Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 38

• Предыдущая
• 38/50
• Следующая

— Їсть траву.

— Як страшно.

— А потім вона збудує навколо себе кокон і в ньому перетвориться на метелика. Ти знаєш, які метелики.

— Знаю, вони красиві, різнокольорові, з великими крилами, їх випускає для прикрас Інканський комбінат біокібернетики.

— Але тут, на Землі, у метеликів перетворюються ось такі створіння. Цікаво? Без конвейєрних ліній, реторт і камер біосублімації.

— Це як у казці, — прошепотів Чебрик.

— Так. Мене це теж інколи дивує.

— Тебе дивує, Фоліано?

— Чому б і ні? — усміхнулася. — Вас, людей, дивує, а ми лиш поділяємо ваш подив.

Чебрик сидів у траві, заплющивши очі.

— В моїй голові ніби тече мільйон струмків. І водночас я ніби чую музику, скрипучу, але гарну.

— Це цвіркуни, Чебрику.

— Що?

— Цвіркуни. Трав’яні коники. Це вони сюрчать.

— А я подумав, що це в мене в голові, — розсміявся дзвінко. — А які вони?

— Ось такі, — Фоліана кумедно підібгала під себе ноги. — І зелені, як трава.

— Я хочу їх побачити.

— А ти сиди спокійно. Коник сам до тебе прийде.

Чебрик не знав, скільки часу минуло. Він завмер у траві. І коник справді з’явився. Він його впізнав — кумедного, довгоногого і з крилами, про які не говорила Фоліана. Подивився на хлопця величезними опуклими очима і сказав:

— Сю-ю-р-р-р-р-р, сю-ю-ю-ю-р-р-р…

Відштовхнувся довгими зеленими ногами і скочив високо. Чебрик не побачив, де він подівся.

— Він з крилами. Ти не казала.

— Я забула. Але ж ти впізнав?

— Впізнав.

— Ходімо до лісу.

І вони рушили далі. Трава була така висока, що Чебрик навіть не помітив, коли вони вийшли до першого дерева… На Інкані таких дерев він ніколи не бачив. Брунатні стовбури, а на верхівці — гілля без листя, але з зеленими голками, а під деревами також голки, зелені та жовті.

— Розпалимо вогнище?

— А можна?

Фоліана згребла на купу жовті голки і піднесла вогника з запальнички. Голки розгорілися. Чебрик дивився на вогонь, і він теж видавався йому живим.

— Не боляче їм?

— Цим жовтим голкам?

— Так. Адже вони живі?

— Вони вже сухі. Ти скоро вивчатимеш закони Вакса. Вогонь допомагає їм перейти в іншу форму, щоб колись стати деревом, чи землею, чи трав’яним коником.

— А вогонь живий?

— Вогонь об’єднує всесвіт, все живить і все пожирає, все виповнює і у все перетворюється. Закон всього сущого — вічний генезис. Всесвіт один для всіх, його ніхто не створював, ні люди, ні боги, він був і завжди буде — вічно існуюче полум’я. Так сказав три тисячоліття тому один землянин. Його звали Геракліт. І з того часу, як на мене, ніхто не сказав розумніше й простіше.

— Вогонь, — тихо сказав Чебрик, простягнувши до нього долоні.

Суха глиця потріскувала, часом сичала.

— Він щось говорить?

— Щось говорить, — повторила за ним Фоліана. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою

пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом.

Сиділи біля трепетних язичків вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені — кібер і маленька людина.

І раптом пішов дощ. Спершу вони почули, як залопотіло над їхніми головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали Фоліані на чоло, а Чебрику на носа. Зненацька, земля і небо немов луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм, — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування.

— Це грім, — сказала Фоліана.

— А що це — грім?

— Електричний розряд між землею і хмарою. Коли на Землі йде дощ, часто чути грім.

Краплі падали з неба прямовисно, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна, її довге оранжеве волосся прилипло до чола, по ньому стікали струмочки води. А вогонь не загасав, лише сичав голосніше.

І раптом Фоліана сказала:

— Пора.

Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно.

— Тобі було цікаво сьогодні?

— Фоліано, я ще не хочу повертатися.

— Тепер ти вже дещо знаєш про Землю?

— Це казкова планета. На ній все живе, і ця планета…

— Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана.

— Я так багато побачив сьогодні.

— Ти дуже мало бачив, Чебрику.

— Ну, що ти! Я бачив живу траву і живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім.

По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі.

Коли Фоліана з Чебриком повернулися на Інкану, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. Хлопчик довго роздивлявся подарунок, потім раптом спитав:

— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!

— Бачив, синку.

— На Землі?

— На Землі, синку, я там народився…

— В степу чи в лісі? Батько голосно сміявся.

— Давно хотів сам показати тобі Землю… і той будинок, в якому жили мої батьки… Але так багато справ.

— Ми з Чебриком скоро знову відвідаємо Землю, — сказала Фоліана. — Я обов’язково покажу містечко, де ви жили.

— Дякую, Фоліано.

Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило, чи просто поринув у спогади.

— Тату, про що ти думаєш? Ти думаєш про гусінь?

— Так, синку, — чомусь сумно посміхнувся. — І про гусінь теж.

Вогняний відчув, що чужа думка намагається проникнути в його центр. Вона могла бути від когось з ао чи навіть від самого Покровителя. Вогняний ввімкнув зовнішнє око, приймаючи чужу думку. Поряд летів Брат. Це було несподіванкою, бо Вогняний вважав, що в цьому районі всесвіту він один. Але запитувати про будь-що серед ао не було заведено. Прибулий мав сам пояснити, чому він іде на контакт.

— Ти знаєш, Вогняний, під нами Мати, — передав Брат своє повідомлення.

Ні, Вогняний не знав цього, бо народився значно пізніше, коли ао вже залишили Матір. Тільки десь у лабіринтах багатовікових знань, які нашарувалися в його пам’яті, в найглухішому закапелку центру таїлася згадка про далеку планету — Матір.

Все те діялось дуже давно. Тоді вони ще не вміли літати в просторі, мали сталу форму і не живилися енергією прямо від всесвіту-покровителя. Вони боялися страшного чорного провалля неба, не відаючи, що там їхнє майбутнє, тулилися трепетними тілами до теплих грудей Матері-планети, бо ще не відчули в собі тієї сили, яку дав їм всесвіт, не думали й не гадали, що пізнаватимуть його безконечно.

Вогняний припинив доступ зовнішніх хвиль і, перейшовши на систему дальнього огляду, з цікавістю розглядав планету типу Алоя-2. Вона була оповита сферою первинного життя другого циклу, в який вступила недавно,’ ї мала інше життя, зовсім не схоже на їхнє, та й сама планета змінилась відтоді, як вони залишили її.

Знову запульсувала чужа думка. Вогняний впустив її, перевівшії зір на Брата, що летів поряд.

— Ти щось хотів, Брате… Зоряний?!. Як дивно! Ти щойно був тільки Шукачем! І раптом став Блакитною Зіркою! У тебе має бути якась грандіозна мета, бо лише лічені ао мають таке щастя — спалахувати зірками! Ти поділишся зі мною своїми задумами, Зоряний?

— Почекай трохи, і ти все взнаєш! А зараз давай спустимося нижче. Я хочу показати тобі покинуту нами планету.

Вони опустились до густої блакитної пелени — сяючий Вогняний Смерч і мерехтлива Блакитна Зірка. І застигли. Дивились на планету, яка вже не лила гірких сліз за ними, своїми зарозумілими первістками, а плекала нове життя. Воно було на диво гарне і ясне. Простягайсь, переплелись молоді хащі, мінячись гамою зелених кольорів, — усе ще тільки зароджувалося на цій планеті. Над хащами ширяв якийсь птах — то вже крок у напрямку появи розумного життя.

• Предыдущая
• 38/50
• Следующая