Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович - Страница 16
- Предыдущая
- 16/50
- Следующая
— Рада б.
Двигун всюдихода запрацював.
— Сідайте!
Всюдихід рушив. Клочков, сидячи на задньому сидінні, сичав і розтирав забите коліно. Він завжди чіплявся коліньми, коли сідав.
— Тобі на бурову?
— А куди ж іще! Складатимемо речі. — Клочков помовчав. — Піду! Досить. До патрулів піду чи до дослідників, там хоч знають, що роблять.
Віктор і Борис мовчали. Вони знали, що Клочков нікуди не піде, але говоритиме про це дуже довго. Засмучена Оля вела всюдихід дуже погано, машина стрибала й розгойдувалась. Клочков учепився за бильця сидіння, щоб не вдарити голову.
— До дідька авторитети! Тут газ за п’ять кілометрів, через півроку ми б уже на самопостачання перейшли б. Ну що може зашкодити нам тут освоїтися? Не розумію.
— Дивно ти міркуєш. А ми самі не могли комусь зашкодити?
— Кому? — Клочков спантеличено втупився у Віктора. — Я людина чемна, якщо я комусь заважаю, то кажу “вибачте”. Агов, тихше там!
Останні слова були звернені до Олі, яка кинула всюдихід по майже стрімкому схилу вниз. Двигун чмихнув, всюдихід сів на амортизатори, шарпнувся вгору і зупинився. Борис ударився лобом об бильце переднього сидіння. Оля вимкнула двигун.
— Технічна зупинка… — тихо мовив Віктор.
Довго сиділи мовчки. Борис тер лоба, а Віктор час од часу починав, страшенно фальшивлячи, насвистувати якийсь марш.
— Гарний же ми мали вигляд, коли Вельковський нам це казав, — мовила Оля, поклавши руки на кермо, а підборіддя на руки. — 3 нас можна було “Тайну вечерю” малювати.
— “Милування” з вас треба було малювати! Не могли спитати, що це за примхи, через які ми звідси тікаємо.
— Ми спитали, та Вельковський глянув на годинник. — “Я б залюбки все пояснив, але, на жаль, не маю часу. Повідомлю з борта корабля”. До речі, чуєте?
Над тундрою пролунав низький гул. Сліпучий малиновий язичок полум’я поповз угору, зникаючи в хмарах.
— Оце й усе!
— Але ж він повинен був якось мотивувати… — розгублено сказав Борис.
— Хіба ти не знаєш Вельковського? Він пояснить, але спочатку примусить тебе донесхочу помучитися.
Вони помовчали.
— Душно чогось, — завважила Оля. — Знаєте що, я вийду.
Вона відхилила пластиковий ліхтар і стрибнула вниз.
— Маску не забудь, обморозишся! — крикнув їй услід Віктор.
Вони перезирнулися з Борисом і теж стрибнули. За ними, невдоволено бурмочучи, поліз Клочков.
— Не полечу я звідси, — раптом спокійно сказав він, з видимим задоволенням розминаючи ноги і руки. — Не полечу, і край!
— Не будь дитиною.
— Нехай і вони не будуть дітьми. Я тут не для себе старався. Дивно! Іти — не йти, невже вам однаково? Ось тобі, наприклад.
— Мені? — здивувався Борис. — Ні, мені, звичайно, неоднаково. Просто нас ще на тому тижні обіцяли, перевести на Фаустину. Дивна планета, кажуть, там перші дослідники трохи не загинули. Галюцинація чи, щось схоже на це.
Клочков пирхнув і відвернувся. Вони втрьох поволі плентали слідом за Олею.
— Звичайно, так не можна, — наче виправдуючись, сказав Борис. — Це навіть якось несерйозно. Директор Інституту Позаземних культур, чудовий фахівець…
— А по-моєму, він має слушність, — голос Віктора звучав несподівано весело: — Бачили ми всі одне й те саме, проте зробив висновок він, а не ми. Він просто дає нам шанс помізкувати. Та ми повинні йому ще спасибі сказати!
— Спасибі! — сказав Клочков. — А що тепер?
— А тепер можна подумати. Є завдання, є сліди високорозвиненої цивілізації, яка зникла триста тисяч років тому; є дві станції невідомого походження — одна на планеті, друга в космосі, ще є “омолоджене” сонце.
— Лишається тільки почитати Конан Дойла і спробувати думати логічно.
— Що ж, спробуємо. Олю, Вельковський нічого більше не говорив?
— Здається, нічого… Так, сказав ще, що не для того вони тут прибирали, щоб ми поганили. Але гадаю, що це не стосується…
— Зрозуміло. Отже, він теж вважає, що вони спеціально замели сліди.
— Та це було зрозуміло й без нього, — нетерпляче мовив Клочков. — Якщо прийняти гіпотезу, що тут взагалі була якась цивілізація. Уявіть собі, що ми пішли з Землі Навіть через півмільйона років там знайшли б купу наших творінь. Не так як тут.
— Ви уявляєте, скільки це праці? — вперше Віктор бачив, що Борис не всміхається. — Все знищити. Це ж на сто років!
— Знайшли тему для розмови! — Було схоже, що Оля серйозно розсердилася. — Кинути Землю, замести сліди. Отже, і Парфенон замести, і Софійський собор? Так?
— Ну, Олю, це ж теоретична суперечка.
— Дурна теорія, — відрізала Оля.
— Ну гаразд, гаразд. Спробуймо з іншого боку, — Віктор зітхнув. — От, наприклад, сонце ЄС-22. Воно на мільярд років молодше системи, його оновили штучно. Ми поки що таке не робимо, хоча теорія про це є. Вони ж навіщось це зробили.
— Чим би дитина не тішилась, — пробубонів Клочков.
— Мені здається, Віктор має слушність, — сказав Борис. — Розум тим добрий, що він розумний. ЄС-22 зістарилося, почало згасати, і це, мабуть, їх не влаштовувало. Просто так нічого не робиться. Сонце мало комусь світити.
— Індрикодонтам, — усміхнувся Клочков. — Або сціллам. І станції теж заради них будували, щоб можна було милуватися, коли заманеться.
— Придумай щось краще.
— А по-моєму, правильно. — Оля нахилилася над яскраво-гарячою семикутною зіркою з бузковими прожилками і простягла до неї руку в рукавиці.
Сцілла занепокоєно відповзла, вона не. любила тепла.
— Подивіться, яка красуня!.Все життя б нею милувалася.
— Діждалися! — сумно промовив Клочков. Він не сприймав цю суперечку серйозно. — Змарнувати стільки сил, щоб сонце ще мільярд років могло світити оцим… Чудова теорія, тільки сенсу не дуже…
— Та ну тебе! — розсердилась Оля. — Раціоналіст… Замести сліди… От через мільйон років вона стане на свої щупальця і спитає тебе про сенс життя. Чи, може, ти теж заметеш за собою сліди?
— Друзі, у мене ідея, — сказав Віктор. Він щасливо всміхався, заплющивши очі. — Точніше, не в мене, а у Олі.
Троє обернулися до нього.
— А я й не помітила!
— На Валентині перший випадок телепатії, — констатував Клочков.
— До чого просто! — Віктор засміявся. — А що коли вони і справді будували станції заради цих самих сцілл! У нас з ними просто різні методи. — Віктор помовчав, розмірковуючи. — Ну, звичайно, різні! Мета у нас одна — контакт. Ми просто прагнемо космічного контакту. Для цього ми вже забрели хто знає куди у всесвіт, витрачаємо на це величезні кошти. А ще зовсім недавно ми не знали, чи є ще де-небудь життя, окрім Землі. Багато хто вважає, що життя, не кажучи вже про розум, — унікальна річ. То чи логічно рватися в космос, нехтуючи своєю “колискою”. Земля вже дала світові людей. А коли б ми дозволили еволюції йти далі, то чи не подарувала б вона нам наших братів по розуму? Мабуть, це логічніше, ніж шукати їх у космосі.
— Зажди, зажди, — розгубився Панченко. — Значить, ти вважаєш, що якби еволюція продовжувалася, вона привела б до виникнення нового виду розумних істот?
— А чому б і ні? Адже одного разу вже так було. Може, істинний сенс будь-якого життя і полягає в тому, щоб породжувати розум?
— Тобто, вони пішли звідси, щоб не заважати еволюції?
— Це тільки гіпотеза. Можете мені не вірити, але, мабуть, саме так було. Вони знищили все, що могло вплинути на природний процес, якщо взагалі було що знищувати, і пішли. При цьому вони не забули й про енергетичні ресурси. ЄС-22 зістарилося, вони його підновили, щоб якнайдовше вистачило. Ну, а станції зовсім не кинули. Певно, вони прилітають сюди раз на тисячу років — глянути на наслідки?
Борис пирхнув і похитав головою. Він уже хвилин п’ять пирхав і хитав головою.
— Все одно я не погодилася б кинути Землю, — сказала Оля. — Навіть якби напевне знала, що колись на ній з’являться розумні… собаки чи восьминоги, чи ще хтось… Невже не можна як-небудь жити всім разом?
— Річ навіть не в тому, щоб кинути Землю. — Борис нарешті вирішив щось сказати. — Уявлення про дім змінюється. Колись домом була печера, потім країна, потім уся Земля. Тепер навіть важко сказати, де наш дім. Мабуть, скрізь, де ми вже пройшли. Я думаю про інше. Не розумію я наших дорогих “братів”. Поки шляхом еволюції який-небудь вид стане розумним, мине добрих півтора мільйона років. За цей час їхня цивілізація досягне такого рівня, що навряд чи їх цікавитимуть “брати”, які тільки-но починають ходити. Адже відстань між ними весь час збільшуватиметься, не забувай про геометричну прогресію…
- Предыдущая
- 16/50
- Следующая
