Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 59
- Предыдущая
- 59/104
- Следующая
Петр, який був уже трохи напідпитку, відказав:
— Виставте проти мене дев’ять своїх найкращих фехтунальників, і я сам—один упораюся з ними й покладу їх у ряд зліва направо або, якщо хочете, справа наліво.
— Усього дев’ять? — здивувався капітан. — Мені це подобається, я завжди казав, що скромність прикрашає людину. Ага, щоб я не забув, у мене є для вас лист від однієї дами.
— Від якої дами? Від принцеси? — запитав Петр.
— Звідки мені знати? — знизав плечима капітан, відкриваючи сумочку з позолоченої шкіри, яка висіла в нього на плечі. — Мені його передала така маленька, товстенька, зизоока, гелготлива, як гуска, особа.
— Bianca matta?
— Так, Bianca matta, — ствердно хитнув головою капітан. — Як на мене, ця Б’янка не така вже й matta, не така ідіотка, як про неї думають.
Він добув із сумочки кисет з м’якої оленячої шкіри, з нього — записник у саф’яновій оправі, а з записничка — маленький, акуратно складений і червоною печаткою заліплений аркушик.
— Voila,[85] — сказав капітан, подаючи його Петрові. Написана зграбним дівочим письмом цидулка звучала так: «Не сумуй, я люблю тебе. Ізотта».
Петр уже чотири місяці служив ад’ютантом капітана д’Обере, коли його якось розшукав у казармах лакей у червоній лівреї, з зображенням срібної ноги в наголіннику між двома зірками та з девізом «Ad summam nobilitatem interni» на рукавах, і передав листа, в якому граф Джованні Гамбаріні вишуканими зворотами висловлював жаль із приводу того, що громадські обов’язки заважали йому останнім часом підтримувати з Петром постійні дружні стосунки, як це бувало раніше; і все ж йому вдалося вивільнити бодай сьогоднішній вечір, тож якщо Петрові не дуже неприємно за келихом вина бодай на кілька хвилин віддатися споминам про минулі часи, Джованні буде вельми радий побачити його між пів на дев’яту і дев’ятою годиною.
Петрові ця пропозиція й справді була неприємна, бо відтоді, як Джованні почав удавати з себе велике цабе, він йому дуже спротивився, та оскільки в нього не залишалося ані найменшого сумніву, що Джованні запросив його зовсім не для того, аби згадати, як вони допомагали Франті ловити бліх чи як на них у лісі напали розбійники, він відповів чемно й коротко, що прийде дуже радо.
Через півгодини герцог запросив його до свого невеликого кабінету поряд із покинутими appartamento della Duchessa[86] на партію в шахи.
Останнім часом він виглядав дуже зле, став брезклим, обличчя, раніше добре доглядане, зблідло, пожовкло, і це справляло враження, що жир, який він накопичив у собі, теж пожовк, як пожовкла масть у рукавичках, котрі свого часу герцогиня Діана послала королеві Франції. Герцог тільки через силу нахилявся над великою шахівницею, за яку він сів разом з Петром, і грав так неуважно й погано, що Петр змушений був мобілізувати все своє мистецтво комбінації і розум, щоб підтримати в своєму вельможному суперникові думку, ніби йдеться про серйозний поєдинок, і довести гру до пристойного завершення. Зрештою герцог не помітив навіть однієї, вигідної для себе позиції, яку йому підстроїв Петр, і коли виявилося, що Петровій турі і пішакові протистоїть тільки його слон, він хотів визнати свою поразку.
— Кінець, я програв, — зітхнув він і, відхилившись від шахівниці, важко наліг на бильце крісла на знак того, що партію закінчено.
— Дозволю собі не погодитись з вашою високістю, — заперечив Петр. — Якщо слон вашої високості стоїть на діагоналі, куди його ваша високість завбачливо поставила, щоб мати змогу оголосити мені шах, якби я загрожував йому турою і якби мій король рушив з місця під захист свого пішака, то мені не лишилося б нічого, як до віку вічного переслідувати його турою. Це не поразка, ваша високосте, це явна нічия.
— Так, нічия, і навіть, як ви кажете, явна, — нерішуче погодизся з ним герцог. — Ніякої перемоги, тільки непевний страхітливий кінець, як того й заслуговує посередній гравець мого рівня. Чи, може, на вашу думку, я не посередній гравець?
— Так, ваша високосте, дякувати Богові, ви лишень посередній гравець, — відповів Петр.
Вражений герцог ледь помітно почервонів і закашлявся.
— Дякувати Богові, кажете? А я гадав, що вам неприємна будь—яка посередність, Петре Куканю. Чи, може, це не так? Тоді я в вас помилився.
— І все—таки я зважусь наполягати на своїй думці, — сказав Петр. — Шахи — не тільки найдотепніша, але й найважча з усіх ігор, і той, хто хоче в ній досягти рівня, вищого за посередній, мусить віддати цьому чимало часу й аж ніяк не менше сили, ніж під час занять такою корисною і чудовою наукою, як, скажімо, математикою або геометрією; тут усі зусилля йдуть на опанування тільки гри й нічого іншого, тільки гри. Через те посередність при грі в шахи, як це відзначав уже Кастільйоне, — єдино і виключно, — на відміну від усіх інших сфер людської діяльності, — достойніші похвали, ніж майстерність.
Герцог якусь хвилину сидів мовчки, заплющивши очі, немовби поринув у сон.
— Я сумніваюся, чи ця максима стосується й правителя. Правитель, хоч би що він робив, ні в чому не сміє допускати грубих і принципових хиб, навіть граючи в шахи, бо якщо він помиляється, то без сумніву помилятиметься й виконуючи своє покликання. Моя помилка була в тому, що я передчасно ввів у гру королеву, так чи ні?
— Так, бо цим самим ваша високість відкрила дорогу моєму слону, — відповів Петр.
— Такою ж помилкою було й те, — провадив далі герцог, — що я забув зробити рокіровку навіть ціною втрати пішака, над яким нависла загроза. Слушним з мого боку було те, ще я, не зумівши зупинити просування вашого коня, спробуваз розгорнути контратаку на ферзевому фланзі, але я припустився нової помилки, не довівши цю контратаку до кінця. Все це розумієш і бачиш, коли вже нічого не можна змінити; і в житті все теж відбувається майже так само. Я вчинив слушно, що негайно скористався зайнятістю Його святості для того, аби зняти прокляття з імені Гамбаріні, бо цим самим мені вдалося розрядити неймовірно напружену ситуацію і вмити руки від ненависного урядовця, який однаково був уже мертвий, проте я прорахувався, не зумівши перешкодити тому, щоб Гамбаріні і його прибічники підвели голови. Навпаки, я вчинив слушно, що скористався популярністю, якою ви тішитесь у Страмбі, як противагою зростаючому впливові Гамбаріні. Ви не думайте, що я не стежу за вашими діями. Ви поводитесь якнайкраще, вояки на вашому боці й ладні піти за вас у вогонь і в воду. Хоч, правдоподібно, вправи у підкопах під фортечні мури й мистецтві підкладати заряди, які ви запровадили, не досягнуть практичного наслідку, бо я не можу уявити собі, що страмбське військо колись у майбутньому облягатиме чужі фортеці, й, мабуть, трохи шкода, що при цьому ви руйнуєте рештки римського віадука, але нехай. Вояк за покликанням повинен уміти все, що належить до його ремесла й що вимагає фізичної витривалості та особистої мужності.
Петр, не заперечуючи, проковтнув великопанську зневагу, з якою герцог оголосив його, Петрів, вступ на військову службу своїм власним, тонко розрахованим шаховим ходом. Він тільки сказав:
— Для мене велика честь, що ваша високість бодай почасти схвалює мої несміливі спроби бути корисним.
— Я справді пишаюся тим, що зразу, з першої ж хвилини, розпізнав у вас, Петре Куканю, людину, винятково обдаровану й благословенну, тим часом як менш прозірливий знавець людських натур, ніж я, міг просто сприйняти вас за навіженого фанфарона, — сказав герцог. — Я знаю, що ви справжній Петр, тобто «скеля», і не сумніваюся, що Джованні Гамбаріні — не більше як марнославний вітрогон, слабак і плейбой; яле нічого не вдієш — у нього гучне ім’я, яке в Страмбі стало символом бунту й віроломства, і через те він має сильних заступників, котрі шикуються в лави за його хирлявою спиною і чинять такі неподобства, що я колись змушений буду втопити їх у крові й знову опинюся там, де мені не хочеться бути і де я вже був перед вашою появою, і — о лихо! — шибениця перед головною брамою знову прогнеться під тягарем повішених. Що вони замишляють і коли збираються це здійснити, я не знаю, але мені відомо принаймні одне — нові сумні події не примусять себе довго чекати, і я передчуваю, що їхні дії будуть добре продумані й розраховані на успіх, бо Гамбаріні має мудрого порадника, аптекаря Джербіно: він хоч і простого роду, але пройдисвіт, якого я вже давно мав прибрати або, навпаки, підвищити і приблизити до свого трону; а я замість цього, з одного боку, відштовхнув його, а з другого — спонукав до опору тим, що свого часу наказав прилюдно відшмагати на piazza Monumentale за якийсь зухвалий вислів; і це була подвійна помилка, — ви теж це визнаєте, — але тоді я не бачив іншого виходу, бо люди — не лише фігурки в грі, а й істоти, які приносять практичну користь, а про Джербіно відомо, що він відвертає від моєї землі моровицю.
- Предыдущая
- 59/104
- Следующая
