На траверсі Бета Ліри - Михановский Владимир Наумович - Страница 6
- Предыдущая
- 6/24
- Следующая
— А речовина перейшла в кристалічний стан?
— В тім-то й річ, що ні. Ось я й хочу змусити її зробити це. Я вже й магнітним полем діяв, і мезонним, — і ніякісінького результату! Ось, полюбуйся, — вів далі старпом, взявши сіру грудку в руку і тримаючи її навису, — сидить собі і, мабуть, сміється над нашими зусиллями!
Далі все відбулося протягом секунди. З сірої речовини вихопився майже безбарвний язичок, водночас почувся легенький тріск.
Я прийшов до тями од глухого стуку. Щось упало на підлогу. Мені здалося, що це старпом впустив додолу кляту грудку. Але тут одразу побачив, що помилився. На підлозі біля ніг валявся… ремінець, білий пластмасовий ремінець од годинника. А сам годинник — знаменитий хронометр Георгія Георгійовича — зник, лишивши після себе тільки швидко танучий димок.
Ми з старпомом мовчки перезирнулися. Георгій Георгійович машинально глянув на зап’ястя руки, ніби сподіваючись, що хронометр з’явиться на тому самому місці.
— Клята необережність, — вимушено посміхнувся Георгій Георгійович. — Адже сказано: пластинку тримати подалі од хромонікелевих речей.
— Але досі вона не ковтала годинників.
— Головне, ковтнула — і ніби й нічого не сталося! Тільки поважчала.
— Диви, диви! — закричав я, пильно дивлячись на грудку. У нас на очах вона почала міняти форму, набуваючи обрисів ромбічного кристала. — Це воно!
Георгій Георгійович стояв мов громом прибитий. Мені здалося, що він не може поворухнутися. Я швидко присунув до нього невеличкий столик, хоч теж відчував у м’язах незрозуміле оніміння.
— Дякую, Володю, — мовив старпом здушеним голосом і повільно-повільно поклав кристал на столик.
Це була вже не грудка сіруватої речовини, а бездоганно правильний кристал. Із глибини його линуло фантастичне синє світло.
Я забув про все на світі. Нічого схожого мені не доводилось бачити. А я ж спостерігав грозу на Юпітері!.. Мені довелось пережити жахливу піщану бурю на Марсі, коли весь світ здається червоним. Я спостерігав на Проксимі бальсанч — неповторне явище природи, коли на величезних просторах виростають вогняні дерева, а потім з їхніх верхівок починають одна за одною вискакувати фіолетові стріли, розпанахуючи аспідно-чорне небо.
Але те, що розгорталося переді мною тепер, не можна було порівняти ні з чим, колись баченим.
Георгій Георгійович теж був ніби зачарований.
І лише хвилин через сорок, коли кристал став тьмяніти і картини в його глибині почали меркнути, я перевів дух. Ми з старпомом одночасно зітхнули. Глянувши на нього, я вжахнувся. Коли годину тому я ввійшов у рубку, мене зустрів ставний жвавий, енергійний чоловік з рум’янцем на щоках, засмаглий од кварцового сонця. А тепер він був згорблений і такий блідий, що навіть загар не міг сховати блідості. На лобі блищали дрібні крапельки поту.
Певно, і я мав не кращий вигляд, бо старпом якось дивно подивився на мене.
“Ізольда” мала чотири двигуни: один анігіляційний, що працював на антиречовині, і три іонні — вони створювали тягу за рахунок оддачі при викиданні іонів (тому наш корабель і називався прямоточним іонольотом).
Учора капітан наказав вимкнути всі чотири двигуни: “Ізольда” саме перетинала потужне силове поле, і, відповідно намагнітивши корпус корабля, ми могли рухатися в цьому полі на зразок того, як електрон розганяється в полі прискорювача.
Рухатися за рахунок такого космічного прискорювача було вигідно: можна було зекономити анігіляційне та іонне паливо. Але цей спосіб мав і вади: потрібна була прямо-таки ювелірна робота у визначенні величини й конфігурації намагнічування корпусу корабля. Найменше відхилення в розрахунках — і корабель “занесе” далеко вбік. Та й силове поле, що його перетинала “Ізольда”, щораз мінялося як за величиною, так і за напрямком, а це вимагало майже миттєвого коректування. Отож, слідкуючій кібернетичній системі корабля доводилось працювати на повну потужність.
Ми мчали тепер, мов човен у бурхливому потоці, де все залежить од хисту лоцмана.
На головному екрані зорельота невблаганно росла Бета Ліри. Вже виразно було видно гігантську газову спіраль, що огортала цю зірку. Здавалось, на Бета Ліри влаштовували велетенський феєрверк на честь нашого прибуття. Але астрономи пояснили нам, що шалено завихрені газові потоки огортають цю зірку вже багато більйонів років.
Тривожно стало на “Ізольді”.
Щодня знаходили все нові й нові пластинки. Незабаром бак для зберігання антиречовини був майже заповнений.
Нерви в людей похитнулися. Рухомі пластинки ввижалися їм скрізь. Перш ніж сісти на стілець, людина разів п’ятнадцять проводила долонею по сидінню: чи не причаїлася на його полівініловій поверхні клята пластинка? То тут, то там зникали металеві речі й деталі.
— Ось побачиш, вони зжеруть весь наш корабель і нас разом з ним, — сказав якось Валентин.
— На щастя, вони не кидаються на людей, — мовив я, пригнічено усміхнувшись.
— До певного часу, — похмуро кинув Валентин.
Чи думав я, що його слова стануть пророчими!.. Схоже було, що найбільше страждав од “пластинок” Лібін. У всякому разі, він жалівся найголосніше і найбільше.
Справді, майже весь металевий посуд у нього поступово зник. Коли пропав срібний комплект, Лібін сховав залишки посуду в стальний сейф — кок випросив його в біологів. Одного прекрасного ранку він побачив у дверцях сейфа овальну дірку. Лібін кинувся до сейфа і відчинив його. Передчуття не обдурило кока. Сейф був порожній. Грановані келихи, блюдо з штучного чорного алмаза, залишки срібла — все зникло.
— Ну, стривай, клята, — пробурмотів розлючений Лібін.
Він навстіж розчинив сейф і почав шукати “злочинця”. Йому пощастило. Незабаром кок наткнувся на пластинку, що прилипла до внутрішньої стінки сейфа. Лібін віддер і ледве підняв її.
Розгніваний Лібін аж мову втратив і тільки кректав, тягнучи пластинку. Він приніс її до мене, в енергетичний сектор, і, енергійно жестикулюючи, розповів, у чім річ.
— Твій термояд в порядку? — поцікавився Лібін, кладучи пластинку на підлогу.
Термоядом ми називали невеличку експериментальну установку, на якій ставили досліди із синтезу легких ядер.
— В порядку, — звів я брови, — а навіщо він тобі?
— Це я так спитав. Однак і змарнів же ти, я бачу, — мовив Лібін співчутливо.
— Роботи вистачає.
— Роботи всім вистачає. Я завжди казав, що ти мало займаєшся спортом. Ну, от що. Давай-но з годинку почергую за тебе. Іди спочинь.
— Справді? — зрадів я.
Моє чергування цього разу не було відповідальне і належало до “взаємозамінних” чергувань.
— Авжеж.
— То я піду, — мовив я підводячись і відчув, що таки дуже стомився. — Якщо трапиться щось, викличеш мене по аварійному каналу.
Лишившись на самоті, Лібін почав здійснювати свій план. Він вирішив будь-що “покарати” пластинку. Обережно поклав її в “магнітну пляшку” — так ми називали замкнене магнітне поле, всередині якого відбувалася керована термоядерна реакція, — і повернув важельок.
Згодом кок розповідав, виправдовуючись перед капітаном, що він збирався тільки “полякати” пластинку, а, можливо, й змусити її “віддати” те, що вона захопила. Але на всіх тонкощах пристрою він не розумівся і ввімкнув потужність більшу, ніж потрібно…
В енергетичному відсіку гримнув вибух такої сили, що корпус багатотисячотонної “Ізольди” здригнувся. Водночас у всіх відсіках заревли аварійні сирени.
Нічого не підозрюючи, я йшов до своєї каюти. Вибух наздогнав мене напівдорозі. Під незмовкаюче виття сирени я кинувся назад… Туди вже бігли люди.
На щастя, сирена гула безперервно. Це означало, що небезпеки радіації поки що немає.
У відсіку плавав густий задушливий дим. У горлі мені пересохло, і я поквапливо натягнув протигазову маску. Інші теж понатягали.
Дим був такий густий, що я розрізняв лише силуети моїх товаришів. Нарешті хтось здогадався ввімкнути інфраюпітер.
На підлозі, розкинувши руки і задерши обпечене обличчя, лежав непритомний Лібін.
- Предыдущая
- 6/24
- Следующая
