Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 37
- Предыдущая
- 37/104
- Следующая
— Бартоломео Сімоне, — проказав господар, розібравши його недбалий підпис, і задумливо закивав своєю гладкою лисою головою. — Це чудово, що синьйора звуть Бартоломео Сімоне, — провадив він, пильно дивлячись Джованні у вічі. — Дуже добре. А тепер іще місце, звідки синьйор Бартоломео Сімоне до нас прибув.
Джованні хотів був запротестувати проти такої обтяжливої формальності, але коли Петр кивком голови застеріг його від цього, кількома сердитими розчерками пера записав до книги назву останнього великого міста, через яке вони проїздили.
— Болонья, — проказав господар, усе ще задумливо покивуючи головою. — Це недалеко, я раз на місяць їжджу туди скуповуватись. Дивно, що я там ні разу не бачив синьйора Бартоломео Сімоне. А тепер другий синьйор, будь ласка.
Оскільки перо, яким Джованні зробив свій великопанський нервовий запис, розкришилося зовсім, красуня за конторкою подала Петрові нове, свіжообрізане.
— Я цілком визнаю, що це неприємно, — базікав підлий господар заїзду, — але не ми це вигадали, припис є припис.
— Звісна річ, припис є припис, — погодився з ним Петр. — Останнім часом ми на кожнім кроці чуємо цю коротку, зате змістовну аксіому, що відрадно свідчить про її зростаючу популярність. — Приймаючи від чорнявки знадіб’я для письма, він легенько торкнувся її руки, оздобленої золотою обручкою. Потім довго вивчав роздвоєний кінчик пера, рівняв його до нігтя великого пальця лівої руки й не квапився опускати в чорнило, а тоді нарешті каліграфічним письмом вивів: «П’єтро Кукан да Кукан, місце народження — Прага, Богемія». — Справді—бо, починаючи з часів давнього Риму, — патякав він далі, — суворість закону або припису цілком виправдовується тим, що ця суворість така, як вона є, а не інакша. Якщо хтось зіткнеться з суворістю людського припису і якщо йому скажуть: «Нічого не вдієш, припис є припис», то на душі в нього відразу стає веселіше й легше, бо цей мудрий вислів викликає в ньому таке враження полегкості, ніби йдеться не про вигадку, а про даність, яка природно виросла на грунті реальності, а отже, й необхідності.
Виголошуючи цю тираду, Петр довго й пильно дивився чорнокосій красуні у вічі. Вона відповіла йому поглядом, але нараз, знічев’я, немовби щойно зайшло сонечко, її гарне личко відбило невдоволення, а над переніссям залягла зморшка гніву; озирнувшись, вона схопила своє плетіння й, ніби прагнучи надолужити згаяне, заходилася швидко цокати дротиками, один з яких, довший, на італійський манір затискала під пахвою.
— Атож, достеменно так, припис є припис, — мовив господар, мимохіть перебігши очима запис; Петр його явно не цікавив. — А тепер із синьйорів чотири скудо, і ти, Фінетто, проведеш їх до покою номер п’ять, з виглядом на майдан і на собор, що, безсумнівно, піде синьйорам на користь.
Одержавши від Джованні гроші, він насунув на свою підлу голову баранячу шапку, накинув на плечі плаща й озброївся палицею.
— Я до костьолу, якщо ти не заперечуєш, — роздратовано відповів він на запитання своєї дружини на ймення Фінетта, яка спитала, куди він іде, і швидко вийшов, сердито супроводжуючи свої кроки цоканням палиці об підлогу.
Чарівна Фінетта підвелася так само неквапливо, як напочатку неквапливо розплющувала очі, тож минула добра хвилина, перше ніж Петр зміг остаточно й задоволено констатувати, що вона не тільки вродлива лицем, але й добре збудована, не велика й не мала, з круглими клубами, посадженими на довгі ноги.
— Ай справді, чому б йому не піти до костьолу? — промовив він, і коли Фінетта, знявши з гака один із ключів, неквапливо обійшла конторку, вклонився й запропонував їй руку.
Фінетта була цим трохи здивована, але підкорилася його галантності, хоч і з легкою погордливою усмішкою, і кінчиками пальців сперлася на його мужній лікоть.
— Хоч, як усі твердять, ми живемо в вік, отруєний безбожністю, — провадив Петр, поки вони підіймалися сходами в супроводі насупленого Джованні, — однак люди все ж не перестали відвідувати дім Господній, і хоч в Італії, якщо можна вірити свідченню німецького реформатора Мартіна Лютера, це роблять примовляючи: «Ходімо підкоримось загальному забобону».
— Синьйор не італієць, але язик у нього так добре підвішений, що мені страшенно кортить довідатись, чи він уміє й ще щось робити, крім того, що базікає, — уколола його Фінетта.
— Не знаю, — відповів Петр, — далебі, я про це не думав, так само, як птах напевно не думає про те, чи вміє він не тільки співати, а й літати. А поки що, прекрасна синьйоро, я ще не мав змоги виявити перед вами інші свої здібності, крім уміння вживати слова. Звичайно, я признаюся, що за своє дотеперішнє, сповнене страждань життя, дійшов висновку, що люди нічим не різняться від тварин, хіба що мовою, отож цій відмінній ознаці й присвятив якомога більше уваги.
— Якщо дозволите, я перерву ораторський виступ мого друга, — озвався Джованні, коли вони ввійшли до відведеного їм покою номер п’ять, — будьте такі ласкаві, синьйоро, й повідомте нас, хто мешкає в палаці з аркадами, де, як я помітив, саме дають бал?
— Там мешкає синьйор capitano di giustizia, про якого щойно була мова, — відповіла Фінетта. — Це його дім.
— Неправда! — вигукнув Джованні. — Це палац графської родини Гамбаріні.
Фінетта нахмурилася.
— Цс—с! — сказала вона. — Ім’я, яке ви щойно вимовили, в Страмбі суворо заборонене. Герцог прокляв його ще до того, як мене віддали заміж до цього будинку, і capitano di giustizia, цей горбатий диявол, жорстоко карає кожного, хто відважиться вимовити це ім’я без прокляття і спльовування. Цей кат піддає тортурам свої жертви ще до того, як почне їх допитувати. Він каже, що заарештованого слід добре відманіжити до того, як йому поставлять перше запитання. Неможливо навіть полічити, скільком людям у Страмбі через Гамбаріні роздробили пальці й присмалили боки.
— Але чому, заради Бога, чому? — запитав Джованні, ухилившись від Петрового погляду, який промовляв: «От бачиш, а що я тобі казав, дурнику?»
— Звідки мені знати? — відповіла Фінетта. — Мене такі речі не цікавлять, це справа чоловіча.
Тим часом Джованні скинув свій ремінь зі шпагою й капшуком з грішми, і Фінетта, побачивши знак срібної ноги між двома зірками, затиснула долонею рот, щоб приглушити вигук.
— Герб Гамбаріні! — прошепотіла вона. — Та як же ви, дурноголовий, божевільний навіженцю, відважуєтесь носити таке? Чому ви не носите на тілі вже просто образ Вельзевула?
Джованні гордо звів голову, але було видно, як від хвилювання в нього ходить борлак.
— Я ношу його тому, що це герб, який доблесно заслужив один із моїх предків, коли на службі в його святості утратив ногу, — заявив він. — Бо я — Джованні Гамбаріні, єдиний син графа Одоріко Гамбаріні.
Петр зітхнув і, сівши на лавку біля каміна, випростав свої довгі ноги.
— Це, звичайно, між нами, чарівна синьйоро, — мовив він стомлено й без особливої надії. — Нікому не кажіть про це.
Фінетта почервоніла зі злості.
— Красненько дякую вам за візит, — сказала вона. — Чого ж це вам забаглося припертись до Страмби й чому ви надумали шукати притулку саме в нашому домі? Хто просив вас робити нам таку честь, ви, заплішені дурні? О, тепер я розумію, чому чоловік дивився на синьйора з такою підозрою й чому вшився під тим приводом, ніби йде до костьолу. Бо мій чоловік, цей бридкий слимак — герцогський викажчик! Сто чортів вам у печінку, чого ви ще баритесь? Щезніть, щезніть, тікайте, поки не пізно.
— Ця порада, здається, досить мудра, — мовив Петр і підвівся. — Якщо синьйор господар пішов виказати нас герцогові, то ми цю гру програли й мусимо негайно накивати п’ятами. Давати драла, Джованні, давати драла.
— Цього, дасть Бог, ніколи не буде, щоб Гамбаріні від когось утікав, — заявив Джованні. — Я не рушу зі Страмби ані на крок, доки не поговорю з герцогом як чоловік із чоловіком і не довідаюся від нього, чому він так заповзявся на наш рід. — Так він говорив, але, всупереч своїм словам, пробував підперезати тремтячими руками ремінь, який щойно зняв. Капшук з грішми при цьому сповз із ременя і впав на підлогу; Джованні підняв його й після короткого роздуму віддав Петрові. — Я гадаю, в тебе він буде ціліший, тобі загрожує менша небезпека, ніж мені.
- Предыдущая
- 37/104
- Следующая
