На траверсі Бета Ліри - Михановский Владимир Наумович - Страница 10
- Предыдущая
- 10/24
- Следующая
— Що з тобою? — здивувався Антон Петрович. — Ану, забирайся на Мельхіоровий майданчик і наведи там порядок. Негайно, — додав він, побачивши, що робот чомусь вагається.
Роб незграбно рушив виконувати наказ.
— Не розумію, що трапилося з Робом, — наче вибачаючись, сказав директор Стреттону. — Він завжди був ретельний. Мабуть, це осіння негода так впливає на нього…
— Можливо, — швидко погодився Стреттон.
Незабаром Антон Петрович і Стреттон підійшли до велетенського зорельота, укріпленого на вертикальних стабілізаторах. Наче Гуллівер серед ліліпутів, височів він у оточенні своїх собратів. Благородні лінії корабля виразно вимальовувались на фоні ранкового неба. Титанові боки, потьмянілі від крижаного подиху космосу, скидалися на шкіру небаченого чудовиська.
Тільки-но Антон Петрович зачинив люк і натиснув кнопку пневматичного підйомника, на нього посипались запитання гостя. Стреттон виявився надзвичайно допитливим екскурсантом, його цікавило абсолютно все. Як здійснюється локаторне спостереження на “Кардані”? Як працює пульт управління кораблем? Як міг капітан Рамо сам керувати кораблем у своєму безприкладному польоті до Юпітера?
Антон Петрович і Джордж Стреттон обходили каюту за каютою, відсік за відсіком, а злива запитань не вщухала. Кондиціонери повітря не вмикались у ракеті вже кілька років, і в каютах було застояне повітря. Директор відчув, що задихається, і крадькома позирнув на Стреттона. Інженерові з Едінбурга все, здавалося, байдуже: він щось поспіхом нашіптував у свій диктофон, обмацував прилади, зазирав у всі куточки.
“Нівроку, здоровань!” — подумав директор музею.
— А чи не відпочити нам? — наважився запропонувати нарешті знесилений Антон Петрович, витираючи спітніле чоло.
— Пробачте, будь ласка, я, здається, захопився, — пророкотів збентежений Стреттон.
Обличчя його, наче за командою, зросилося крупними краплинами поту.
Антон Петрович сів у штурманське крісло. Стреттон підійшов до пульта. Він уважно розглядав прилади. Пересвідчившись, що директор на нього не дивиться, швиденько заховав у кишеню паку вузеньких паперових смужок, помережаних цифрами.
Дивне враження справляв цей корабель!
Екскурсантів чомусь не дуже цікавив “Кардан”. Може, тому, що свого часу зореліт капітана Рамо обійшов усі екрани Землі. Не було, мабуть, людини, яка б не чула про славетного капітана, що вперше на одномісній ракеті облетів Юпітер. Ім’я його було записане в Золоту книгу Землі, пам’ятник капітанові височів у алеї Героїв. Нові ракети, звичайно, легко могли повторити маршрут капітана. Але подвиг Рамо, який з вимкненими дюзами облетів Юпітер майже на рівні його тропосфери, залишався неперевершений. Це було те ж саме, що пролетіти на швидкісному літаку під залізничним мостом. Найменша неточність, один хибний поворот штурвала — і срібнокрилий птах перетвориться на купу димучих уламків. “Точність і витримка на грані фантастики”, — писали тоді газети.
Власне кажучи, подвиг капітана був викликаний необхідністю. На Марцеллі, станції-супутнику Юпітера, сталося нещастя. Старший планетолог, молодий хлопець, що тільки-но закінчив Зоряну академію, переламав хребта, його треба було спішно перевезти на Землю. В районі Юпітера перебував лише капітан Рамо. Але запаси палива на “Кардані” не були розраховані на проміжну посадку корабля. І капітан Рамо прийняв сміливе рішення. На його прохання непритомного планетолога поклали в герметично закритий стальний контейнер з кисневим живленням. Контейнер підняли на вершину ажурної вишки космічного зв’язку. Сила тяжіння на Мерцеллі практично дорівнювала нулю, і тому контейнер прив’язали до вишки одною-однісінькою капроновою ниткою.
А через півтори години над Марцеллою, наче метеор, промчав “Кардан”, мало не зачепивши верхівку щогли.
Підлітаючи, Рамо увімкнув на повну потужність електромагніт — складову частину системи динамічного захисту корабля — і контейнер, пружно підскочивши, м’яко вдарився об спеціальну сітку, що амортизувала удар. Контейнер мав протиперевантажувальний пристрій, і це врятувало планетолога. Рамо підхопив його, як джигіт на повному скаку піднімає з землі ґудзик. Тільки трохи збочив би капітан, і ніс “Кардана” врізався б у Марцеллу. Спланерував би крутіше, і корабель поглинуло б величезне поле тяжіння Юпітера.
Та доля усміхнулась капітанові Рамо!
На Землі планетологу зробили операцію, і життя йому було врятовано, проте літати лікарі суворо заборонили. І планетолог — Антон Петрович — видужавши, став директором музею.
Так, дивне враження справляв “Кардан” — величезний і незграбний. Коли його будували, люди ще не навчилися користуватись анігіляційним паливом, яке дало можливість різко зменшити габарити зоряних кораблів. Антону Петровичу згадалися слова капітана, сказані після повернення на Землю: “Точний розрахунок? Можливо. Але до того ж і щасливий випадок. Удача. У мене був один шанс із тисячі. І все-таки я рискнув, бо вибору по суті не було”.
Із забуття директора вивів голос Стреттона, вкрадливий і тихий:
— Даруйте, я бачу, що втомив вас.
— Нічого, нічого, — сказав Антон Петрович, підводячись. — А ви так і не відпочили?
— Звичка, знаєте… До речі, я хотів спитати. Ракети в музеї зберігаються без пального?
— Звичайно. Навіщо їм пальне?
— А чи не скривдили ви цим такого красеня, як “Кардан”?
— Скривдили? — перепитав Антон Петрович.
— Ну, звичайно! Адже це все одно, що… — Стреттон зам’явся, підшукуючи порівняння, — все одно, що випустити кров із жил пораненого оленя.
— Ви маєте рацію, — посміхнувся Антон Петрович. З цілком зрозумілих причин він шанував корабель, і слова Стреттона потішили його. — Можу сказати вам по секрету, що на “Кардані” ми, як виняток, залишили аварійний запас пального. Таким пальним давно вже не користуються…
— О! Цікаво.
Стреттон спритно зіскочив з люка на траву, обминувши драбину. “Може, це рекордсмен Сонячної системи зі стрибків?” — подумав Антон Петрович, спускаючись слідом за невгамовним інженером. Тепер вони стояли між стабілізаторами ракети, схожими на могутні колони храму давніх часів.
— Хіба стабілізатори не приварені до цоколя? — здивувався Джордж Стреттон.
— Це ні до чого, — відповів Антон Петрович. — “Кардан” досить стійкий і без того.
Неподалік пройшла група екскурсантів. Групу вела дівчина у світло-голубій формі курсанта Зоряної академії. Вона приязно посміхнулася Антону Петровичу і Стреттону.
Коли вони поверталися, накрапав дощ. Але інженер, заглиблений у свої думки, здавалось, не помічав цього.
— Може, вас що-небудь іще цікавить у музеї? — спитав Антон Петрович.
— Ні, ні, — неуважно відповів Стреттон.
Вдалині з-за рогу на алеї показався Роб.
— Ну, я піду. У мене ще багато справ, — заспішив Стреттон.
Він рвучко потис руку директорові (знов Антон Петрович мало не скрикнув од сталевого рукостискання) і гігантськими стрибками помчав алеєю до виходу.
— Ну й непосида, — похитав головою Антон Петрович і ще довго проводжав поглядом міцну постать.
А вночі сталося неймовірне. Місто прокинулось від потужного вибуху. В районі музейного саду спалахнула заграва. Спостережна станція космічного зв’язку зареєструвала старт ракети. Нашвидку одягнувшись, Антон Петрович кинувся до вертольота і помчав до музею.
Передчуття його справдилося. “Кардан” зник… На тому місці, де був постамент, Антон Петрович побачив випалену западину. Навколо чорніли силуети обвуглених дерев. Коли нарешті хтось надумав увімкнути люмінесцентне освітлення, Антон Петрович, обходячи велетенську воронку, натрапив на знівеченого Роба.
У відповідь на запит Верховної координаційної Ради з Едінбурга надійшла радіограма:
“У нас справді працює інженер-конструктор першого класу Джордж Стреттон. Здібний інженер і талановитий учений. Нині перебуває в Клайді, керує там новим циклом випробувань саморегулюючих систем”.
— “Нині перебуває в Клайді”, — повторив голова Ради, осміхаючись. — Яскравий зразок небезпечної необізнаності!
- Предыдущая
- 10/24
- Следующая
