Колиска на орбіті - Азимов Айзек - Страница 24

• Предыдущая
• 24/57
• Следующая

П’ять хвилин по тому я й зовсім розлютився. Весь комплект приладів-самописців раптом відмовив, довелося відкласти випробування на три години. Я бігав у контрольному центрі, повторюючи всім і кожному (бо тікати від мене їм було нікуди), що у нас, у Капустянім Яру, такого ще не траплялося. Зрештою після другої чашки кави я трохи заспокоївся. Раптом у динаміках пролунав сигнал “Слухайте всі”. Тільки один сигнал вважався важливішим — завивання аварійних сирен. За всі мої роки у Місячному селищі я чув його двічі і сподіваюсь більш ніколи не почути. Голос, що пролунав у кожному приміщенні на Місяці та в навушниках кожного робітника на безмовних рівнинах, належав генералові Стайну, голові Управління Астронавтики. (В той час були ще всілякі почесні титули, хоч ніхто вже не надавав їм значення.)

— Я звертаюся до вас із Женеви, — почав генерал Стайн. — На мою долю припало зробити важливе повідомлення. Останні дев’ять місяців тривав найвідповідальніший дослід. Ми, оберігаючи безпосередніх учасників цього досліду і не бажаючи розбуркувати зайвих надій та побоювань, тримали його в таємниці. Ви ж пам’ятаєте, як донедавна багато фахівців не вірили, що людина не може жити в космосі. І цього разу знайшлися песимісти: вони сумнівалися, чи пощастить зробити наступний крок у підкоренні Всесвіту. Зараз доведено, що вони помилилися: дозвольте познайомити вас з Джорджем Джонатаном Гатчинзом, Першонародженим Космосу.

У динаміку клацнуло, звук урвався, потім почулося шарудіння й шепіт. І раптом на весь Місяць та на половину Землі пролунав звук, що про нього я обіцяв вам розповісти, — найбільш вражаючий гук, який мені пощастило чути за все своє життя.

Це був слабенький крик немовляти, вперше в історії людства народженого поза межами Землі. У повній тиші, що запала в контрольному центрі, ми спочатку глянули один на одного, потім па кораблі на сяючій рівнині. Ще кілька хвилин тому нам здавалося, ніби па світі немає нічого важливішого від них. Та ось нам довелося відступити перед тим, що відбулося у Медичному Центрі і що відбуватиметься в прийдешні сторіччя у незліченних світах мільярди разів.

Ось тоді-то, шановні друзі, я відчув, що людина й справді закріпилась у космосі.

Мені з першого погляду стало ясно, що цей клятий гриб отруйний. Бо тільки отрута вбирається в такий кардинальський пурпур, старанно прикрашає його золотою прошвою, а тоді виставляє себе напоказ, будучи в цілковитій певності, що ніхто не ризикне до неї доторкнутися. Ми обидва одночасно помітили його на пагорку, з-під якого просочувалась зеленкувата вода, біля стовбура велетенського дерева, одного з тих чудовиськ рослинного світу, чиї могутні пагони простягаються далеко навсебіч, ніби слизькі й липучі змії, котрих не відрізниш ні від ліан, що їх обвивають, ні від справжніх зміїв.

— Чорт забирай! — вигукнув Джім.

До руїн, про які казав нам Нгала, було вже недалеко, але почало сутеніти, й мені геть не хотілося зустрітися з дикою звіртою, чиє гарчання ми весь час чули (хоча Джім і запевняв, що це мені вчувається). Тому я зробив вигляд, ніби поринув у свої думки, і мовчки йшов уперед. Одначе Джім гукнув мене, і мені довелося спинитись.

— Щось негаразд, Джіме?

— Авжеж! О, розтопчи його білий слон! Підійди лишень сюди, Верноне!

Я одразу ж насторожився (коли Джім згадує білого слона, краще бути обачним). Я озирнувся і з великим здивуванням побачив, що він, наче вкопаний, стоїть над цією пурпурно-золотою пасткою. Було вже темно, але навколо гриба гойдалось якесь бліде райдужне сяйво. Не знати чого — може, мене просто починала проймати вечірня вільгість, — я пересмикнув плечима, намагаючись позбутися неприємного тремтіння. Джім, здавалось, увесь був охоплений дивовижним збудженням.

— Даю відрубати праву руку, якщо це не лнага! Як гадаєш, Верноне?

— А я й не знав, що ти цікавишся грибами, — обережно, як і досі, мовив я. — В цих ділах я не знавець…

— Дурниці! Лнага саме твій профіль. А коли ти за всі три місяці своїх досліджень нічогісінько про неї не чув, то я починаю сумніватись щодо глибини й широти твоїх пізнань.

Я ледь був не закричав: “Он як, тобі мало, що ти нас затримуєш і ми замість того, щоб бути вже в руїнах Нгали, досі стовбичимо тут, у лісі, де нам загрожують дикі звірі! Ти ще й ображаєш мене!”

Але ж він згадав білого слона, і через те я тільки промимрив:

— Мені ніхто нічого не казав про лнагу…

Втім, з тим же успіхом я міг би й промовчати — він все одно не звернув ані найменшої уваги на мої слова.

— Гм… м, — мугикнув він.

— А що це таке?

Він співчутливо глянув на мене — тай дивляться на маля, міркуючи, чи варто ставитися до нього серйозно і щось йому пояснювати. Однак вирішив, мабуть, що зробити це все ж необхідно; він розпочав довжелезну лекцію, мовби ми перебували на терасі у Фреда, а не в диких джунглях, на які опускалася ніч.

— Отож знай, Верноне, лнагу можна знайти лише раз у житті. А можна взагалі не знайти. Багато хто шукав її до останніх днів своїх, але навіть близько від неї не побував. Я приїхав сюди набагато раніше за тебе (всього на якийсь там місяць, подумав я, проте остерігся його урвати) і мав досить часу дізнатися про це. Хіба що божевільний пройде повз лнагу й не зверне на неї ніякісінької уваги…

— Чого ж? Візьми свою лнагу з собою, якщо вже вона тобі так потрібна, і не барімося!

Мені вже урвався терпець. Та й далеке зловісне гарчання ставало дедалі відчутнішим.

Джім стомлено похитав головою.

— Якщо ти нічого не знаєш про лнагу — краще обійдись без дурних балачок. Перше-ліпше негреня сказало б тобі, що лнагу ні в якому разі не можна носити. Вона тут-таки розсиплеться на порох. Іншими словами, від неї нічого не залишиться вже через кілька секунд після того, як її зріжеш.

Я подивився на нього так безневинно, як тільки міг.

— Вибач за таке наївне запитання, Джіме: що ж роблять з цією лнагою?

Він хвилину помовчав (це вивело мене з себе — вже геть стемніло!), а тоді задумливо сказав:

— Я гадаю, Верноне, другої такої можливості ми не матимемо.

Лагідність його інтонації не віщувала нічого доброго — я знав Джіма з дитинства.

— То що ж ти збираєшся робити? — скрикнув я.

— Лнагу треба з’їсти тут же, на місці, — глумливо посміхаючись, відповів він.

Побачивши, що він справді простяг руку до пурпурового наросту, я більше стриматись не міг, з усього розмаху вдарив його по пальцях і штовхнув. Мабуть, нервів моїх уже не вистачало. Джім не чекав од мене такого — можливо, тому, що був значно сильнішим за мене, і ми обидва про це чудово знали: він поточився і впав на мокру траву.

— Розтопчи тебе білий слон! — заревів він. — Ти що, з глузду з’їхав?

— Це ти втрачаєш глузд! — крикнув я, не думаючи ані про білого слона, ані про те, що посмів збити Джіма з ніг. — Як тобі могло спасти на думку напхати рота такою мерзотою, від якої на сто кроків смердить отрутою? Та чи ти не бачиш, що ніч ось-ось застукає нас тут, а до руш іще йти та йти!

Власне, йому належало б зіскочити й кинутись на мене (він уже довів мене до того, що я ладен був з ним битись), але нічого такого йому й на думку не спало. І я ще дужче стривожився, коли почув, що він говорить так спокійно, мовби нічого й не сталося:

— Не будь дурнем, Вернене. Двічі в житті так не пощастить. Ніхто ще від лнаги не вмирав. Навпаки… — він замовк на якусь мить. — Навпаки, ми з тобою перші з-поміж усіх білих дізнаємось…

— Та ти мені хоч скажи, що це за цяця така? Поясни, заради чого ти хочеш отруїтися в глухих джунглях цим диявольським грибом! Аби знати, що потім отруяться дикі звірі, котрі тебе тут же зжеруть?

Джім мовчав, і з цієї мовчанки стало ясно, як він мене зневажає, — це гірше, ніж одвісити ляпаса. А коли знову заговорив, я зрозумів, що його рішення остаточне. Звісно ж, говорив він тим лагідним тоном, який не віщував нічого доброго.

• Предыдущая
• 24/57
• Следующая