Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/80
• Следующая

І коли він наводив цифри, не можна було не згодитися з ним. Навпаки, доводи Макаренка були не дуже обгрунтовані. Основне, на що він посилався, — це довговічність такої споруди, а тому й доцільність витрати великих коштів.

Знов, як і раніш, більшість присутніх обстоювали думку Самборського.

Військові представники з цього приводу не виступали. Полковник Файзулов підійшов до Саклатвали й тихо сказав, що в цих питаннях у них нема згоди і вони мусять порадитися з вищим командуванням. Я сидів близько від голови комітету й чув цю розмову. Мене дуже зацікавило, хто ж з військових підтримує Макаренка.

Засідання закінчилось. Саклатвала припинив дебати, заявивши, що виступи членів комітету дають йому сміливість найближчими днями доповісти урядові про те, що можна починати підготовчі роботи. Щождо установок Макаренка й Самборського, то він обіцяє об’єктивно доповісти урядові про їх зміст.

— Крім того, — сказав академік, — стенограму наших виступів голова уряду читатиме особисто.

Після засідання академік затримав мене на кілька хвилин, і я спитав у нього:

— Про суперечки Самборського й Макаренка можна писати?

— Звичайно, можна, — легко посміхнувшись, відповів він. — Тільки я просив би робити це в академічному, так би мовити, плані. Остаточно про все ми домовимось після моєї доповіді урядові.

У вестибюлі я наздогнав Шелемеху та Аркадія Михайловича. Льотчик люб’язно запропонував підвезти й мене своєю машиною.

Дорогою ми з Аркадієм Михайловичем говорили багато, а Шелемеха мовчав. Я сказав, що аргументи Самборського більш переконливі. Професор погодився зо мною й сказав:

— Мені здається, що нічим іншим, як тільки упертістю Макареншг, цього пояснити не можна. Завжди він одзначався цією рисою. Я пам’ятаю його ще зовсім хлопчиськом. Він і тоді був такий же… Це багато нашкодить йому в житті.

— У всякому разі, — підтримав я професора, — це може призвести до того, що він не працюватиме на будівництві.

— Авжеж. Він такий, що може відмовитися, коли буде не по його.

— Ні, це ви вже занадто, — обізвався нарешті майор. — Працювати він буде, Аркадію Михайловичу. І… я, знаєте, не переконаний доводами Самборського. Правда, з мене технік слабкий. Мене, може, переконують більше не цифри, а… Самборський, звичайно, виступав дуже запально, але…

— Що “але”? — спитав Аркадій Михайлович.

Я був здивований. Шелемеха, скільки я пам’ятав, завжди говорив дуже впевнено і ясно, без пауз та замовчувань.

— Але я згоден з аргументами Макаренка, — подумавши, відказав він.

— Почасти ви маєте рацію, — задумливо сказав професор. — Макаренко — фантаст. Отже в нього більша перспектива. Зате Самборський неперевершений майстер всякої конкретної справи.

Моя цікавість щодо того, хто з військових підтримував Макаренка, була повністю задоволена.

А Шелемеха раптом перевів розмову на інше. Він спитав Аркадія Михайловича, як здоров’я Тараса Чутя.

— Хлопчик видужує, — охоче відповів професор, — хоч і виглядає дуже погано. Говорити ще не може. Нікого до нього не пускають. Це Томазян, як мені здається, дбає про те, щоб ніхто не бачив хлопця.

— Коли ж ми довідаємось, як він потрапив з поїзда до лікарні?

— Не знаю. Сам цим дуже цікавлюсь.

— Ви ж, Аркадію Михайловичу, коли можна буде з Тарасом поговорити, покличте й мене.

— Добре.

Я звернувся до професора з таким же проханням і теж дістав його згоду. Ми саме під’їхали до готелю, і я вийшов з машини.

В готелі портьє сказав мені, що у вітальні на мене жде якась дама. Здивований цим, я швидко піднявся туди. Справді, в порожній вітальні стояла жінка, повернувшись лицем до вікна. На ній було елегантне пальто з сірого каракуля і така ж шапочка. Мабуть, вона дуже уважно вдивлялася у вечірні сутінки за вікном або сильно задумалась, бо повернулась лише тоді, коли я підійшов зовсім близько і спитав:

— Пробачте, ви хотіли…

Я не договорив, бо вона рвучко обернулась і… уявіть моє здивування, передо мною була Ліда.

— Так, Олексо Мартиновичу, у мене є до вас прохання.

— Зайдімо до мене.

Ліда спинилась серед кімнати, не роздягаючись і не сідаючи. Мовчала. Біляві чудові кучері, вибившись з-під шапочки, прикривали їй вухо й щоку. Велика електрична лампа освітлювала дівчину й давала змогу бачити кожну рису її обличчя.

“Чого вона прийшла, що трапилось?” — думав я, але, не наважившись спитати, заговорив про засідання комітету.

В очах Ліди мигнула цікавість. Перебивши мене, вона спитала:

— Ярослав там, звичайно, був?

— Макаренко? Був.

Вона пройшлась по кімнаті й засвітила настільну лампу.

— Мені електрика ріже очі. Погасіть, будь ласка, лампу на стелі.

Я поспішив виконати її прохання. Ліда сіла в крісло й дістала з сумочки конверт.

— Я прошу вас передати цей лист інженерові Макаренку. Я хотіла послати його поштою, але не певна, що він до нього дійде.

Я був здивований. Навіщо їй передавати лист? Вона ж могла б поговорити з Макаренком і сама. Тим більше, він живе тут і вже, мабуть, дома.

— Ви здивовані моїм проханням? Я їду в Єсентуки на два місяці. Мій поїзд відходить удосвіта… От уже десять днів я не можу побачити Ярослава.

— Чому? — вихопилось у мене.

— Інженер Макаренко зайнятий роботою, — іронічно промовила Ліда. — Десять днів тому він зник, щоб працювати над своїм проектом. Я гадала, що він сьогодні повернеться до себе в готель, але, виявляється, він дзвонив сюди, що знов кілька днів його тут не буде.

Це для мене була новина. Правда, я знав, що Макаренко багато працює, але про зникнення його нічого не чув.

— Це манера інженера Макаренка, — сказала Ліда, і в голосі її я почув гіркоту. — Свою роботу він ставить над усе.

— Так, він багато працює. Енергійна й уперта людина.

— Можливо… Коли він з’явиться, то, будь ласка, передайте йому листа. Ви сусіди… І… я сподіваюсь, що ви нікому не скажете про це маленьке доручення.

— Обіцяю, — урочисто промовив я. Вона віддала мені лист.

Якийсь час ми мовчали. Потім Ліда встала і простягнула мені руку попрощатися. Я не знаю, що мене штовхнуло на це, але з моїх уст вирвалося:

— Лідіє Дмитрівно, я відчуваю перед вами провину.

— Яку? — здивовано глянула вона на мене.

Я помовчав, досадуючи, що прохопився з цією дурною заявою.

— У мене є ваша сумочка… яку ви загубили…

Ліда спалахнула.

— Запевняю, що ніхто про це не знає… Я хотів її повернути, але не знав, чия вона… Потім догадався. Мені дуже совісно.

— Ви читали лист, що там був? Я схилив голову.

— Поверніть його мені, будь ласка.

Довелось витягти з шафи мій великий чемодан і діставати з-під самого споду сумочку, яку я досі так пильно оберігав від чужого ока.

Ліда відкрила її, глянула на те, що там зберігалось, і витягла лист.

Читала вона його довго й уважно. Сидячи проти неї, я бачив, як мінявся вираз її обличчя. Напевне, цей лист був для неї_дуже цінний і… приємний. Та інакше й бути не могло. Я милувався Сніговою королевою, як називав її Ярослав Макаренко. Правда, хвороба вже позначилась на ній. А можливо, і взаємини з Макаренком відіграли тут якусь роль. Я згадав слова Барабаша, що при діабеті велике значення має нервування, гострі душевні переживання, бо вони посилюють хворобу, прискорюють її розвиток.

Ліда дочитала листа, згорнула його й поклала в сумочку, з якою прийшла сюди.

— Ви не в претензії, що я забираю вашу знахідку?

— Лідіє Дмитрівно!

— Я дуже вам вдячна. Тут, здається, не було жодної речі, яка вказувала б на те, кому належить сумка. Отже, я не можу сердитися на вас за те, що ви прочитали листа… Де ви її знайшли?

— Ви пригадуєте вечір над морем напередодні вашого від’їзду додому?.. Я ждав вас тоді з цією сумкою до півночі, не читаючи листа.

— Звідки ви знали, що другого дня я мала виїжджати?

— Я чув вашу розмову з…

• Предыдущая
• 15/80
• Следующая