Гінці Нептуна - Аліков Юрій Іванович - Страница 23
- Предыдущая
- 23/25
- Следующая
— Хто ви? Звідки? Як потрапили сюди? — перепитували вражені дивовижною зустріччю пасажири.
— Я іспанець, іспанець. Упав з пароплава за борт. Уночі. Понад рік тому. Добрався до цього острова…
Хтось із прибульців знав іспанську мову й переказав відповідь іншим. Черненка оточили, пропонували йому цигарки, бутерброди. Його плескали по плечу, смикали. І говорили, говорили усі разом…
Потім він став гостем капітана. Мосьє Жюль поселив його в своїй каюті й охороняв від цікавих. Капітан не переставав захоплюватись мосьє Антоніо — таке ім’я дав собі Черненко — і безперервно повторював: “Я, мабуть, не зміг би, не витримав. Я просто збожеволів би!” Черненко майже нічого не розумів з того каскаду слів, але капітанові жести й міміка красномовно передавали їх зміст.
Чоловік, який розмовляв із Черненком на острові, запропонував свої послуги перекладача. Виявилося, що він непогано знає іспанську. Мосьє Жюль був дуже задоволений: нарешті вони зможуть побалакати — вільно, невимушено. Обережно, ніби ненароком, Черненко запитав про війну. “Закінчилась! Закінчилась! — радісно вигукнув капітан. — Ще навесні. Нацистів розгромили повністю. Німеччина капітулювала. Франція знову вільна!..” Потім він довго говорив про великий подвиг росіян, захоплювався їхньою силою, стійкістю і мужністю. У Черненка швидко билося серце: “Ми перемогли!..”
— А Іспанія? Як же Іспанія? — запитав у каштана. Мосьє Жюль розвів руками: там, як і раніше, Франко.
Потім закидав його запитаннями. І треба було відповідати, ретельно обдумувати, зважувати кожне слово. Він, Антоніо, іспанець, жив у Південній Америці, займався торгівлею. А потім в Іспанії померла його тітка, яка заповіла йому хоч і невеличку, проте спадщину — будинок, трохи майна і грошей. Він називав імена, географічні пункти, вулиці. Адже ніщо так не переконує в правдивості, як дрібні, незначні подробиці, що їх він викладав ніби між іншим.
А тоді… Коли він перетинав океан на пароплаві, ненароком випав за борт…
Очуняв лише у воді. А потім він плив. Відпочивав і знову плив, скільки вистачало сили. Отже, він плив загалом годин двадцять, робить висновок мосьє Жюль, який добре знає морські траси і вже відзначив на карті Черненків острівець. Мабуть, так, він плив ніч, а тоді ще день. І нарешті натрапив на острів. “Щасливий випадок або ж доля”, — усміхаючись, розвів руками Антоніо. І ні слова про дельфінів та Єгора. Про це він вирішив не казати нікому. Чим простіше, буденніше — тим менше цікавості до нього… “Але ж ці місця аж кишать акулами! І він не бачив жодного хижака?” — дивується мосьє Жюль. “Доля!” — як і перше, невимушено посміхається Антоніо.
За порадою мосьє Жюля Черненко не виходив на палубу, щоб не викликати зайвої цікавості пасажирів. їсти йому приносили в каюту, і Черненко або спав, відновлюючи сили, або слухав радіоприймач. Музика, чужа мова, іспанські передачі. Кілька разів щастило впіймати Москву…
Незабаром Черненко попросив мосьє Жюля дати йому бодай якусь роботу: він, син дрібного торговця, не звик їсти хліба задарма. Та капітан енергійно замахав руками і навіть образився. Він, мосьє Антоніо, гість французького капітана, французького прапора, нарешті. І де ж це бачено, щоб гість відпрацьовував за гостинність? “Ну що ж, нехай буде так”, — не став сперечатися Черненко. Чим менше цікавих очей, тим краще. Він не голився й навіть не стригся, лише трохи підрізав волосся на голові. Для пам’яті, сказав мосьє Жюлю, а причепуриться перед Марселем. Звісно, справа була не в пам’яті. Черненка кілька разів фотографували — на острові й пароплаві, — і якщо знімки потраплять до газет, а станеться це неодмінно, то в отій дикій істоті ніхто не впізнає колишнього сеньйора Рібейри.
У Марселі йому вдалося швидко і непомітно зникнути. Потім, видавши себе за людину, яка нелегально залишила Іспанію, він улаштувався на роботу в невеличкій таверні, що обслуговувала іспанських робітників-емігрантів, постійних відвідувачів того закладу.
І знову перед Черненком постала проблема: як повернутися додому? Він обдумував різні варіанти.
Розносячи тарілки із закусками та пляшки з вином, він уважно прислухався до застільних бесід. У всіх у пам’яті ще була війна. Говорили про рух Опору, про боротьбу макі, про подвиги французів, поляків, росіян… Росіян?!. Звідки вони у Франції?..
Поступово з окремих фраз, з уривків розмов він дізнався, що німці привозили для роботи у Франції радянських військовополонених. Багато хто з них тікав із таборів, їм давали притулок і в містах, і в глухих селищах, потім вони билися з фашистськими окупантами разом із французькими патріотами. А тепер мають повертатися додому. В Парижі працювала радянська місія, що займалась відправкою колишніх військовополонених на Батьківщину. Але ж серед них міг виявитись і Черненко? Звичайно, міг.
Через півтора місяця Сергій був у Москві.
…Рапорт лейтенанта Черненка затягнувся на кілька годин. Це була детальна, ґрунтовна розповідь про все, що було з ним відтоді, як він опинився за кордоном.
Підполковник іноді ставив короткі запитання, уточнюючи що-небудь, іноді коментував окремі події. Так, вони незабаром дізнались про розкриття Черненка, але не могли збагнути, де він подівся, бо за всіма даними його не арештували. Чесно кажучи, припускали найгірше.
Мова зайшла про острів, Єгора, міну і пароплав під іспанським прапором під назвою “Санта Ізабель”. Підполковник глянув на Черненка спідлоба:
— “Санта Ізабель” знищили англійці. Та оскільки пароплав ішов під нейтральним прапором, вони, щоб одвести від себе підозру, дали повідомлення в газеті: наштовхнувся на міну. — Він підвівся, підійшов до шафи, вийняв і простягнув Черненку фотокопію інформації з англійської газети “Morning news” з акуратно підшитим до неї російським перекладом. — Мовляв, якщо ми повідомляємо у своїх газетах, то до цієї історії зовсім непричетні, — розсудливо вів далі підполковник. — Типовий спосіб дезінформації…
“Та ніякі це не англійці! — хотілось вигукнути Черненку. — Це Єгор! Єгор! Я бачив усе на власні очі!.. Але, — додав подумки з прикрістю, — казкам вірять лише діти…”
Він сидів, затиснувши руки між колінами, і мовчки дивився в підлогу. Потім підвів очі і… раптом прочитав на обличчі підполковника неприховане співчуття. І в оту мить Черненко зрозумів усе: його вважають божевільним!.. Ну, може, й не зовсім божевільним, а людиною з “пунктиком”, і отой “пунктик” — міна, Єгор, “Санта Ізабель”. Не витримали, мовляв, нерви у Сергія Черненка…
— Ви, мабуть, себе погано почуваєте? — запитав підполковник. — Звісно, стільки пережити. Що ж, відпочивайте, лікуйтесь… Вам це необхідно.
— Ні. Я цілком здоровий, — вперто відповів Черненко. — Цілком.
— І все ж я раджу вам відпочити, — сказав після довгої паузи підполковник. — Не думайте більше про це. Ви зробили все, що могли…
— Повірте, я зовсім здоровий…
Ще через тиждень Черненко одержав документи про демобілізацію. А потім… Потім було багато різного. Університет. Біологічний факультет. Він остаточно вирішив присвятити себе вивченню природи, яка дарувала йому життя в далекій Атлантиці. І ще була робота в різних біологічних експедиціях. Дисертація. Нарешті четверта лабораторія…
Проте ніколи і нікому не розповідав він більше про свою океанську одіссею — не хотів бачити ні насмішкуватих, ні співчутливих поглядів.
— Ти мене чуєш, Сергію? — Данилевський дивився в обличчя Черненка.
— Так, так, — труснув головою Черненко.
— Бачив я тут фокуси з м’ячиками. Хлопчина такий рудуватий…
— Поліщук, — підказав Черненко.
— Так ось я й кажу, — вів далі Данилевський, — цікаве явище. Людина ніби ставить дельфінові завдання на кмітливість, командує ним…
— Були в нас такі досліди. Вважай, що ми довели здатність дельфіна абстрагуватися.
— Я вбачаю в цьому чудові перспективи. Навчитися керувати дельфінами — то велика справа! Ось куди б тобі й спрямувати зусилля. А ми з свого боку підтримаємо.
— Ні, — заперечив Черненко. — Я не рабовласник, не плантатор і переконаний, що жодна розумна істота, хай навіть з наймогутнішим інтелектом, не має права розпоряджатися життям і долею іншої. Контакт з дельфінами можливий на основі повної рівності.
- Предыдущая
- 23/25
- Следующая
