторонньому поглядові могло здатися, що це везуть на забій покірний, остаточно зломлений люд — злісна сила перебігала безгучно по напружених м’язах, меткі очі нишпорили кругом, глипали вгору, вниз, на темний мокрий брезент над головами, на охоронців у проймі заднього борту… Вони не пов’язали нас, були певні, що така тиснява тримає, як кайдани.
— За сигналом — ламаємо борти. Конвой беремо заложниками.
Я шепнув це на вухо сусідові й відразу відчув, що ця фраза поширилася довкола й миттю злютувала натовп у єдиний зливок. Звідки в мені раптом узялася авантюрницька струнка? Може, це тому, що мене зроду не позбавляли волі?
Нас тіпало від напруги. У проймі миготіли вже здоровенні безлисті дерева лісу, позначеного на плані, гілля їх раз по раз різко черкало по брезенту. І тут скрегіт гальм, одностайний натиск м’язів, тріск поламаних дощок… Тент, втративши опору, накрив ворушку масу людей. Черга, лемент… Я опинився на мокрій землі, у сльоті, на мене падали інші, величезний рубчастий протектор беззвучно (мабуть, оглушений водій попустив гальмо) котився на мене. Я підхопився. З лісової напівтемряви заскрекотів автомат — відстрілювалися вцілілі конвоїри.
Хлопці в зелених робах уже збивали замки з бортів переднього ваговоза (там боротьба ще тривала), коли автоматичний шлагбаум перед лінією зметнувся вгору, і дорога була вільна. Позаду, у далекій перспективі просіки, позначилися цятки джипів, що наближалися по шосе. Розгублені, щойно звільнені люди дивилися на мене, дехто вже подався до лісу…
— В машину! — це був скоріш істеричний зойк, ніж наказ. — У ту машину! — Я показав на передню. — Цю — на переїзд і запалити! Тим, хто не поміститься, пробиратися до міста.
Веснянкуватий — він знову був поруч — тицьнув мені в руку щось важке — пістолет. Я розпоряджався, репетував, надсаджуючи голос, жестикулював, ніби маріонетка. Дивна річ-усі мої накази миттю виконували. Джипи зупинилися не наближаючись: багаття з величезного ваговоза мало застрашливий вигляд. Хлопці з автоматами прикривали відступ — двоє на машині, двоє в лісі.
* * *
На третій день заколоту Дін викликав мене по портативній рації.
— Скільки вас?
— Двісті чотирнадцять… двісті дванадцять.
— Жаби?
— Тримають квартал вісім. За три кілометри від річки.
— Як ви?
— Забарикадувались з обох боків. У разі чого можемо відійти через річку. По зруйнованому мосту. Там ферми неглибоко під водою.
— Добре. Перекажи своїм — у нас поповнення, місто за нас. Комт з бригадою б’ється за телецентр. Фігнер усе ще на тому березі, але йому важче… Підтримаємо вас, тільки-но він більш-менш закріпиться. Поки що можемо забрати поранених. Катером з Річкової.
Я відчув утому в його голосі. Та й сам я був не кращий. Відтоді як ми з ним зустрілися після втечі, минула, здавалось, ціла епоха; весь цей час точилися безперервні вуличні бої. Хунта не змогла знищити революції одним ударом, але тільки тепер стало ясно, яка важка буде боротьба.
З-за водокачки вдарили ракети, й барикада задвигтіла. Я перекотився через бруствер із старих покришок і підповз до снайпера Вікоша. Він повернув до мене темне обличчя, ляснув пальцями — просив флягу з водою. У бінокль було видно, як вітраж скляної кав’ярні на перехресті раптом скособочився, впав, і за ним відкрилося сіре, кутасте тіло танка. Один, два..
… — Ласкаво просимо додому, мій дорогий підопічний!
Я нічого не розумів. Я ледь не розрядив автомат у цього бевзя, в Нестора, це він з усміхом простягував мені руку. А я? З перебинтованою вище ліктя рукою, в пошматованій брудній одежі, зі зброєю в руках, із самого пекла бою опинився тут, у тій самій кімнатці при залі суду зі шпилем, що яскрів у чіткому віконному отворі. Нестор не переставав реготати.
— Чудасія, та й годі! Видно, я виловив вас з Імперії саме вчасно, га? Либонь, не солодко там, набралися лиха? Але тепер усім вашим злигодням настав край.
Він узяв зі столу цупкий аркуш у райдужних розводах і зачитав урочисто:
— Анулюється давнішня судова постанова… хм, так… від такого-то… позивач така то, відповідач… усе це, зрештою, нема потреби повторювати, головне не це… Ага, ось: за клопотанням колишньої дружини відповідача Станки Гайдук, шлюб її з відповідачем, з вами тобто, може бути поновлений негайно, якщо на те буде воля відповідача.
Станка? Хто така? А-а, Станка…
Урядовець тим часом дивився на мене, як на іменинника.
— Жіноча примха в наших умовах може набувати катастрофічних масштабів. Вчора вона заявилася сюди зі своїм адвокатом вся в сльозах: ну, певна річ, їй ніхто не заперечував. Дух нашого закону — дама завжди має рацію!
- Предыдущая
- 23/45
- Следующая
