Яким ти повернешся? - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/25
• Следующая

Творець так тяжко зітхнув, що сигом не посмів будь про що спитати. Він зрозумів, що з тими, хто хотів провести в життя мудрий принцип, сталася біда.

— Але ти… Ти повинен врятувати, відродити мій народ і знову поставити його на ту височину, якої він вартий! — Підборіддя Творця вперто випнулося, глибока борозна розділила надвоє невисоке бліде чоло.

— Швидше кажи, що треба робити! — вигукнув сигом.

— Почнеш із цього міста. Підеш у пологові будинки. У тебе є мікроскопічний і рентгенівський зір, хімічні аналізатори і органи-лічильники, приймачі енергії і випромінювачі. Ти не можеш помилитись. Оглянь дітей. Перевір їхні організми. Розшифруй спадковий код. І здійсни те, чого не змогли зробити люди. Поки немовлята ще нічого не розуміють і не знають, що таке страх, знищ кволих і хворих. Залиш найсильніших!

— Це розумно, — сказав сигом. — Я негайно виконаю твій наказ!

— Тільки намагайся робити все так, щоб малюки не встигли відчути болю, — зауважив Творець.

Сигом летів над містом, увімкнувши захисну оболонку, і це зробило його невидимим. Величезний багатокутник з рухомими цятками і лакованими коробочками був наче марево. Здавалося, ось-ось дмухне вітер — і марево зникне, розлетиться. Вія думав: “Щодня там виникають нові цятки — а навіщо? Чи зможу я дізнатися про це? Чи вже знаю — для того, щоб створювати сигомів?”

Він залетів крізь вікно в пологовий будинок, прошмигнув повз сестру в палату, де лежали немовлята. На якусь частку секунди затримався біля крихітної істоти, подивився, як вона прицмокує губами. Він ніколи не розумів, чому така істота, навіть хвора й неповноцінна, збуджує ніжність у цілком розумної жінки чи чоловіка і чому вони витрачають на неї стільки сил і часу. “Це програма природи записана в них, вони не можуть перебороти її. Вони надто слабкі для цього”, — думав сигом. Йому сподобалося немовля: серце працювало рівно, шлунок і кишечник нормальні, скелет без суттєвих вад. Мозок — цілком у нормі. “З нього буде непоганий солдат, завойовник”, — із задоволенням відзначив сигом і пішов далі. Ще кілька таких же здорованів, і ось нарешті він побачив каліку. Права ніжка дитини була коротша від лівої, серце билося з перебоями. Сигом миттю дослідив речовину спадковості — і виявив серйозні порушення в одному з генів. “Можлива епілепсія”, — констатував.

Дитина, певно, не спала, крутилася. З-під білих пелюшок виглядала долоня і п’ять смішних розчепірених пальчиків. “А захиститися ними не може”. Сигом мимоволі посміхнувся: це створіння, набагато простіше, ніж він, до того ж із серйозними дефектами, не викликало в нього ні жалю, ні співчуття, — просто було кумедне. На підставі аналізу треба було визначити: знищити дитину чи тільки позбавити надій на нащадків. У цей час дитина ворухнулася, довгі загнуті вії затремтіли… Вона розплющила очі і глянула на непроханого дослідника.

Сигом здивувався: він майже не шумів. Як же дитина дізналася про його присутність?

“Гаразд, встигну знищити. Ось тільки перевірю слух”.

— Ти надто рано повернувся. — Творець солодко потягнувся після міцного сну. — Не міг же ти за такий короткий час облетіти всі пологові будинки і відділення клінік…

— І одного було досить, — відповів сигом. — А може, варто було просто запитати в тебе…

— Про що? — насторожився Творець.

— Чому Спарта не стала володарем світу? Чому вона не дала людству ні відомих філософів, ні прославлених математиків чи музикантів? Тільки воїнів, яких усе-таки розбили.

— До чого тут Спарта? — запитав роздратовано Творець. — Я послав тебе виконати цілком певне доручення — врятувати мій народ від виродження.

— Але ж ти вчений і знаєш — організм бореться. Він намагається ваду в одному надолужити перевагою в іншому. Наприклад, у сліпого розвивається гостріший слух, у глухого посилюється зір, дотик. Що важливіше для людини — цінність м’язів чи меткий розум, бездоганний скелет чи здатність до телепатії, здорове серце чи розвинуті області асоціації?

— Я казав тобі про зміцнення народу…

— Але хто потрібніший народові — вчені і конструктори чи ті, хто може тільки вбивати; здоровань, якому не піднятися вище від середнього рівня, чи кволий Моцарт? Без того, що придумають учені і конструктори, не можна нічого завоювати. А без праць філософів, письменників і композиторів учені і конструктори не відточать своєї думки. Бачу, ти зрозумів. Так, у багатьох дітей, яких я повинен був знищити, було те, що найпотрібніше твоєму народові.

— А безнадійно хворі, каліки, виродки? Їх все-таки треба було знищити.

— Якщо їх не можна вилікувати сьогодні, то це ще не значить, що так буде завтра. Хіба наука не прогресує? І хто може поручитися, що серед кволих немає хоч одного Пастера чи Ейнштейна, який окупить витрати на всіх? Нерозумно знищувати їх. Нерозумно. Хіба це не вищий критерій?

— Можливо, ти й маєш рацію, — стомлено погодився Творець. — Пошукаємо іншого шляху.

— Пошукаємо, — луною відгукнувся сигом.

Портрети предків мовчки ждали.

— Час не чекає, — сказав Творець. — Але перш ніж діяти давніми методами, випробуємо спосіб переконання. Правда, він ніколи не давав золотих плодів, проте, можливо, ти зумієш втовкмачити людям, для чого треба записуватися в твої легіони.

— Постараюсь.

Вийшовши з будинку, сигом побачив неподалік знайомого садівника. Це був рум’яний, веселий, середніх літ чоловік, що майже завжди насвистував пісню.

“Типовий солдат — не впадає в тугу, не втрачає самовладання, — подумав сигом і зупинився. — Не варто починати відразу з маси. Краще спробувати на оцьому. Тим паче що ми добрі знайомі”. Підійшов до садівника, що схилився над тюльпанами…

— Добридень!

— Добридень! Поглянь на ці тюльпани. Ти не бачиш в них чого-небудь незвичайного?

— Ні. Тюльпани як тюльпани. У одного трохи пожовкло листя, — сказав сигом, придивившись, — а в цибульці оселився черв’як.

— Але ж вони фіолетові! Мені пощастило виростити й чорні. Глянь, як пожадливо розтуляють вони чашечки, як тичинки горять і переливаються на сонці крапельками роси. А ось несподіваний сріблястий перехід, поряд жилка теж срібляста, але не блищить. Глянь-бо, глянь — кінчики пелюсток загорілися, наче рубін, поступово втрачаючи густоту барв, як розбавлене вино…

— Можу запропонувати тобі дещо краще, — сказав сигом.

— Новий сорт тюльпанів?

— О, даруй! Я взагалі не розумію, чому така людина, як ти, цілісінькі дні нидіє над квітами, — з досадою мовив сигом.

— Це моя робота. Вона не гірша за будь-яку іншу.

— У мене є діло, достойне тебе. Я збираю армію для завоювання світу.

— Он воно що!.. — аж свиснув садівник од здивування. — Спасибі за турботи, але мені треба працювати.

— Оце ти називаєш “працювати”? Може, хтось їстиме твої квіти?

— Ні, — осміхнувся садівник.

— З них пошиють одяг? Збудують житло?

— Теж ні.

— Яка ж од них користь?

— Вони дають людям радість.

— Невагомі слова. В них порожнеча.

Садівник замислився: як пояснити? Потім сказав:

— Ти все міряєш на “розумно” і “нерозумно”. Отже, квіти дають людям радість, а вона допомагає жити й працювати! Хіба це нерозумно? Навіщо ж мені йти з тобою на завоювання світу, коли мій світ тут? Поглянь, як він міниться всіма барвами, розмовляє зі мною своєю мовою. Якщо хочеш завоювати хоча б його, для початку допоможи мені полити грядки…

Біля виходу з саду просто на густій траві сидів студент і уважно читав, морщачись, як від зубного болю:

“Є багато способів повернення молекули в її нормальний стан. Спосіб перший…”

— Що з тобою? — запитав сигом. — У тебе поганий вигляд.

— Екзамени на носі, тут не до вигляду.

— Може, тобі варто змінити заняття?

— Ви маєте рацію. Тільки спочатку треба скласти сесію. Потім поїду в гори, — відповів студент і знову схилився над книжкою.

— Даруй, що відриваю тебе, але мені конче треба знати що ти збираєшся робити потім?

• Предыдущая
• 23/25
• Следующая