На траверсі Бета Ліри - Михановский Владимир Наумович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/24
• Следующая

— Ти у мене ще відповіси! — погрозив шеф кулаком. — Ось він, твій виродок! — Нахилившись, шеф витяг із саквояжа понівеченого Киця і жбурнув його в обличчя Макгроуну.

— Забирайся геть! — прохрипів шеф у найвищому припадку люті. — Забирайтесь обидва!

…Тієї пам’ятної ночі ракета, політ якої корегував Киць, відхилилася від курсу і, обійшовши Місяць, наче бумеранг, повернулася назад. При наближенні до Землі катапультуючий пристрій викинув Киця на грішну Землю. Одне лишається загадковим у цій історії: чому Киць під час першої радіопередачі змовчав про свою бійку з аборигенами, погоню навколо столу, розгойдування на абажурі і ганебну втечу у вікно?

Поки що інженер Макгроун перебуває у в’язниці. Не виключена можливість, що він виявиться підривним елементом. Міс Шелла носить йому передачі, хоч і ризикує викликати незадоволення шефа.

Довгий південний вечір згасав. Косе проміння каліфорнійського сонця ковзало по коричневому парапету набережної, по смугастих квадратах незліченних тентів, по дрібній, одшліфованій хвилями гальці.

Проте пляж був переповнений. Адже був кінець серпня — розпал купального сезону, погода на всьому узбережжі вже протягом трьох тижнів стояла напрочуд тепла й тиха. А через чотири дні, за прогнозом метеорологічної станції, мали розпочатися затяжні дощі. Тому всі, хто приїхав у Байамі, — один з найфешенебельніших курортів побережжя, — поспішали навтішатися сонячними днями. До того ж кілька днів тому в Байамі приїхала знаменита Мерілін Грінгі — “зірка національного екрана”, як називала її преса. Скрізь її супроводжувала численна юрба поклонників: Мерілін любила товариство і вміла поставити себе в центрі уваги.

— Ах, навіщо цей дощ? — вередливо сказала Мерілін, почувши прогноз, і тупнула ногою, взутою в ласт небесного кольору.

Прекрасна Мерілін, немов Афродіта, вийшла з морської води і стояла біля самої кромки прибою. Невдало кинутий акваланг валявся поруч на піску.

— Дощі ще не скоро, маємо цілих чотири дні, — зауважив Денні Мортон, незмінний супутник зірки.

— Все одно, хоч і через чотири дні. Всі хочуть ясної погоди. Чому б не послати, як завжди, колективне замовлення в службу погоди? Хай дадуть сонячну погоду. Я дивуюсь, як це досі нікому не спало на думку. Може, дорого коштуватиме? Але ж не це важливо. Я перша ладна сплатити хоч тисячу доларів за кожен сонячний день.

— Боюсь, гроші тут не допоможуть, — сказав Денні Мортон.

— Гроші не допоможуть? — здивувалась Мерілін. — Ви захворіли, Ден!

— Я ніколи не хворію, ви це чудово знаєте.

— Але ж ми не далі як минулої зими замовляли в Бюро снігову заметіль. Пам’ятаєте? Тоді, на плато Індіанок… Температура мінус два, тиск звичайний, швидкість вітру чотири метри на секунду.

— І Бюро ідеально виконало всі умови, — підхопив Мортон, — лижна прогулянка вдалася на славу. Все це так. Але цього разу рівно через чотири дні буде дощова погода, бо є одна людина, яка так хоче.

— Хто ж ця людина і чому вона хоче дощу?

— Дивіться, — коротко сказав Мортон, кивнувши до строкатого по-східному пишного намету.

Біля входу в намет стояв боком до них високий худорлявий чоловік. Ніби відчувши на собі чужий погляд, він обернувся.

— У нього хронічна астма. На його хворобу, як не дивно, добре впливає похмура погода.

— О, Парчеллінг… — прошепотіла Мерілін. Обличчя нафтового й автомобільного короля, одного з двадцяти, що фактично керували країною, вона добре знала з фото в газетах, з телепередач. — Тоді, звичайно…. З ним сперечатись важко. — Дівчина перевела погляд на море. — Однак, здається, прохання Парчеллінга не тільки виконується, а й перевиконується…

— Що ви маєте на увазі?

— Дивіться уважніше. В напрямі бакена, — Мерілін простягла руку. — Бачите?

— Якась пляма, — невпевнено сказав Мортон.

— Пляма! Це справжнісінька хмарка!

— Ну й оченята! Мало того, що вони прекрасні, вони ще й зіркіші, ніж у рисі!

— Дякую за комплімент, — засміялася Мерілін. — Але дивіться: здається, хмарка наближається.

— Може, то чайка? Або вітрила яхти.

— Не схоже. А втім, ми зараз з’ясуємо. Принесіть, будь ласка, підзорну трубу.

За хвилину Мерілін уважно вдивлялася в морську далечінь, підкручуючи гвинт настройки.

— Ну, що?

— Моя правда, — одгукнулась Мерілін. — Це не чайка й не вітрило, а таки хмарка. Щоправда, маленька. І все ж хмарка! Ось візьміть трубу…

Але Мортон уже добре бачив її неозброєним оком.

Хмарка росла на очах. Мортону здалося дивним, що ніхто не помічав її. Денні обернувся. Люди купалися або лежали на піску.

Минувши бакен, хмарина посувалася до берега.

Був той тихий передвечірній час, коли сутінки ще не настали, але вже явно вгадувались. Тіні гусли і водночас розпливалися. Коли хмарина була метрів за сто п’ятдесят од берега, її нарешті помітили. Люди нерозуміюче поглядали на море: що то за чудасія так повільно наближається до берега, ковзаючи по поверхні води?

— Схоже на кулю з хмари, — казали одні.

— Ні, замале для хмари, — відповідали інші.

— Авжеж, діаметр не більше двох метрів.

— Зверніть увагу: хмарка майже прозора, ніби каламутне скло, а поверхня коливається!

Проминувши вузьку смужку прибою, хмарка виповзла на берег. Тепер було чути легеньке шипіння й потріскування її.

Люди одбігали від хмарки, а вона й не гналася. Звиваючись по пляжу, хмарка, здавалося, когось шукала.

— Тікаймо? — спитала Мерілін, коли куля була вже зовсім близько.

— Ні в якому разі, Мері, — заперечив Мортон. — Це щось подібне до кульової блискавки. А вона ж кидається вслід за рухомим предметом. Нам тільки треба познімати з себе металеві речі. Швидше!

Мерілін поспішно одкинула далеко вбік підзорну трубу, зняла з пальця перстень з чималим алмазом. Нашвидку загорнувши персня в хусточку, Мерілін нервово швиргонула його навздогін підзорній трубі.

Але хмарку не цікавили й металеві речі. Пропливши зовсім близько від Мортона й Мерілін, вона, не зупиняючись, полинула вздовж берега.

Мортон не зводив очей з сіруватої рухливої поверхні. Куля ніби дихала. Мортону здалося, що всередині хмарки в прозорій глибині пульсують якісь жилки і перебігає струм.

Мортон глянув на Мерілін. В її широко розплющених очах закляк жах. Такий вираз очей був у неї, коли вони минулого літа, подорожуючи вдвох по верхів’ях Амазонки, несподівано наткнулися на гігантську анаконду.

— Це щось страшне, — шепотіла Мерілін, — стискаючи долоню Мортона. — Кого вона шукає? І навіщо?

Хмарка, ніби їй у відповідь, швидко рушила до строкатого намету мільярдера. Всі затамували подих. Гуго Парчеллінг, що досі стояв біля входу в намет, ступив до розкішного роллс-ройса. Але хмарка була вже за кілька кроків. Парчеллінг підняв руки до обличчя, ніби захищаючись. Хмарка, не зупиняючись, налетіла на нього і оповила всього. Пролунав короткий крик. Парчеллінг впав. Усі почули звук, ніби лопнула туго натягнута струна, і хмарка щезла.

Кинулись до потерпілого. Парчеллінг лежав горілиць, розкинувши руки. З куточка губ на пісок збігала кров.

Розштовхуючи натовп, підійшли два полісмени. Вони ретельно сфотографували з різних боків нерухомого Парчеллінга і почали уважно оглядати кожен клаптик землі.

До берега вже мчала швидка допомога.

Через кілька хвилин сержант Робін доповідав шефу поліції Байамської округи:

— Все зроблено, шеф. Парчеллінг у лікарні.

— Як він?

— Поки що непритомний.

— Обшукали?

— Так точно. Ось… — Робін поклав на стіл масивний платиновий портсигар, на кришці якого була вигравірувана усміхнена купальниця верхи на дельфіні. Поруч поклав невелику річ, схожу на записну книжку, і круглий бумажник.

• Предыдущая
• 14/24
• Следующая