Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 28
- Предыдущая
- 28/50
- Следующая
Він — металофізик, я — археолог. Нас поєднувала пристрасть до піднесеного й абстрактного. А втім, хоч високо-вуглецеві сталі й гексанітовий абразив для мене цілком недоступні, мені все ж вдалося захопити Сержа археологією. Не стільки, власне, самою наукою, скільки духом напівказкових культур, який перетворює у священнодіяння нашу кротячу роботу.
Отже, я — непрямий винуватець зникнення приятеля. Читаю на стенді розшуку список Сергієвих прикмет. Джинси старі, гімнастерка армійська, окуляри темні, сонцезахисні, сумка синя через плече. Тепер я знаю, куди саме вирушив Серж.
Цей маршрут Сергієві та Ірині вперше я показав улітку минулого року. Від міста не дуже далеко: трохи більше години рейсовим автобусом до кінцевої зупинки — малесенького сільмагу на закуреному майдані. Далі путівцем праворуч, через греблю над ставком, де в густих очеретах сірі дикі качки дружать з білими свійськими; від греблі — звивистою лісовою дорогою.
Вийшовши з лісу, Ірина й Серж навперебій почали висловлювати своє захоплення краєвидом. Здіймаючи гострий хребет на висоту двоповерхового будинку, бурим гладким драконом лежав серед поля стародавній оборонний вал. Праворуч він зникав у сосновому лісі, а ліворуч тягся скільки сягало око над житом, що ходило хвилями. Доріжка, якою ми вийшли з лісу, ущелиною прорізувала вал. На зрізі я показав друзям чергування шарів темного дерну, білуватої твердої глини, піску і ще тоненьку чорно-сиву прокладку вугілля. Очевидно, будівники спікали глину вогнем — для більшої міцності.
Так, колись у цьому тихому, зеленому, хлібному краю йшло велике будівництво. Наші з вами предки, суворі, хазяйновиті, забобонні слов’яни, ставили бар’єр перед хижим віроломним степом. Рубали навесні смолистий сосняк, копали і носили землю, замішували на воді глину, палили вогнища, опікаючи мокрий шар; збудувавшії насип, тесали гострі кілки для огорожі, ставили сторожові вежі. І вже не страшні були напади степовиків на коротконогих кошлатих конячках, несамовиті вигуки, аркани… За глибоким ровом, за крутим драконовим боком, на який не видереться вершник, а пішого зустрінуть гартованою стрілою, — так само, як сьогодні, спокійно колосилося жито.
Ми пройшли кілометрів зо три курною дорогою вздовж насипу. Іра запропонувала відпочити і подерлася схилом, штурмуючи пахучу плутанину жовтого дроку, пижми, кашки та березки. Нагорі, де колись за бруствером виглядав нападників-степовиків гостроокий лучник, росла могутня крислата груша дичка. Умостившись у тінь під нею, ми розгорнули на траві пакунки з їжею. Я вмокав редиску в сіль, жував булку з шинкою і думав, запиваючи теплим лимонадом з пляшки: мабуть, ці хвилини, не сколочені метушнею, — найкращі в моєму житті…
Попоївши, Іра з Сержем лежали у траві й курили. Я, бажаючи якомога більше показати до настання темряви, квапив їх. Місцевість різко підвищувалась, оборонний вал поповз по діагоналі вгору. Насип став набагато нижчий, він вигинався, скоряючись рельєфові. Очевидно, майже прямовисний косогір, яким ми піднімалися, був колись природним укріпленням. Вал тільки завершував його, і тому його не зробили таким величезним, як на рівнині. Дощова вода віками точила гігантський природний ескарп. Далеко вниз спускались яри, сповнені буйної зелені.
Тоді був червень. А в кінці серпня Сергій викликав мене з інституту і привів на порожню лаву в близькому парку. Він дивився вниз, мовчав і крутив у руках прутик. Я трохи почекав, тоді поцікавився, чи не покохав часом Серж мою дружину й чи не хоче в цьому зізнатися.
Він підвів на мене безпомічні, докірливі очі, і я, помітивши темні кола під ними, зрозумів, що тут не до жартів.
— Маю до тебе прохання. По-перше, нічого не розповідай Ірі. По-друге, не перебивай мене, поки не дослухаєш до кінця. І взагалі не поспішай з висновками. Гаразд?
Серж відкинув знівечений прутик, — цей жест здався мені істеричним, — і раптом запитав тремтячим голосом, ніби від моєї відповіді залежало все його життя:
— Як ти вважаєш, тільки чесно, я здатний на рішучі вчинки?
Чесно кажучи, я вважав, що ні. Його батько й мати були людьми заслуженими і впливовими, і він зростав тепличним хлопчиком. В усякому разі за одинадцять років нашого знайомства Сержа не часто можна було назвати рішучою людиною, тим більше на рівні “пан чи пропав”…
— Не знаю. Думаю, що здатний, — сказав я. — Може, просто не випадало.
Певно, моя бадьора брехня його підтримала. Він зітхнув і почав розповідати.
Виявляється, вчора вони з Ірою повторили той маршрут, яким я провів їх у червні; Там, де стародавній вал збігав у долину крутим схилом, вони збирали печериці. Грибів не треба було шукати, — вони білими вогниками сяяли у низькій траві, їх було видно навіть з протилежного схилу.
У сумці був лише один ніж на двох, а зривати з корінням досвідчена Іра не дозволяла, щоб не порушити грибниці. Вони ходили поруч, зрізаючи іграшково-гладенькі, наче гумові, гриби з рожевим пластинчатим сподом. З гори в долину збігали крислаті яблуні, жовті плоди вже горіли на них. Безсилі, осоловілі від спеки, висіли хмари. Долина, ніби наповнена незримою стоячою водою, завмерла в сонливому заціпенінні.
Саме тут Іра вперше заговорила про фізичні властивості часу, про те, що час, підкоряючись своїм таємничим законам, стає відчутною субстанцією. Хтозна, може, він справді утворює в одних місцях стоячі ставки, а в інших — мчить скаженим потоком? Турбуленція, вихори, взаємопроникні потоки, — може, десь є й зворотні течії, відбиті від якихось загат… Чому ми вважаємо час нудним безструктурним монолітом?..
— Може, взимку навколо лежить сніг, а тут так само тоїть спека і ростуть печериці, — пожартував Серж.
…Грибна лихоманка добряче затримала їх. Щоб добратися до великого городища — кінцевого пункту нашого літнього походу, — Іра і Серж бігцем спустилися через вузьке гирло долини. Там, де на струмку була загата для водопою і глинястий берег був суціль подзьобаний ратицями худоби, Іра посковзнулася, загрузла, набрала грязюки в кеди. Довелося їх мити, — ще одна затримка.
Позаду лишилося бурякове поле. Вони заблукали в довгих, переплутаних сільських вулицях, серед добротних хат під шифером і міцних хлівів, критих толем. Їм люб’язно показали дорогу. На околиці Серж витяг з криниці відро студеної, свіжої води. Напившись, скинув сорочку й попросив дружину облити його…
Так, поспішаючи, але водночас не відмовляючи собі в приємності збагачуватися враженнями, дійшли вони до крутобоких горбів. Маленький сільський цвинтар притулився на найнижчій з чудернацьких спин, а найвищу увінчувало стародавнє орлине гніздо — дитинець городища, схожий на Мономахову шапку. Цю “паску”, оперезану кільцевим валом, я вперше показав Ірі та Сержу здалеку, з гребеня долини печериць. Дитинець було видно на десятки верст. Тепер, заплилий під вагою багатьох століть, Сповнений чарів, він наче плив у передзахідному серпанку, — підніжжя хмарного града, реріхівська твердиня, здатна внести трепет у будь-яку раціональну душу.
Вони, вибравши положистий схил, досягли сідловини пагорба. Серж мимохідь глянув на годинник — початок дев’ятої.
— Ну й що? — сказала Іра. — Останній автобус, здається, о двадцять першій двадцять.
— Давай вернемося, — спиною відчуваючи небезпеку, запропонував чоловік. — У темряві тут ноги зламаєш. Крім того, навряд чи водій автобуса точно дотримується розкладу. Може й раніше поїхати.
— А може й пізніше.
— Навряд. Їхати нікому, — неділя.
Неділя… Він поліз у нагрудну кишеню гімнастерки, витяг блокнот і прочитав: “Відхід із села X. — 18.00, 19.30, 21.20. Нед. і свят, дні — ост. 19.30”. У нього відразу ослабли натруджені ноги. Сів у траву.
Звісно, вони могли спуститися і переночувати в селі. Але Іра вирішила продемонструвати, що вона здатна на швидкі й тверді рішення.
— Не дрейф, старий, нема злого, щоб на добре не вийшло! Я ще з часів будзагону не спала надворі на траві. Давай тут ночувати!
— Просто тут?
— Еге! Я страшенно стомилася. А місце ж яке, — бачиш, гвоздики!
- Предыдущая
- 28/50
- Следующая
