Весна-красна - Вишня Остап - Страница 12

• Предыдущая
• 12/26
• Следующая

— Стріляє?

— Стріляє, — кажу, — тільки не так стріляє, як стріляли колись запорозькі гармати.

— А як?

— А це, — кажу, — пушка ось яка. В її «дуло» насипають масу з вогнетривкої глини, потім «націлюють» на оту в доменній печі дірку, що зветься «льоткою», пускають електрику, пушка «стріляє» вогнетривкою масою й замуровує «льотку», щоб звідти не втікав чавун… Отака це пушка!

Кошовий довго дивився на пушку Брозіуса, мацав її, гладив, а потім і каже:

— Дуже добра штука! Мені б отаку!

— А навіщо вона вам?

— Ковбаси начиняти! Ох, і здорово б начиняла! Та швидко!

Пішли ми далі.

— А де ж курені? — питає отаман.

— А ось, — кажу, — й курені. Оцей зветься мартеном.

— Мартин? Може, ще й з балабайкою! — усміхнувся отаман.

— Не Мартин, а мартен. Сталь, крицю тут виливатимуть… Зруйнували його німці. Багацько ще біля нього буде роботи і тов. Чуданові — керівникові «Стальконструкції», і тов. Недужкові — начальникові зварювальних і монтажних робіт.

— Курінні?

— Та ні, беріть вище! Спеціалісти-новатори! Гордість Запоріжбуду — лауреати Сталінської[3] премії…

— Не второпаю щось я всього цього! — кинув отаман. — Не ті люди! Де сині широкі штани? — я тебе питаю.

— Та незручно ж у широких тепер штанах! За конструкції чіплятимуться. Це ж вам не в степу на могилі…

— А оселедці?

— Оселедці в гастрономі продають.

— Та не про ті я оселедці! — скипів отаман. — Я про чуби!

— Поголили! Ну, як же ви з оселедцем будете електрозварювання робити! Згорить оселедець!

— Ох-хо-хо! А ще запорожці звуться. І без оселедців. Казна-що! — сердито махнув рукою кошовий. — А ще курені є?

— Є! Он далі: зветься «Слябінг».

— Слабий?

— Та ні, не «слабий». Стопудові «сляби» кататиме.

— Дивно якось! І не слабий, кажеш, а слябінгом зветься. Коли вже «слябінг» — до баби-шептухи треба, хай пошепче.

— Пошепчуть і без баби! Ось-ось рольгангами загуде!

— Та слова які: центро якесь тепло… Слябінг… Рольганги… Ні вимовити, ні зрозуміти! Піду, мабуть, я та ляжу…

— Ідіть, — кажу, — пане отамане, лягайте й лежіть спокійно. Без вас палатимуть тут домни й мартени, густимуть рольганги й прокатні стани гарячого й холодного прокату і тисячами тонн вискакуватиме тонкий високоякісний сталевий лист… А ви собі лежіть спокійно! Не ваша вже тепер це справа!

Запоріжбуд одбудовує «Запоріжсталь».

«Запоріжсталь» даватиме для Батьківщини тонкий сталевий лист…

Із того листа будуть робити автомобілі, трактори і т. ін.

Коротенько про технічний процес одержання тонкого сталевого листа. Це для того, хто не знає. І хто знає.

Так, значить:

Кривбас дає залізну руду. Донбас дає вугілля. Коксові печі дають кокс. Руда і кокс ідуть у доменну піч. Домна дає чавун. Чавун іде в мартенівські печі. Мартени дають сталь. Сталь іде на слябінги. Слябінг дає сляби… Сляби йдуть на листопрокатні стани. Прокатні стани дають тонкий сталевий лист.

Тонкий сталевий лист іде на атомобільні і тракторні заводи.

І коли ви будете захоплюватись автомобілем «Побєда» або новенькими тракторами, згадайте, скільки серця, скільки запалу, ентузіазму, праці, уміння, знання, сумління дали для «Побєди» славні запорожці. Обов'язково згадайте і потисніть хоч у думці їхні трудові руки.

Вечоріє…

На Запоріжбуді ніби трохи вщухає гамір… Тихшає…

Повітря свіже, пахуче: учора над Запоріжжям пройшов ливний дощ.

Весело зазеленіли дерева, лани, городи…

За столиком, біля кіоска, сидять чоловіка з десяток молодих робітників.

Раптом у одного з них вирвалася пісня:

Дивись: там і отам часом спалахує сліпуча електроіскра, поруч ТЕЦ тисне на тридцять дві атмосфери, і раптом «Ой там Василь сіно косить»…

Уміє наш чудесний радянський народ у труді й на відпочинку сполучати творчий і трудовий запал з піснею, з книжкою, з потягом до культури.

Такий він, народ наш прекрасний…

Там десь Василь сіно косить, а тут відбудовують велетенський завод…

На заводі співають про Василя, а на сіножаті про кращих бригадирів, які значно перевиконують свої норми робіт…

Хай лунають пісні на просторах нашої Батьківщини про таких людей!

Такі люди — достойні пісень!

Жив та був колись на світі знаменитий професор-анатом, Володимир Петрович Воробйов.

Вічна йому пам'ять і вічна йому слава.

Якось у розмові я його запитав:

— От, — кажу, — дорогий мій професоре, Володимире Петровичу. Прожили ви життя своє знаменито. Ви — всесвітній вчений. Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили вашу роботу: на грудях у вас красується орден Леніна. У вас — ціла своя школа. Ваші учні посідають кафедри в радянських вузах. У вас щасливе родинне життя. Чого б ви хотіли ще? Ну, скажіть!

Професор замислився.

Він довгенько думав, а потім і каже мені:

— Знаєте що?

— Ну, що?

— Я б хотів заспівати тенором. От вийти на сцену нашого оперного театру і заспівати «Уймитесь, волнения страсти». Тільки б я не так заспівав, як співають наші співаки. Я б душу вийняв із слухачів своїм співом, поклав би ту душу перед ними. Дивіться, яка така душа ваша. Розіклав би перед ними їхню душу, як розіклав я перед усім світом вегетативну нервову систему. От чого мені хочеться!

Професор говорив цілком серйозно й пристрасно.

І якимось таким пронизливим блиском блищали в нього очі.

Я зараз уже не пригадую (стара стала — слаба стала), хто мені на Запоріжбуді говорив: чи Недужко, чи Щербаков, чи Чадан — знамениті наші радянські будівельники і металурги…

А може, всі вони говорили:

— Читати хочу! Книжку! Співати хочу! Пісню! А як не співати хочу, то слухати хочу.

І таким пронизливим блиском блищали в них очі.

А я їм і кажу:

— А чого ж, — кажу, — ну, й слухайте.

— А хто співатиме?

І я вщух.

Справді: хто співатиме? Я б сам не від того, щоб їм чогось заспівати, так у мене такі «голоса, що підіймають волоса…»

На Запоріжбуді був зліт молоді, передових молодих робітників. У парку зібралося тисячі півтори молодих запорожців. Прийшли вони святково одягнені, веселі, гомінкі, радісні…

Після урочистої частини, де кращих з них нагороджували почесними грамотами, був концерт.

Співали молодята, учні восьмої ремісничої школи.

Співали хором, співали соло. Танцювали.

От якби ви побачили, як блищали очі у молодих робітників-слухачів!

Ой, оті очі. Які ж вони жадібні та бистрі.

Вони не вбирають, а хапають, хватають художнє слово, пісню, музику, танок.

Стоїш перед ними, дивишся на них, і тобі аж ніби страшно.

Хочуть художнього слова, хочуть пісні, — всі хочуть: і знамениті інженери, і бистроока, гомінлива молодь. Всі хочуть.

Ну, а що я міг їм сказати?

Я їм сказав таке:

— Дорогі наші товариші. Давайте ми напишемо такі собі полюбовні листи…

Отакі:

А і отакого листа написали:

• Предыдущая
• 12/26
• Следующая