Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 46

• Предыдущая
• 46/104
• Следующая

Ситуація була цілком і повністю незвична, бо всі обіймалися з усіма і всі кричали разом з усіма, і в здичавілу юрбу вливалися рибалки з вулиць, щоб поквитатись з блакитними за те, що ті вранці так безцеремонно прогнали їх із ринкового майдану, а блакитні билися з жовтими, бо розуміли, що інакше з цієї тисняви їм не вибратися цілими й неушкодженими, а блакитні разом з жовтими репіжили чорних, а рибалки лупцювали нерибалок, прокладаючи собі шлях уперед, а рибалки й нерибалки топтали чорних і блакитних і, молотячи, й б’ючи, й топчучи один одного, горлали «слава», й «ганьба», й «хай живе», й «смерть», і плакали, й сміялися, і над усім цим вибухали петарди і лунали дзвони.

Чоловіки, які несли Петра на плечах, звернули короткою, але важкою дорогою до чорного помосту біля клітки, де неподалік від здохлого лева все ще лежав знепритомнілий Джованні, і там висадили його нагору — можливо, для того, щоб звідси його було всім видно, а можливо, щоб юрба його не розтоптала, а можливо, без усяких «щоб», без ніяких «для того», просто висадили його нагору; тож він стояв, приголомшений, але цілий, над тілом мертвого capitano di giustizia, напружено чекаючи, що ж воно діятиметься далі, а точніше — що вчинить і як поведеться герцог, котрий ще й досі стояв на балконі, похмурий і непорушний. До кінця гри було ще далеко, бо за спиною володаря стояла ціла міська залога, яка, коли б герцог тільки пальцем кивнув, залюбки приборкала б і розгромила б розбурханих городян і потопила б у крові їхню зава—руху, що для Петра було б фатальним, бо навіть якби він і вцілів після цього втручання війська, його все одно судили б за брутальне вбивство. «Але якщо герцог, — мізкував Петр, — прочитав як слід свого Макіавеллі й усією душею сприйняв його поради, то він не вчинить нічого такого, а змириться з тим, що сталося, тобто зі смертю свого capitano di giustizia і вдаватиме, що й сам не бажав нічого кращого, аніж щоб capitano di giustizia задриґав ногами і відійшов у небуття; бо, як стверджував учений флорентієць, у ситуаціях, що вийшли з—під контролю, мудрий і прозірливий володар приховає свою природжену інтелігентність і вдаватиме з себе дурня». Звичайно, в цьому дикому сум’ятті, яке все ще вирувало довкола, важко було вдавати з себе чи то мудрого, чи то дурного; через те Петр почав відчайдушно розмахувати руками й жестикулювати, буцім він хоче щось сказати, отож просить тиші; і, коли гамірлива юрба потихеньку змовкла, він з усміхом обернувся до герцога й підняв руки долонями догори, даючи йому цим прадавнім жестом зрозуміти, що його вірнопіддані прагнуть почути свого правителя так само палко, як спраглі подорожні в пустелі жадають вологи небесної, аби вона освіжила їхні смажні вуста й змила з них піт та бруд.

Пролунали оглушливий свист і вигуки протесту, бо народ не бажав слухати герцога, чиї промови він чув уже незліченну кількість разів, — він бажав слухати героя дня, посланого самим Богом, але коли Петр не заговорив, не перестаючи переконливим жестом благати володаря сказати слово, юрба поволі почала вгамовуватись.

І виявилося, що герцог з користю читав свого Макіавеллі. Спершу він зайняв горду і самовпевнену позу, яку автор «Монарха» настійливо рекомендує правителеві і в якій його замолоду намалював славний Анджело Бронзіно, на портреті якого він лівою рукою спирається на грубий том зведення законів, що лежить на столі; щоправда, цього разу він сперся не на зведення законів, а на балюстраду балкона, і, різким рухом правої руки втишивши останні верескливі голоси, виставив уперед підборіддя, як той, чорний, іззаду, прочистив горло і в запалій тиші, порушуваній хіба що перегуком дзвонів, сказав таке:

— Ще сьогодні вранці, любі мої піддані, нам здавалося, що цей день буде найпохмурішим і найсумнішим днем в історії нашого улюбленого міста і землі нашої, днем, коли насильство, й сваволя, і безправ’я, які ми, з волі Божої, змушені були зносити і терпіти, досягнуть свого ганебного верху. Через те, коли ми вивчили гороскоп, який склав для нас добре відомий вам звіздар Лессандро Гадді, й вичитали в ньому, що сьогодні, так, саме сьогодні, має настати хвилина щасливого повороту, коли з нашого міста й держави буде нарешті знято закляття, що його як Божу кару Страмба терпіла понад шість років, ми в це не вірили й навіть суворо докорили Лессандро Гадді за те, що він припустився безглуздої помилки, бо нічого подібного статися не може; та тепер ми бачимо, що наш любий Лессандро Гадді не припустився жодної помилки, і ми якнайсер—дечніше просимо його вибачити нам і забираємо свої прикрі слова назад.

Тут герцог обернувся до зали, перед якою стояв на балконі й де, як можна було припустити, знаходився згаданий Лессандро Гадді, і ласкавим жестом руки привітав щасливого астролога; і народ загукав «Evviva, evviva!»,[53] плачучи від захвату.

Герцог навіть не намагався перервати овації, бо вони були цілком заслужені, й непорушно чекав, коли вони вщухнуть самі собою.

— Так, — провадив він за хвилину, — понад шість років на нас лежав тягар Божої неласки, спричиненої ганебною зрадою одного з перших синів Страмби, покійного графа Одоріко Гамбаріні, якому ми нині бажаємо, щоб земля йому була пером, бо прощаємо йому все й знімаємо своє прокляття, котре досі лежало на його імені. Вершителем згаданої Божої кари був сам папа, це він, намісник Бога на землі й ленний володар Страмби, призначив до нас шефом поліції capitano di giustizia — мужа, який тепер лежить мертвий на помості, бо місія його завершилася, — з суворим наказом, щоб він із допомогою поліції дав якнайболіс—ніше відчути населенню Страмби, що це означає, коли Бог відвертає від народу свій ясний лик, і ми, не тільки як правитель Страмби, але й як вірний слуга Його святості, підтримували capitano в його стараннях, звичайно, з гіркотою й болем у серці й щодень звертали до Всевишнього свою палку молитву, щоб він звільнив нас від дальшого виконання цієї сумної місії. Нас було вчуто лише сьогодні, коли, згідно з констеляцією зірок, як її вірно витлумачив наш славний Лессандро Гадді, молодий герой, котрий квапливо прибув до нашого міста з далекої країни за Альпами як виконавець Божої милості й одним пострілом зі своєї рушниці, тобто одним рухом пальця, врятував від страшної й незаслуженої смерті невинного нащадка згаданого графа Одоріко Гамбаріні, котрому, як мовилося вище, ми подарували його ганебний вчинок, а водночас раз і назавжди позбавив нас від диявола, який так довго з волі Його святості перебував серед наших мурів і, можливо, аж занадто сумлінно виконував свою страхітливу місію.

Герцог змовк, даючи своїм дорогим підданим змогу виявити свою радість і вдячність, що його дорогі піддані й зробили тим способом, який відповідав їхньому темпераментові, а тоді повів далі:

— Немає для володаря події, радіснішої, ніж та, коли він може стати віч—на—віч зі своїм народом і сповістити його, що дні смутку й лиха скінчилися і що настають часи світліші, ніж усі світлі й радісні часи, відзначені в минулому Страмби. Смерть колишнього capitano di giustizia хоч і справдешня й невдавана, однак, крім цієї справдешності й невдаваності, вона значною мірою ще й символічна. Capitano di giustizia сконав, і разом з ним у цьому місті скінчила своє існування його влада, бо нікого більше не буде посаджено на його місце.

Герцог знову хвилину помовчав, з усмішкою на устах чекаючи, коли втихне гамір, який спричинила ця його заява.

— Так, — провадив він далі, — нікого більше не буде посаджено на його місце, а обов’язки шефа поліції виконуватиму я сам, як це завжди було за добрих давніх часів, коли на нас іще не лежав тягар прокляття. Це перша поважна зміна, яку вніс сьогоднішній день в історію Страмби. А майно, яке зосталося після смерті capitano, палац і всі латифундії будуть повернені родині, якій вони належали споконвіку і яку тепер репрезентує тільки молодий граф Джованні Гамбаріні, котрого ми сердечно вітаємо серед нас.

Тут Петр зіскочив зі східців, відкинув гачок і вивів з лев’ячої клітки переляканого на смерть Джованні, який уже стояв на тремтячих ногах, і, ведучи його, наче даму, що входить до танцювальної зали, допоміг піднятись східцями на поміст. І piazza Monumentale стала чорною від капелюхів, шапок і беретів, які, не тямлячись від щастя, городяни підкидали вгору, і вигукам «Evviva, evviva Gambarini!» не було кінця.

• Предыдущая
• 46/104
• Следующая