Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович - Страница 26
- Предыдущая
- 26/80
- Следующая
Я гаряче подякував за це запрошення. Скільки мені було відомо, з журналістів на сесіях Наукової ради бував лише Черняк, але ж він сам входив до складу Ради.
Попрощавшись, я пішов розшукувати Самборського. Знайшов його досить швидко і спитав, коли поїдемо на будівництво.
— Наприкінці дня. Сидіть дома, я заїду по вас, заберемо Аркадія Михайловича й Тараса.
Можна було повертатися до “Витязя Іркуте”, що я і зробив.
Коли я входив до вестибюля готелю, мене хтось покликав. Я обернувся і побачив людину, яку одразу не впізнав. Лише коли вона підійшла до мене і простягла руку, я пригадав слідчого, який колись невдало розшукував Тараса Чутя.
— Томазян? — спитав я.
— Він самий. Теж живу тут. І шукаю вас.
— Якщо я вам потрібний, то прошу зайти до мене.
— Ні.
Томазян узяв мене під руку і повів до себе. Через кілька хвилин ми сиділи на дивані поруч один одного, і Томазян розповів досить цікаві речі.
— З Москви я прилетів учора ввечері. Ви прибули на день раніше і, мабуть, знаєте про пригоду з поштовим літаком, який летів із Свердловська до Іркутська.
— Загубив у повітрі двох пасажирів?
— Еге. Ця подія мене цікавить, бо, як не дивно, вона зв’язана із злочином, який — ви, мабуть, пригадуєте — я не зміг викрити років півтора тому.
— Дуже добре пам’ятаю.
— Так от я певен, що тут діяла та сама рука.
— Пробачте, розмова з вами для мене досить несподівана… І… мені неясна причина злочину ні тоді, ні тепер.
— Не бійтесь, я вас не підозрюю в цьому злочині, — засміявся слідчий. — Трохи згодом поясню, чому ви мене цікавите. Щодо причин першого злочину, то вони для мене теж не зовсім зрозумілі. А от другий, тут причини вгадаєте й ви, коли я скажу, що з одного поштового мішка на літаку зникла частина важливої кореспонденції, адресованої з лабораторії металів будівельного інституту сюди, в Іркутськ.
— На ім’я Ліди Шелемехи?
— А відкіля ви знаєте?
— Вона ж працює в тій лабораторії, а тепер приїхала сюди за викликом Саклатвали.
— Бачите, ви знаєте дещо, що стосується цієї справи. Може, саме тому я й звертаюсь до вас.
— Але я більше нічого не знаю.
— Добре, добре, тепер слухайте мене. Поки ви їздили по закордонах, тут після незрозумілого злочину з Тарасом закрутилися чортівські справи. Я один з тих, кому доручено їх розплутати. Ми викрили кілька розвідувальних чужоземних організацій, які цікавляться будівництвом Глибинного шляху. Проте є підстави гадати, що основного ми ще не знайшли. Кілька днів тому мені здавалося, що я натрапив на слід, але… шпигун зник з літака у повітрі, і не сам, а ще з цим йолопом Черепашкіним. Зараз у тайзі шукають два трупи, однак боюсь, що знайдуть лише один… Черепашкіна. В цій справі я й приїхав сюди. Треба вам сказати, що за останній час я перетворився з пристойного юриста на якогось Шерлока Холмса. І тепер шукаю свого лікаря Ватсона… Не для того, щоб той записував мої поневіряння, а щоб допоміг розібратися в справі. Таким Ватсоном, — я хотів би цього, — могли б стати ви.
— Я?!
— Так. Цьому сприяє ваша довгочасна відсутність, ваші дружні взаємини з людьми, яким загрожує небезпека, ваша спостережливість. А що вона у вас є, я в цьому переконаний. Нарешті, ваша професія. Мені потрібний помічник, якого б не могли підозрювати в хороших взаєминах зо мною, якого б вважали безпечним і в той же час потрібним ті, хто полює за державними таємницями. Журналіст, що стоїть близько до керівних робіт будівництва, — це принадливо для цікавих. Крім того, ваша професія дає змогу легко пересуватися з місця на місце. Будь-яку поїздку і зустріч можна виправдати інтересами преси.
Зустріч з Томазяном, його розповідь і пропозиція були такі несподівані, що я не знав, що відповісти йому. Але я не міг йому не вірити. Факти, про які він розповідав, і те, що напередодні я чув від Ліди про Макаренка, мене хвилювало. Я вбачав у них чимало неприємностей для тих, кого любив. Відповісти згодою на цю пропозицію було легко. Та я й не зовсім розумів Томазяна. Відкіля в нього таке довір’я до мене? Мабуть, він угадав мою думку, бо заговорив саме про це.
— Може, ви дивуєтесь, що я так одразу, без попередніх розмов, звернувся до вас. Запевняю, що свого часу, — тільки ви не сердьтесь, — я докладно знайомився з вами, як з усіма, хто тоді мав якесь відношення до Тараса Чутя. Враження від вас залишилось найкраще. А про вашу поведінку за кордоном розповів один з тих, кого нам довелося затримати тут.
Я спалахнув. Це був натяк на той єдиний випадок, коли в одному з ресторанів, залишившись сам на сам з чужоземцем, я дістав пропозицію дати за відповідну плату, здавалося, “дрібну” інформацію для одного агентства. Я там же надавав тому суб’єктові ляпасів.
— Він з’явився сюди?
— Так. І… змушений був признатися.
— Я розповів про той випадок лише одному консулові.
— Теж знаю. Ну, а тепер ми з вами повинні надавати ляпасів комусь соліднішому.
— Гаразд, я згоден.
— Дуже радий, мій друже Ватсоне. В такому разі дозвольте вас коротко поінформувати. Ми будемо зустрічатися рідко. Для листування я передам вам шифр. Днів кілька можете залишатися в Іркутську. По змозі не випускайте з поля зору таких людей: Ліду Шелемеху, — бо справа йде про здобуття через неї рецепта нового сплава; Самборського — у нього зараз є рисунки літостата нової конструкції; ну й Макаренка. Останній знає все. Можливо, ним теж цікавляться, хоча мене особисто він цікавить трохи з іншого боку…
— Ви підозрюєте його?
— А ви щось знаєте?
— Чув деякі плітки.
— Отож-бо й лихо з цими плітками. Хотілося б не звертати на них уваги, але цей інженер поводиться якось дивно. Я дуже хотів би помилитися… Та ми про це матимемо спеціальну розмову, Ватсоне…
— Ви надовго залишаєтесь в Іркутську?
— Сьогодні виїду в тайгу перевірити, як організовано розшуки пасажирів, що випали з літака. Потім повернусь і сидітиму тут, поки цього вимагатимуть обставини.
— Я теж збираюся сьогодні з Самборським поїхати оглянути одну з його ділянок на будівництві.
— Гаразд. До побачення, Ватсоне!
Ми розпрощалися. Я пішов до себе, але дорогою зазирнув до Аркадія Михайловича, щоб попередити про наш від’їзд. Професор сидів дома сам, Тарас десь пішов погуляти.
Виявилось, що Аркадій Михайлович не збирається з нами їхати.
— Хотів, хотів поїхати, — бідкався старий. — Я ж кілька місяців тут не був, кажуть, дуже все змінилося. Але затримує одна справа. Ярослав дав мені складну задачу… І охота мені її розв’язати. Треба посидіти, подумати.
— Цікаво, що то за задача?
— Підождіть, голубе, — відказав він. — Краще порадьте, як мені Тараса біля себе залишити.
— А що таке?
— Спало Ярославові на думку забрати хлопця до себе.
— А де він тепер живе?
— З минулої осені у мене. Я сподівався, що і на цю зиму останеться. Це ж він у десятий перейшов. Останній рік у школі. Та ні, забрав Ярослав якусь нісенітницю в голову… Але головне — Тарас мій щось до Ярослава тягнеться… Просто біда.
— А як у вас взаємини з Ярослазом?
— У мене взаємини непогані. Ви ж, мабуть, знаєте, його тепер усі лають… Ну, а я не зважуюсь… Можливо, він помиляється… Впертий дуже… Говорити з ним на цю тему не можна. Відлюдний став. Ото лише зі мною, з Шелемехою і Тарасом по-людському говорить. Та хай… Підождемо, коли будівництво закінчиться.
Мені здалося, ніби всі нетерпляче ждали закінчення будівництва і насамперед для того, щоб розрядити ту важку атмосферу, яка створилася навколо одного з його провідних керівників.
Ми умовились з Аркадієм Михайловичем, що він пришле Тараса до мене.
- Предыдущая
- 26/80
- Следующая
