Колиска на орбіті - Азимов Айзек - Страница 51
- Предыдущая
- 51/57
- Следующая
Ліна простягла руку, наче хотіла затримати стереоскопічне зображення Юрі, але воно зблідло і зникло. Отже відеофон уже вимкнули.
Юрі вміла красиво відходити. Ось і зараз сказала все, що хотіла, не слухала заперечень, а, залишивши за собою останнє слово, всміхнулась на прощання і щезла.
Вдивляючись у порожній простір перед відеофоном, де ще мить тому стояла її подруга, Ліна відчула легкий неспокій. Була — і нема її. Вона, Ліна, знову самотня… Хіба не це саме відчуває вона щоразу, коли закінчує чергову електронну картину: спочатку натхнення, творчий злет, а потім — порожнеча…
Балачка Юрі роз’ятрила їй душу. Зрештою, подруга недвозначно натякнула на смуток, який відчуває митець-одинак. А от раніше Ліна нічого подібного не помічала. Електронний синтезатор квітів, покірні клавіші, яскраві видива в глибині кімнати. Більшого щастя вона не знала. Та за останні два-три роки все змінилося. Після чергового сеансу — розчарування, а не задоволення. Гостре відчуття смутку, щемливе, як біль. Спочатку Ліна думала, що все це примха, Не можна піддаватися скороминущому настрою. Хіба не в мистецтві сенс життя? Хіба це може набриднути? Адже вдосконаленню майстерності нема кінця-краю… Та, видно, край був. Досягши вершин майстерності і навіть не усвідомлюючи цього, Ліна занудьгувала. І смуток, що опосів її в хвилину душевної втоми, зайняв тривке місце в її житті. Так, це Ліна розуміла.
А все-таки — чому? Вона завжди вважала себе щасливою.
Ліна задумалася. Кінчики її пальців жили власним життям — неуважно ковзали по клавіатурі, натискаючи то на одну, то на другу клавішу.
Кажуть, у давнину мистецтво ікебана для багатьох було не тільки насолодою, але й засобом добування хліба насущного. Сучасні критики називають це суворою правдою мистецтва. Та все вже в минулому… і до неї, Ліни, не стосується аніскілечки. їй пощастило — вона живе в двадцять другому сторіччі.
Їй не хотілось навіть ворушитися, вона воліла б просто сидіти ось так і думати. Думати про щось і водночас, ні про що… Та раптом Ліна стрепенулася, відчувши чиюсь присутність.
Вона обернулася.
Під протилежною стіною стояв чоловік. Молодий, років шістдесяти п’яти. Обличчя, похмуре і замкнуте, чимось невловимо знайоме. Як безглуздо він одягнений! Років п’ятдесят тому, на межі двадцять першого і двадцять другого століть, раптом відродилася мода двадцятого століття. В ті давні часи чоловіки носили саме такий одяг, надзвичайно незручний, що складався з двох частин — сорочки з силою-силенною ґудзиків і штанів з добре випрасуваною, але зовсім безглуздою складкою. їй пригадалося, як вона насміхалася з цієї моди, називаючи її “кінцем світу”.
— Хто ви? — запитала Ліна, нахмурюючи брови. Вона звикла спілкуватися з друзями з допомогою відеофона, і присутність живої людини в кімнаті дратувала її. — Як ви тут опинилися?
Чоловік мовчки витягнув руки з кишень штанів і схрестив їх на грудях.
Ліна ойкнула.
— Що, впізнала?
Він усміхнувся, на щоках з’явилися ямочки. Яка чарівна дитяча усмішка! Ліна засміялася, кивнула йому головою і рвучко кинулася назустріч. Потім їй раптом стало соромно, обличчя зашарілося. Хіба можна бути такою нестримною й безпосередньою в її віці!
— А ти все така ж сама, нітрохи не змінилася. Спокійна, холодна, як мармур, і раптом — порив, буря! А тоді — палаючі щоки, сором’язливість… Викапана героїня кінофільму двадцятого століття! — Чоловік дивився на неї з ніжністю. В нього був приємний голос — м’який баритон.
— Та, мабуть, я все така ж… Як давно це було, страшно давно… Ти можеш підрахувати, Мінору, скільки років минуло з того часу? З п’ятдесят…
— Дивно! Ти пам’ятаєш моє ім’я?
— Згадала. Чесно кажучи, цілком випадково, ось зараз. Раніше я пробувала згадати, але ніяк не могла… Адже ми були разом страшно давно…
— Атож, страшно давно і недовго — всього-на-всього півроку, — сказав Мінору.
І ці слова, подолавши півстолітню перепону, викликали в пам’яті Ліни давно забуті картини. Все набуло такої чіткості та ясності, що, здавалось, вони бачилися тільки вчора.
Справді-бо тоді Ліна не сказала йому нічого певного. Мінору мав намір продовжити їхній короткотерміновий шлюб хоча б іще на рік або хоч на декілька місяців, якщо вона не згодна на довічне одруження.
І чому так вийшло? Вона завжди приязно ставилася до Мінору, навіть кохала його. їй було добре з ним і сумно без нього. Та все-таки щось утримувало її від вирішального кроку. Так вона йому нічого й не сказала. До останньої хвилини.
Видно, кінець кінцем перемогла жадоба пригод, властива юності. Ліна хотіла натішитися життям повною мірою. Не хотіла зв’язувати себе. Вона була ще така молода — не прожила й одної п’ятої відпущеного людині стодвадцятирічнаго строку. В той час люди брали від життя все, підкоряючись шаленому ритму епохи. А чим Ліна гірша за інших? їй здавалось, що щастя — це постійна зміна вражень, безперервна гонитва за насолодами. Довічний чи навіть довготерміновий шлюб поклав би край такому життю.
І вона розійшлася з ним. Втекла потай, зникла, випарувалась…
Згодом Ліна не раз брала короткотермінові шлюби. І не раз була щаслива. їй траплялись чоловіки, які давали все, про що може мріяти жінка.
Та, як не дивно, повного задоволення вона не зазнала. Неповторність і свіжість почуттів зникла того дня, коли вона покинула Мінору.
Можливо, саме це підсвідоме відчуття незадоволення заважало їй досі взяти довготерміновий шлюб. Начебто все добре, та десь на денці утворився гіркий осад.
— Ти… зараз…
Ліна замовкла. Вона хотіла запитати, чи Мінору зараз одружений, але щось її стримувало.
Та Мінору зрозумів. Він похитав головою.
— Ні, я сам…
— Сам?.. Тобто…
— Слово честі сам! Абсолютно сам… Я — і більше нікого, — сказав Мінору, відкарбо-вуючи кожне слово своїм дзвінким баритоном.
— Неймовірно!
Ліна раптом відчула, як у душі повільно наростає лють. Певно, він глузує з неї. Навмисне прийшов, щоб познущатися. І не просто говорить, а ніби співає.
— Чому “неймовірно”? Я сам…
— А взагалі де ти?
— Як бачиш, тут.
— А чим ти займаєшся?
— Стою перед тобою…
— Перестань блазнювати!
Ліну саму здивувала різкість власного голосу. Та, видно, весь біль, вся гіркота, накопичена протягом багатьох років, тепер прорвалася назовні, як розбурхана вода, що зруйнувала греблю. Тепер або ніколи! Вона не хоче, не може відпустити Мінору! Якщо він піде, в неї нічого не залишиться, зовсім нічого. Тільки гіркий осад, що роз’їдає душу. Вона готова на довічний шлюб або на довготерміновий. Аби тільки він захотів!
Мінору якось дивно всміхався, і Ліна знову впала в лють.
— Навіщо ти прийшов?
— Просто так… побачитись з тобою.
— Та навіщо, навіщо? Хочеш принизити мене? Кинути мені в обличчя звинувачення, яке не вдалось висловити п’ятдесят років тому? Натішитися моїми муками, моїм запізнілим каяттям?
Ліна кинулась до Мінору. Він жахнувся.
— Не підходь!
— Що?!
— Не можна! Стій на місці! Не підходь до мене близько!
Але Ліна вже не могла стриматися. З простягнутими вперед руками вона ринулась до Мінору і… мало не впала, втративши рівновагу, — її руки обіймали порожнечу.
Мінору не було ніде. Він зник. Спочатку вона злякалася, а потім її охопив такий відчай, ніби світ розколовся навпіл.
Ну, звичайно… Вона ж знала… Мала б знати…
До неї приходив не Мінору, а його образ, створений електронним синтезатором квітів.
Останнім часом вона часто згадувала Мінору. Думала про нього, машинально перебираючи клавіші. її пальці несвідомо наказували електронному мозку відтворити його образ. І ось нарешті машина запам’ятала, зафіксувала в своїй пам’яті найдрібніші деталі, і він з’явився.
Що ж, це чиста випадковість. Примха долі чи, точніше, примха електронного мозку. Виникали ж іноді мимоволі вигадливі яскраві квіти, а ось тепер з’явився Мінору…
Страх минув. Людський розум переміг.
Та смуток залишився. Видно, йому судилося жити в душі Ліни й роз’їдати її, як кислота стінки посуду.
- Предыдущая
- 51/57
- Следующая
